Одним із центральних складових цієї прадавньої української релігії, носіями якої виступають мольфари та інші «непрості», є культ дерева, домінуючу роль в якому відіграють велетні-дуби – символ сили, могутності, волі, боротьби, вічності, «світове чоловіче дерево». Саме тому його кора, листя, плоди та їхні зображення широко використовуються в українських обрядах та лікуванні, карбуються в оберегах, оспівуються в фольклорі, з жолудів навіть пекли хліб п’ять тисяч років тому (знайдений при трипільських розкопках на Кировоградщині). Ці дерева, як вартові української землі, бережуть прадавню історію та спадок пращурів, адже їхній вік обчислюється буремними століттями зміни епох та поколінь; дуби пам’ятають те, що встигла забути людська пам’ять. Хоча деякі українські вірування відносять дуб до дерев темряви і кажуть, що в його корінні ховається нечистий.
Гілки верби – оберіг здоров’я та дівочої чистоти, які з давнини кладуть під подушку для нормалізації системи кровообігу. У загальноприйнятому народному понятті плакуча красуня для українців – ототожнення чистоти фізичної і духовної, що породило повір’я про принесених лелекою саме у вербові гілки українських немовлят. У мольфарів ж існує легенда, що з її молодого паростку, який не бачив води та не чув півнячого крику, вийде сопілка здатна піднімати небіжчиків, а живих змушуюча пускатися в танок.
Вільха, яку посадив за легендами сам Бог при створені світу, а потім лихо з набив в її прекрасний гладкий стовбур цвяхів (сучків), за що був укушений вовком і кров його назавжди забарвила це дерево в червоний, – земний символ протистояння добра зі злом, використовуваний в обрядах «непростими» людьми, добуваючи червону фарбу з її кори, зелену – з квітів, коричневу – з молодих гілок. До того ж невеличка частина вільхи може відкрити людині дар передбачення.
Свята ліщина, дерево громовика, який ніколи не жбурляє в неї свої палаючи смертоносні стріли (тому українські вівчарники в грозу ховаються під нею зі своєю отарою чи бодай затикають її гілля за пояс для захисту). А ще завдяки своїй духовній сили вона давала матеріал для магічного веретена чаклунів та магів чи навчального приладдя плетення нитки для малих дівчаток. Здвоєні чи строєні лісові горішки (як їх звуть в народі) матуся обов’язково клала нареченій в скриню, щоб в новому домі її доні завжди панували достаток та щастя. Існує також легенда, що цариця змій живе саме між коріннями ліщини і восени збирає перед зимівлею на останню нараду всіх своїх підданих, тому наближатися до неї в цей час небезпечно для життя.
Чистота липи на всіх рівнях на стільки всеоб’ємлюча та недоторкана, що вважається дерево може перебрати на себе людське прокляття, єдиною ознакою чого стає поява нового наросту на її корі. Липа – символ доброти та щирості, який огортає своїми обіймами всіх навкруги, щоб захистити від зла та негараздів. Липовий цвіт та мед мольфари і зараз проводять обряд очищення та позбавлення; і це не враховуючи їхньої відмінної лікарсько-смакової якості.
Життєва сила смереки, яка дозволяє вічнозеленій красуні пристосовуватися до найскладніших природних умов виживання від голих скель до заболочених ярів, в українському тотемному ряду звело її в ранг дерева життя. Тому, крім іншого, соснова гілка є невід’ємним атрибутом весільного короваю, різдвяного пирогу, колиски немовляти. Її шишками прикрашали інтер’єр українських осель (часто клали між віконними рамами) в якості запоруки здоров’я та сили всіх її мешканців.
На підмогу «чоловічому дереву»-дубу в справі захисту українських земель виступає тис – символ перемоги над водою, вогнем та землею. Його шматочок обов’язково був атрибутом бойових обладунків будь-якого воїна, за легендами захищаючи свого володаря в бою і в мирному житті від лиха та негод, щоб потрібної миті він завжди міг стати в стрій, а полеглих боронив від тліну (тому українські труни з давніх-давен роблять саме з тису). Квіти та ягоди цього дерева могли стати у нагоді задля розправи з ворогом, адже їхня отруйність надвисока; але в новітні часи те що було вісником смерті, перетворилося на надію життя (з їхнім використанням зараз розробляються ліки від раку).
Яблуня та груша годувальниці – це берегині світового жіночого початку, покровилелі знань, дерева життя та продовження роду, які захищають силою українських праматерів своїх доньок від вселенського зла. Пеньки їх «непрості» люди і досі використовують для альтернативного церковному обряду вигнання диявола. Узвар з яблук та груш, традиційний магічний напій, супроводжують українців від народження до самої смерті, в якості неодмінного атрибуту всіх національно-обрядових трапез.
Покровитель музик та співців явір (найпоширеніший в Україні різновид клену) здавна використовувався для виготовлення різноманітних музичних інструментів, бо його деревина ідеально акумулює та передає природну чистоту звуку. Саме тому в українській містиці це дерево асоціюється з талановитим парубком веселої долі, хоча сумного підтексту надає пов’язаність явору з передчасною смертю, як символу безсмертя души (його садять на могилах). Обряди пов’язані з коханням поза шлюбом зазвичай теж намагаються проводити під явором для запоруки їхнього щасливого здійснення (що не позбавляло останні пліткового шлейфу, з якими асоціювались кленові тріски).
Войовничий ясен – українське дерево мужності та стійкості, яке відганяє страх від серця, щоб не здригнулася рука з мечем піднята проти ворога. Може саме тому так рясно росте це дерево по всіх теренах від Закарпаття до Луганщини та від Криму до Чернігівщини, що нема в українців страху не перед ким та не перед чим (в давнину українці надсилали гілку ясена в якості акту оголошення війни чи попередження про її початок). Завдяки фізико-хімічним якостям деревину ясена прирівнюють в теслярстві до чорного дерева, а бояк в кожній українській оселі є меблі або інші обереги з ясеню, Україна – відважна і не переможна.
21-01-2022 Вікторія Шовчко
Джерело сайт:
https://zabytki.in.ua/uk/
Немає коментарів:
Дописати коментар