Монастир було закрито ще в 1922 р. Руйнування його споруд (Золотоверхого собору, дзвіниці, монастирських будівель) розпочалося в 1934 р., після повернення столиці України в Київ – задля розчистки місця під амбітний урядовий центр (дві гігантські споруди з колонами та 34-метровий пам’ятник Леніну посередині).
Археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко (1877-1938) – єдиний з українських вчених, хто відмовився підписати акт знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря – невдовзі був репресований саме за свою принциповість. На основі організованої владою «експертизи» за участі інших «дослідників» було зроблено висновок, що собор збудований переважно у барокові часи, а не в ХІІ ст., а тому пам’ятка культури світового значення «не становить ні історичної, ні культурної, а ні архітектурної цінності».
Виконання злочину було спеціально приурочене до великого православного свята – Медового Спаса або Маковія. Рішення приймалося на рівні ЦК КП(б)У. Більшість функціонерів, що вчинили цей злочин – Постишев, Балицький, Затонський, – незабаром були замордовані своїми ж кремлівськими господарями.
Потворний урядовий центр так і не збудували. Через незадовільний вигляд єдиної зведеної споруди (будівля нинішнього Міністерства закордонних справ) будівництво зупинили.
Руїни Михайлівського Золотоверхого простояли до кінця ХХ століття. До 2000-річчя Різдва Христового храм було відновлено в барокових формах ХVІІІ ст. Під час подій Євромайдану 2013-2014 рр. у Михайлівському соборі знайшли притулок активісти Майдану і було влаштовано польовий шпиталь, пізніше при монастирі діяв пункт допомоги переселенцям зі сходу.
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар