Народився майбутній учений 6 листопада 1855 року в селі Сонцівка (нині Харківська область) у бідній сім’ї псаломщика. Його батько — Іван Якимович, хоч і був людиною малограмотною, усіляко намагався дати синові освіту, змалечку привчав до читання, читав багато релігійних і світських книжок. Малий Дмитрик завжди уважно слухав, неначе всотуючи в себе все прочитане. Та саме отим визначальним для подальшої долі Дмитра стало читання книжки М. Гоголя «Тарас Бульба». Він був шокований і зворушений до сліз долею козака Тараса, всіх героїв твору. Саме відтоді й назавжди Дмитро захопився історією Запорозької Січі та її козаків, загалом народною творчістю. Адже до батькового повільного, по складах, читання додавався спів матері, яка знала чимало народних пісень.
Випадковість привела хлопчика до харківського повітового училища. Вчився він добре, був дуже здібним, допитливим. Особливі успіхи мав у царині словесності. Згодом за сімейною традицією Дмитро вступив до Харківської духовної семінарії. Однак через три роки юнак залишив її і вступив до Харківського університету. Тут на історико-філологічному факультеті значний вплив на формування світогляду Яворницького справили лекції і вільнодумні ідеї викладачів О. Потебні та М. Сумцова. І це в часи (70—80 роки ХІХ століття) заборони українського слова і переслідувань українських діячів культури. Український філолог, творець лінгвістичної поетики О. Потебня залучив здібного студента до гуртка з вивчення історії, побуту та звичаїв народу. Між учителем і учнем надовго встановилися теплі стосунки.
Уже в університеті Дмитро Яворницький пише чимало статей, читає авторські лекції про козацтво, які мали великий успіх у слухачів. У 1881—1882 роках вийшла його перша праця «Виникнення і будова Запорозького Коша».
Але улюблена тема історика тоді була практично заборонена. Тож попервах його просто попередили, запропонували обрати інші теми. А коли Яворницький відмовився, то просто звільнили із звинуваченням у політичній неблагонадійності. Годі й казати, як це тяжко вплинуло на вченого. Залишившись без засобів до існування і можливості займатися улюбленою справою,
Яворницький був вимушений переїхати до Петербурга. Саме там він знайомиться із Іллею Рєпіним, який, як міг, підтримував Дмитра Івановича. Їхня дружба була дуже щира і корисна для обох. Вони були однодумцями, що в дружбі дуже важливо.
Саме за порадою Яворницького Рєпін почав працювати над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художникові стали в пригоді матеріали історика. Той був справжнім консультантом Рєпіна з козацької теми, надав чимало речей зі своєї колекції, шукав натурщиків та й навіть сам позував в образі козака-писаря. До речі, Яворницький надихнув на написання опери «Тарас Бульба» і М. Лисенка.
Здавалося б, у Петербурзі все починалося добре, талант Яворницького-історика розвивався особливо стрімко і яскраво. Одна за одною виходили численні статті, сім монографій тощо. Але згодом його пропагування історії козацтва все-таки не могло не викликати невдоволення влади і чергового звинувачення в неблагонадійності. За вченим почали стежити, вчинили обшук, а потім також звільнили. Тож знову Яворницький був змушений переїжджати. На цей раз до Середньої Азії і, зокрема, до Самарканда. Тут, подалі від центральної влади, йому було вільніше й далі вивчати улюблене козацтво. Треба сказати, що за своїми історичними поглядами Д. Яворницький належав до напряму романтичного народництва з притаманною для нього романтизацією минулого. Деякі історики, можливо, й певною мірою слушно закидали йому це. Та й сам учений умів виявляти свої помилки й недоліки.
Окрім роботи над упорядкуванням матеріалів на козацьку тематику, в Самарканді Яворницький не оминав і дослідження місцевих старожитностей, а згодом став одним з ініціаторів створення в місті краєзнавчого музею.
Однак переїзди на цьому не закінчилися. Далі були Варшава і Москва. У Москві доля звела його з багатьма талановитими людьми, які глибоко шанували вченого за титанічну працю, вірність обраній темі, активну громадську діяльність. Уже тоді його почали називати «батьком запорозьких козаків» та «козацьким батьком».
Узагалі Дмитро Іванович неначе магнітом притягував до себе непересічних людей. Він мав широчінь творчих і дружній стосунків. Серед відомих постатей, з якими довелося спілкуватися Яворницькому, були діячі науки і культури.
Більшість його сучасників вважали Дмитра Івановича «вартовим» рідної історії. Зокрема, В. Ключевський, М. Костомаров, А. Кримський, М. Грушевський. А ще — Леся Українка, П. Мирний, Л. Толстой, М. Кропивницький, М. Заньковецька, В. Леонтович та багато-багато інших, усіх не перелічити. Так само, як у такому стислому матеріалі даремні намагання перераховувати всі праці вченого з різних галузей знань. Адже Д. Яворницький був людиною надзвичайно широких і різнобічних інтересів. Він залишив помітний слід як етнограф, археолог, фольклорист, лексикограф. Його перу належить чимало наукових статей, публікацій із цих галузей. Можна сказати, що образ Яворницького складається з великої кількості яскравих граней, котрі вкупі сформували справжній діамант.
Але серед численних наукових досліджень і праць, безперечно, безцінною перлиною є його тритомна праця «Історія українських козаків». Завдяки їй світ має змогу побачити комплексне дослідження з історії запорозького козацтва. У ній висвітлено політичну, економічну, соціальну, культурну й духовну спадщину козацтва, побут козаків, торгівлю, відносини із зовнішнім світом. Особливо хотілося б підкреслити, що Д. Яворницький не належав до так званих «кабінетних» істориків. Починаючи з 1882 року і впродовж 50 літ він мандрував землями колишніх запорозьких вольностей, проводив розкопки, записував пісні, перекази, знайомився з місцевими старожилами — нащадками запорожців, навіть перепливав Дніпрові пороги на дубах. Не раз він ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все це задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача. У дослідженнях Яворницькому часто допомагав ще один такий само захоплений старовиною історик, археолог і фольклорист Яків Новицький. Дружба цих однодумців сприяла спільній праці в дослідженні Запорожжя. Крім того, Дмитро Яворницький уважно вивчав праці своїх попередників — Міллера, Маркевича, Куліша, Максимовича, Костомарова. Досліджував архівні документи, давні хроніки й літописи. Здавалося, де брала людина стільки фізичних і моральних сил? А відповідь, мабуть, проста: силу давала улюблена справа, яка захоплювала, збуджувала, від якої не відчуваєш утоми. І тут знову-таки згадаймо дитинство вченого, коли, за виразом самого хлопця, читання «Тараса Бульби» «кинуло» в його «серце ціле полум’я страсті» до героїв книжки, до всього, що було пов’язано із Запорозькою Січчю. Саме це «полум’я страсті» й давало вченому силу до праці, до подолання труднощів і принижень.
Упродовж усього життя, хоч би куди закидала доля Яворницького, він завжди мріяв повернутися в Україну.
1902 року ця мрія таки здійснилася. Його було запрошено до Катерино-слава на посаду директора історико-краєзнавчого музею імені О. Поля. Цей період життя Дмитра Яворницького став особливо плідним і потужним. Його діяльність мала величезний вплив не лише на розвиток історичної науки міста, а й усієї культури. А створений ним музей старожитностей став справжнім культурним осередком у Катеринославі. До цього періоду життя і творчості вченого належить й ініційована ним топонімічна реформа. 1906 року було запропоновано замінити назви вулиць міста, надавши їм імена українських культурних діячів та козацьких керівників. Частково ця пропозиція Яворницького була втілена в життя. Так упродовж 1906—1912 років у місті з’явилися вулиці з іменами Т. Шевченка, Б. Хмель-ницького, І. Сірка, О. Поля, Лесі Українки, Курінна, Кошова тощо.
Із багатьох питань розвитку міста й області Яворницький займав стійку громадянську позицію. Це й участь у створенні місцевого товариства «Просвіта», постійне спілкування з «просвітянами» інших міст, читання лекцій. З його ім’ям пов’язують заснування у 1918 році першого в Катеринославі університету.
Важливою віхою у творчості Дмитра Яворницького стало видання 1920 року першого тому його «Словника української мови», роботі над яким він присвятив майже 40 років. У цей час історик виступав ще й як поет і прозаїк. Відома його збірка поезій «Вечірні зорі» і роман «За чужий гріх».
У 1927—1932 роках побачили світ такі знакові праці вченого, як альбом світлин із нарисом «Дніпрові пороги», збірка документів «До історії степової України». Авторитет Яворницького ширився всією країною. Влада не могла не визнавати його наукові досягнення. 1924 року вченого було обрано членом-кореспондентом УАН, а 1929-го він став її дійсним членом. Тим часом для влади Яворницький все одно залишався «чужим», «ненадійним», «небезпечним елементом», тож постійно перебував на обліку в ГПУ.
1933 рік таки не обійшов і Дмитра Івановича. За доносом «колеги» вченого було брутально викинуто з музею. Старенького кілька разів звинувачували в «буржуазному націоналізмі», проводили у нього принизливі обшуки. І хоча його самого, на щастя, не арештовували (можливо, через науковий авторитет, вік або чиєсь високе заступництво), морально це дуже спустошувало і виснажувало й без того хворого вченого. Однак з усім тим, він затято продовжував наукову роботу. Саме в той, завершальний, період його довгого непростого життя Яворницьким була написана низка цікавих спогадів про визначних особистостей, з якими був знайомий, товаришував: про М. Костомарова, І. Рєпіна, Л. Толстого та інших.
Не стало українського «козацького батька» 5 серпня 1940 року в місті Дніпропетровську (нині Дніпро). Того ж року його ім’я було надано Дніпропетровському історичному музею. А вже в часи «відлиги» 1964 року відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку. 1995 року в місті біля історичного музею урочисто відкрили пам’ятник видатному діячеві, споруджений на народні кошти.
На жаль, ми з вами розминулися в часі і просторі з такою, без перебільшення, неординарною Людиною, особистістю, патріотом, який нині, безумовно, доклав би всі свої зусилля, знання, енергію і досвід для розбудови нашої держави. Адже Дмитро Іванович Яворницький був навдивовижу працездатний. Він працював до останнього подиху, суворо дотримуючись свого життєвого кредо: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини».
Джерело
http://www.golos.com.ua/article/337379
