5 вересня 1984р. в ув’язненні загинув Юрій Литвин, письменник, дисидент. За свої переконання «відсидів» у радянських таборах 22 роки.

«Ще на початку року з'явився в зоні зубний лікар Лисенко зі Всехсвятської лікарні, пообіцяв зробити протези, хто потребував. Обпиляв він і Литвинові пеньки та й більше не з'явився.

Литвин не міг узяти в рота ні холодного, ні гарячого, тяжко йому було й говорити, він від того вельми страждав, не можучи брати участі в бесідах. Почалися шлункові болі, і Литвин зрозумів, що третьої операції на шлунку він не витримає.

А режим ставав усе нестерпнішим: заборонили лягати на нари в ненічний час. 5 травня 1984 року помер у зоні після тяжких допитів Іван Мамчич. У кінці травня ми дістали вістку, що помер Олекса Тихий. Улітку вивезли від нас безнадійно хворого Валерія Марченка.

Литвин одержав вістку про смерть в ув'язенні колишньої дружини Віри Мельниченко, син Ростислав залишився з бабусею, а потім забирають сина до себе якісь недобрі, як вважав Литвин, люди, та ще й захворів син на виразку... Тяжко пережив Юрій і смерть Бориса Антоненка-Давидовича. Одне слово, збіг недобрих обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану.

21 серпня Литвин постукав у стіну до сусіди Михайла Гориня, викликав його на розмову і сказав через кватирку, що не годен ходити й майже нічого не бачить. Лікар Пчельников звільнив його від роботи. 23 серпня по обіді виходимо ми всі на роботу – і Ашот Наварсадян кличе всіх на зв'язок. Наглядачі не заважають, бо їм треба донести оперативнику про наші наміри. Ашот оповіщає трагічну новину: щойно Юрія Литвина винесли на ношах.

Близько 10-ї години до камери повернувся з роботи Ґунар Астра – в нього не стало роботи. Литвин лежав у камері сам під ковдрою і марив. Можна було розібрати, що питає: "Зуби принесли?" Астра намагався викликати лікаря, але ніхто не прийшов.

Попід вікнами ходив начальник табору Журавков з почтом. Астра сказав їм через кватирку, що Литвинові вкрай погано. Потрібен лікар. Ніякої реакції. Тільки під час обіду, о 12-й, коли всі співкамерники прийшли на обід, Юрій Федоров здогадався підняти ковдру – і побачив розрізаний живіт. Крові не було, але кишки вивалились. Швидко знайшовся лікар Пчельников, ноші, воронок, конвой... Михайло Горинь казав, що коли Юрія виносили, то він торкнувся рукою дверей його камери – так попрощався».

Джерело 1

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І 

*********

Джерело 2

Вікіпедія.

Народився 26 листопада 1934 року у селі

Ксаверівці Васильківського району Київської області в сім'ї сільських вчителів . Батько воював на фронті, згодом партизанив у загоні С. Ковпака . Помер від ран 1944 року.

Мати з сином перебралася в село Барахти Васильківського району Київської області.

Після закінчення семирічної школи пішов навчатись до гірничо-промислової школи в місто Шахти Ростовської області, але через хворобу покинув її і повернувся до села. Згодом працював на Донбасі. З юнацьких літ цікавився українською літературою і

національною культурою.

В 1953 – 1955 роках відбував перше ув'язнення на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції.

Невдовзі після звільнення 14 квітня 1956 року був заарештований вдруге, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка («Озерлаг», Іркутська область ) і мордовських таборах для політв'язнів.