Загальна кількість переглядів!

субота, 7 листопада 2020 р.

7 листопада 1857р. у Києві народився Дмитро Багалій - Український історик і громадський діяч.

Рано осиротів, виховувався в родині тітки. Тож його вважають людиною, яка зробила себе сама.

Закінчив із золотою медаллю 2-гу київську гімназію. Навчався в Київському та Харківському університетах, був учнем Володимира Антоновича. У віці 30 років захистив докторську дисертацію «Про колонізацію степових околиць Московської держави» (1887).

Ще зі студентських років приєднався до українського руху. Вважав, що «рідна мова – найкращий провідник освіти, науки на культури». Брав активну участь у громадсько-політичному житті. У боротьбі за національне визволення України сповідував легальність, законність та легітимність. Деякі фахівці називають це «мазепинською» тактикою: через високі посади отримати можливість зробити щось корисне для свого народу.
З 1883-го – член Харківського історико-філологічного товариства, брав участь у створенні етнографічного та художнього музеїв, історичного архіву в Харкові. Почесний викладач дев’яти університетів Російської імперії. Дійсний статський радник (1902). Ректор Харківського університету (1906-1910). На посаді міського голови Харкова (1914-1917) опікувався розбудовою міста, збудував критий ринок, створив робочу групу по будівництву спеціальної печі для утилізації сміття.

До нього однаково прихильно ставилися як «москвофіли», так і представники українського національного руху.
Один із засновників Української академії наук та один із перших українських академіків. У липні 1918-го отримав пропозицію Гетьмана Павла Скоропадського очолити уряд, яку, однак, відхилив.

За радянської влади намагався максимально використати можливості для національно-культурного будівництва. Організував кафедру історії України в Харківському інституті народної освіти. В 1923-му очолив Центральне архівне управління УСРР. Із 1926-го – директор Науково-дослідного інституту з вивчення життя і творчості Т.Г. Шевченка. Автор понад 200 наукових праць, присвячених насамперед Слобожанщині, а також Лівобережній і Південній (степовій) Україні. Серед найбільш відомих – «Історія Сіверської землі до половини ХІV століття» (1882), «Історія Харкова за 250 років його існування» (1905), «Історія Слобідської України» (1918).
Попри лояльність до влади, за яку йому часто й дошкульно дорікали, з 1930 р. проти Дмитра Багалія розгорнулася шалена критика, що стало наслідком ідеологічної кампанії проти «українського буржуазного націоналізму».

Помер 9 лютого 1932-го у Харкові від запалення легенів. Якраз того дня йому зателефонував Микола Скрипник і повідомив про згортання українізації.

Джерело 1:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
*************
Джерело 2: Вікіпедія. Більш докладно.

Народився в Києві в сім'ї ремісника-лимаря. Його діди і прадіди ще 1766 року ввійшли до київського рибальського цеху. Рано залишився сиротою й виховувався в багатодітній сім'ї своєї тітки по матері. В «Автобіографії» 1927 року Дмитро Багалій докладно описує своє дитинство. Зокрема, згадує, що в багатодітній сім'ї Старицьких жили бурсаки-квартиранти, які розмовляли українською мовою, співали українські пісні. Це знайомство привернуло увагу майбутнього історика до українського побуту, культури та мови, хоча в Києві, де він жив, панувала переважно російська мова.

Після навчання в парафіяльному училищі та прогімназії, прийнятий у 2-гу Київську гімназіюІ, закінчив курс у ній із золотою медаллю. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. У своїх спогадах він із теплотою згадував про роки навчання (1876—1880), особливо про свого наукового керівника Володимира Антоновича. Саме ця людина зіграла ключову роль у залученні здібного студента до архівних розшуків, археологічної роботи тощо. Вже в ці роки Дмитро Іванович проявляв себе як активіст, борець за справедливість. У грудні 1876 року він узяв участь у студентському виступові проти грубощів викладача латини І. В. Цвєтаєва. Внаслідок цього його з 9 першокурсниками виключили на півроку з університету, тому другий семестр він закінчував у Харкові, з яким через деякий час назавжди пов'яже своє життя. Про прогресивні погляди Дмитра Багалія свідчили його участь у молодіжній організації «Кіш»; вступ у 1880 році до Київської громади; від 1881 року брав участь у роботі Історичного товариства Нестора літописця. Як він зазначав у своїх спогадах:

Моя українізація не була примусовою, а мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 р. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець
— Д. І. Багалій.

Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Багалій у 1883 році став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. Редагував «Сборник Харьковского историко-филологического общества».

4 жовтня 1906 року на засіданні ради університету 41 голосами проти 24 був обраний ректором Харківського університету.

Впродовж 1906, 1910—1914 років Російська академія наук обирала Д.І.Багалія членом Державної Ради.

У 1914—1917 роках — голова Харківської міської думи, міський голова Харкова.
1 вересня 1917 — очолив Харківську «Просвіту».

У 1918 році — член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 року — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН, голова Комітету охорони пам'ятників історії та мистецтва Української академії наук. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки.

12 вересня 1921 року на відзначення його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Багалію дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

Певний час Радянська влада цінувала політичну лояльність, науковий доробок, громадські заслуги та авторитет ученого. Протягом 1920–1930-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти. Так, у 1925 році академіка Багалія обирають до складу Президії IX Всеукраїнського з'їзду Рад. Упродовж 1925—1932 pоків Дмитро Іванович двічі головував у Центральному бюро секції наукових працівників УСРР. А в 1926 році Д.І.Багалій став першим директором новоутвореного Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, відкриття якого стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціалу столичного українознавства. У 1929 році Дмитро Багалій обраний головою першого історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук.

Уже в 1930 році установи, якими він керував, почала заливати брудна хвиля критики і самокритики, нескінченних перевірок, чисток і кадрових перетасовок. Він втратив своє становище голови історико-філологічного відділу після його розформування і переведений на посаду другого заступника голови нового соціально-економічного відділу ВУАН. Чергова реорганізація історичної мережі в Академії наук на початку 1931 р. відбувалася вже без його участі.

Життя довело, що в тоталітарному суспільстві жодна наука не може бути не просякнутою пануючою ідеологією, а тим паче історія. Тільки зважена позиція Багалія дала йому можливість розвивати українську історичну науку в ті непрості часи. Він був активним учасником археологічного з'їзду, і з'їзду архівних працівників РСФСР (1925 р.), i Всеукраїнського з'їзду архівних працівників (1926 р.). Вчений, також, брав активну участь у виданні масової літератури з різних галузей знань українською і російською мовами: редагував серію книжок культурно-історичної бібліотеки. Він переслідував виразну просвітянську мету: прагнув показати історичні корені і традиції свого краю — одного з найбільш русифікованих, в силу цілої низки історичних обставин, регіонів України.

Особливий напрям наукової діяльності Д. Багалія — це дослідження життя та творчості видатних українських просвітителів — Сковороди і Каразіна. Наукова спадщина вченого включає близько 600 публікацій, це підручники з російської історії, монографії, археологічні видання, статті із історії Слобідської, Лівобережної, Південної України XV—XVIII століття.

Помер Дмитро Багалій 9 лютого 1932 року в Харкові від запалення легенів, похований на міському кладовищі.
Професор О. П. Оглоблин писав, що за тих справді божевільних умов ця смерть була символічно своєчасною.

"Роль Багалія була скінчена… У 1932 р. було вже зовсім ясно, що ніхто, навіть Багалій, не спроможний врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому"
— Олександр Оглоблин

Немає коментарів:

Дописати коментар