"Вона мене за муки полюбила "Олена Антонів віднайшла мене у 1974р. в спеціальній психлікарні на території Смоленської в’язниці, де я відбував ув’язнення за "Невольницькі плачі". Списаний аркуш, знимка із зимовим пейзажем у Карпатах, і в постскриптумі: "Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?".

Через два роки мене перевели на примусове лікування до Львова, де Олена відвідувала мене, а по виході зі спецлікарні ми одружилися, і я зрозумів, що ці слова з першого постскриптуму були її девізом і домінантою її життя. Таких, як я, вона мала по всіх зонах, критках, засланнях.

Із кожного перехрестя вона приносила нові адреси, двері її хати не зачинялися, тут постійно хтось ночував, звідси розсилалися пакунки, звідси бігалося по лікарнях, по аптеках, десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи полагодити якусь справу.

У своєму львівському середовищі Олена займала особливе і почесне місце. В товаристві вона вміла засвітитися всіма барвами своїх талантів і чарувала своєю привабою чоловіків. У свою чергу – її дружбою дорожили, її відзначали, вшановували, і за те не один зависний камінчик летів у її город.

Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути.

І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій. Ми постійно були разом: то в друзів, то на концертах, то в поїздках. Вона потішалася моїми залицяннями, а в якусь хвилю відвертости прямо-таки приголомшила мене словами: "Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?".

Це була та правда, в якій вміщалися долі багатьох сучасників, яку багато з нас, чоловіків, не спромоглися з честю пронести по тернистих дорогах, а багатьох жінок-дружин загнала на манівці. І я це розумів – власне, відчував це на собі – й через те в тій грі старався переграти самого себе.

Нас поєднували не тільки спільні погляди, ідеї. Ми мали на той час незвичайних і надзвичайних друзів. Панас Заливаха, названий Оленкою рідним братом; Рая Мороз, чи не найближча з подруг; Михайло Горинь, з яким у нашому трикутнику було завжди цікаво і затишно; найбільша із жінок Катерина Зарицька, Одарка Гусяк, в яких ми за Збручем провели стільки прекрасних хвилин.

І що найважливіше – Оленчин син Тарас у своєму юнацькому максималізмі й нетерпимій ревності признав мене і благословив на одруження.

Свідками були Марія Гель і Михайло Горинь. Від КаГеБе приніс букет троянд начальник оперативного відділу. Це мало означати, що хоч ти "шизофренік" і не маєш права одружуватися, але ми "разрєшаєм".

Олена вже раніше за свою діяльність була в опалі й без праці; Тарас писав націоналістичні вірші й зводив бої з комсомолом, учителями і не ходив до школи; я був під адміністративним наглядом у Моршині. З тих обставин в Олени виникла постанова емігрувати.

Десь там організували виклики, вже виробили документи, ми навіть заплатили за них, але викликали Оленку в КаГеБе і запропонували їхати в еміграцію "їхньою людиною". Вгадувати, що з нами буде, не приходилося.

Невдовзі заарештували мене і відправили в Кучіно, потім викрали Тараса з лікарні й крадькома відвезли в "стройбат" для відбування військової служби, а Олена лишилася як постріляна вовчиця, в якої понищили її виводок. І погнали її вороги люті по всіх колах совєтського пекла.

І бігала вона, і металася, як в áмоку, але не було тоді їй ні від сонця, ні від місяця. Москва не хотіла чути її лементів, не отверзалися високі двері перед її болями та скорботами; погребовою мовчанкою відповіла їй зона, коли вона приїхала на побачення до чоловіка; син знемагав у тяжкій праці – а вона нічому тóму не могла зарадити.

І карні органи, й нестатки погнали її на роботу. Лікар за фахом, вона працює прибиральницею в аптеці, ученицею на швацькій фабриці, потім санітаркою, сторожем на будівництві, медсестрою. Часті поїздки до чоловіка на Сибір були виснажливі й небезпечні.

Раз вона в пургу з кількома іншими 15 км добиралася до села і тягла за собою на мотузі валізу з продуктами. Ще раз у літню пору, перебираючись на човні через Іртиш у бурю, ми мали потопитися. Іншим разом ми таки втопили шлюпку і в крижаній воді допливли до берега. Немало пригод прийшлося перенести в тайзі, на бездоріжжі й абсолютному безлюдді.

2 лютого 1986 року, якраз повернувшись із Сибіру, ми вперше пішли до близьких нам Дашкевичів привітати пані Люду з днем народження. О 20 годині 5 хвилин фатальний збіг обставин позбавив Олену життя. Вона лежала навзнак поперек дороги, а там, де мала бути голова, лишилася приліпленою до асфальту шкіра з обличчя.

Сталося те, що не могло статися. Що не мало статися. Що не сміло статися.. Перестало битися таке серце! Такі очі погасли! Такий розум померк! Не стало такого чуда!

Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш. Біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерти перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки долаю свою долю у визначеному мені стані. Помінялася шкала вартостей і уподобань.

Я перестав бачити кольорові сни.

13 січня 1991 року

Автор. Зиновій Красівський

Член-засновник Українського національного фонту (1964-1967), політв’язень радянських тюрем і концтаборів (1949–1953, 1967–1972, 1980–1985), жертва радянської каральної психіатрії (1972–1978), член Української Гельсінської групи (з 1979).

Історична правда.