Загальна кількість переглядів!

вівторок, 2 березня 2021 р.

3 березня 1888 р. в с. Сан-Педро де Карденья народилася Наталена Королева – Українська письменниця, доктор археології, художниця.

Походила (за материнською лінією) з іспанського королівського роду. Наталена не знала своєї матері-іспанки, яка померла під час пологів. Близько 17 років не бачила й батька, який був литовським шляхтичем зі старовинного роду Дуніних-Борковських (займався археологією і жив переважно у Франції).

П’ять перших років життя вона провела у с. Великі Борки на Тернопільщині (тоді входило у Волинську губернію) у родовому маєтку бабусі Теофілі з роду литовського роду Домонтовичів. Тут уперше почула українську мову й пісні. Після смерті бабусі Наталену забрав брат матері – монах Еугеніо.
12 років вона прожила у монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Там вона студіювала мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Часто бувала у своїх родичів в Іспанії, де вчилася їздити верхи, фехтувати, стріляти.

Коли батько одружився вдруге й оселився у Києві, мачуха Наталени захотіла, щоб дівчина далі здобувала освіту саме там. 17-літня Наталена вступила до Інституту шляхетних дівчат, який закінчила через 2 роки. Вже знаючи іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови, з дитинства трохи пам’ятаючи українську та польську, вона оволоділа ще й російською. У Києві дівчина також брала уроки музики у Миколи Лисенка. Невдовзі вступила до французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом уклала контракт із паризьким Theatre Gymnase, що гастролював тоді у столиці. Через слабке здоров’я змушена покинути театр і виїхати на лікування до Закавказзя, а згодом — у Західну Європу. Перебуваючи в Іспанії, Італії, Франції, Наталена знову прилучилася до театрального мистецтва, виступаючи в оперних театрах Парижа та Венеції, де виконувала партію Кармен в опері Ж. Бізе.

Наталена використовувала кожну можливість, щоб здобути вищу освіту. В Петербурзі вона навчалася в Археологічному інституті, отримала ступінь доктора археології за праці з литовської старовини (пізніше студіювала археологію в Мадридському університеті, у Парижі: брала участь в археологічних розкопках в Єгипті та Помпеї). Відвідувала лекції в Академії мистецтв, одержавши диплом «вільного художника», мала свої художні виставки в Петербурзі та Варшаві. Брала уроки співу в консерваторії у класі знаменитого оперного співака, професора, українця О. Мишуги. З 1909 р. почала систематично виступати з художніми творами та науковими статтями у французьких літературних і наукових журналах.

Перша світова війна застала Наталену Королеву в Києві: її покликав тяжко хворий батько, який невдовзі помер. Через Товариство Червоного Хреста вона стала сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки пробула на війні, тричі була поранена, одержала солдатський хрест «За хоробрість».

Пі дчас війни доля звела її з перським князем Іскандером Гакгаманішем ібн Курушем, який був командиром так званої Дикої дивізії. Вони одружилися та виїхали до Варшави. Але вже через півроку Наталена стала вдовою — князь Іскандер загинув на фронті. Втративши чоловіка, вона повернулася до Києва.
У грудні 1919 року виїхала до Чехії. У Празі почала працювати в системі народного шкільництва. Тут вона зустрілася з українським письменником і видавцем, а на той час аташе УНР у Празі, Василем Королевим-Старим. Вони одружилися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельник біля Праги. Василь Королів-Старий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Помер 1941-го, після чергового допиту в гестапо. Наталена все подальше життя присвятила літературній праці. Саме тут, за порадою чоловіка, вона почала писати українською мовою.
Наталена Королева перейнялася національними та мистецькими ідеями чоловіка й почала писати твори переважно історичної тематики.

Помітне місце у творчості Н. Королевої середини 1930-х рр. посідають дві книжки оповідань – «Водні сни» (1935) та «Інакший світ» (1936). Своєю творчістю Н. Королева протиставила фальшивим цінностям вічні цінності, культові насилля — силу віри й силу любові, у центрі уваги авторки — людина. її духовний світ.

Після Другої світової війни Наталена Королева залишилася без засобів до існування. Вона давала приватні уроки іноземних мов,працювала на невеликому підприємстві. У Чехословаччині видавництва весь час повертали надіслані нею рукописи. Тому вона передала їх на Захід.
1958-го закордонна громадськість відзначала 70-річчя Наталени Королевої. В еміграційній періодиці було надруковано нариси про її життя і творчість. Це святкування стало нагодою зацікавити видавців книгами письменниці. Того ж року вона завершила роботу над повістю «Шляхами і стежками життя», у якій багато спостережень і роздумів про тривожне життя Європи першої половини XX ст.

Померла Наталена Королева 1 липня 1966-го. Похована на цвинтарі у Чехії, в містечку Мельник.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

2 березня 1945 - польські вояки повністю спалили село Седлиська на Волині, а його Українських мешканців розстріляли.

Тут було село Седлисько.
*******
Село Седлисько, що знаходилося між Гутою Степанською і Виркою, нараховувало близько 70 господарств.

Після війни місце, де розташовувалося село, розорали, сади і старі дуби вирубали, дороги ліквідували, річку Чапельку випрямили, а болота осушили. Паломники – колишні мешканці, які пам’ятали довоєнне Седлиська, – нічого не впізнали. Залишилися тільки ставок, який був біля хати Мінкевичів, і білий хрест наприкінці села. 

"Седлисько перед І-ою світовою війною були заселені у більшості православними Українцями. З цього села за німецької окупації усіх українців було виселено на Грубешівщину. Після відступу німців 1944р. люди почали повертатись в рідні сторони, в тому числі й до Седлиськ, але життя там не було нестерпне через постійний польський терор..."

Джерело. https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/2/28426/ та https://monitor-press.com/ua/
Також інформація є в літописі УПА. Та у книжці Михайла Лесіва Українські говірки у польщі. (Історія села)

2 березня 1945р. у бою з московитами загинув 15-річний вояк УПА Микола Чернецький та ройовий Дмитро Слотюк.

околиці села Загір'я.
***""
Бій з московитами відбувся під командуванням «Байди» на хуторах Ліщина в с.Загір’я тодішнього Заложцівського району. 

Джерело1.https://teren.in.ua/2020/03/02/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-6/
********
Джерело 2. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting (фейсбук)

2 березня 1950р. московити арештували отця Євгена Алиськевича - підпільного греко-католицького священника, культурно-просвітницького діяча, уродженця с. Доброводи Збаразького р-ну.

на фото село Доброводи.
******
Депортований у с.Дюбіно Томської області 1963 повернувся у Тернопіль. Працював у ЖЕКу та школі ДТСААФ, служив у підпільній УГКЦ. Помер 1980 року.

Джерело. https://teren.in.ua/2020/03/02/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-6/

2 березня 1947р. в с.Покропивна Козівського району група підпільників вступила в бій з московитами очолюваною начальником райвідділу МДБ Порфір’євим.

на фото хати у с. Покропивна 1915 р.
******
Унаслідок бою він та один рядовий боєць – убиті, 4 інші були важко поранені і по дорозі до райцентру вмерли. З боку підпільників важко поранений повстанець «Сивий», щоб не потрапити до рук ворога, застрелився.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/02/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-6/

понеділок, 1 березня 2021 р.

1 березня 1943 р. – у Корюківці на Чернігівщині німці почали каральну акцію по знищенню місцевого населення.

Загиблі у березні 1943 р. жителі Корюківки. Фото: eukraina.com.
Спалена Корюківка. Березень 1943 р. Фото: www.cult.gov.ua.

У лютому 1943-го радянське партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова повернулося з Брянщини і розташувалося у корюківських лісах. У ніч на 27 лютого 1943-го партизани розгромили німецько-угорський окупаційний гарнізон Корюківки. 

У відповідь на це начальник штабу 399-ї головної польової комендатури у місті Конотоп Сумської області Байєр Бруно Франц наказав знищити Корюківку. Виконавцем стала Сновська гарнізонна комендатура Чернігівської області, яка сформувала збірний каральний загін із військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105-ої легкої угорської дивізії, співробітників допоміжної окупаційної поліції та солдат спеціальних каральних формувань із числа колабораціоністів – громадян СРСР. 
Очолили каральний загін представники зондеркоманди 4а. Одним із найвідоміших злочинів цього підрозділу Айнзатцгрупи «С» став розстріл 29 і 30 вересня 1941 р. в Бабиному Яру.

Вранці 1 березня у Корюківку прибув каральний загін і оточив містечко. (угорські солдати та підрозділ СС) Людей групами по 50–100 чоловік зганяли у будинки і розстрілювали. «Моя маленька донька лежала у мене на грудях, коли стріляли в неї прокляті кати там, у ресторані. – розповідав Євген Римар, якому вдалося вижити. – Де тепер братська могила, там стояв ресторан. Заганяли нас туди, як худобу на бойню, й били з автоматів. Ніну я на руках ніс. А фашист поцілив мені в око. Я впав, а він по мені як застрочить. Тут у мені все потемніло, і нічого я більше не пам’ятаю. Троє моїх діток були вбиті. Навіть закопати їх не довелось: і мертвих діток не побачив, спалили їх прокляті кати. І не лишилось від моїх діток нічого. Навіть могилки...».Одночасно солдати на 10 машинах прочісували околиці містечка та оглядали хати. Усіх, хто їм траплявся розстрілювали на місці. Після того містечко спалили. Очевидці розказували, що дим і заграву від пожежі було видно за 27 км від Корюківки у Сновську, за 50 км – у Сосниці та за 25 км у Холмах. Акція тривала 1 і 2 березня 1943-го. 9 березня каральний загін повернувся, щоб допалити селище і добити вцілілих.

Упродовж цих днів радянське партизанське з’єднання Федорова, що знаходилося у лісах за 15 км від Корюківки, залишалося на місці. Наказу від командування допомогти і врятувати цивільне населення міста рядові партизани, які рвалися у бій, так і не отримали.

Протягом двох днів німці знищили 6700 мешканців Корюківки. В Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р. «здійснено вбивство 6700 чоловік, спалено 1290 будинків, вціліло тільки 10 цегляних».
Нині вдалося встановити імена 1893 жертв. Це тільки 28% вбитих під час каральної акції. Серед них 704 дітей і підлітків (віком від немовлят до 16 років включно без огляду на стать), 1097 жінок. Знищення Корюківки є наймасштабнішою каральною акцією нацистів у Другій світовій війні в Європі, під час якої повністю знищене поселення з усіма мешканцями.
Такі пам’ятники встановлено на багатьох подвір’ях у Корюківці. «Людей знищували настільки масово, що подекуди місто нагадує кладовище: біля багатьох будинків, перед входом у двори чи на подвірях стоять пам’ятники. На них вказані імена спалених людей, цілими сім’ями», - розповів керівник Пошукового клубу «Пам'ять Перемоги» Михайло Балан.

Підготували Сергій Горобець та Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

1 березня 1858р. у селищі Липовець на Вінниччині народився Павло Аполлонович Тутковський, географ, геолог, педагог, один із засновників Української геологічної школи.

Навчався на фізико-математичному факультеті Київського університету.
Проводив геологічні дослідження майже всіх губерній України. У 1895-му підготував проект водопостачання Києва, завдяки чому місто одним із перших у Європі забезпечило себе артезіанською водою.

1911-го захистив докторську дисертацію «Викопні пустелі Північної півкулі». Викладав у Київському університеті, 1917-го створив при ньому Географічний інститут. Один із основоположників Української академії наук, входив до числа перших 12-ти українських академіків. Засновник Геологічного музею та перший директор Інституту геологічних наук Академії наук України. У 1920-х роках доклав чимало зусиль для формування школи українських геологів.

Павла Аполлоновича вважають універсальним вченим, який працював практично у всіх галузях науки про Землю. Розробив фізико-географічне районування території України, низку гіпотез та теорій з проблем еолового походження лесів та постльодовикових пустель. Незалежно від Володимира Вернадського, створив власну концепцію біосфери.

Автор майже 600 наукових праць. Його монографія «Словник геологічної термінології» (1923) стала важливим внеском для формування української наукової термінології в галузі природничих наук. Як пояснював Павло Тутковський: «Визначаючи величезну могутність Слова як знаряддя людської мислі, ми почуваємо пекучу потребу розроблення української природничої термінології. Унаслідок сумних історичних подій на Україні в останні століття, наукові українські терміни могли виробитися лише в обсязі наук гуманітарних; природничі науки, що їх розвиток почався наприкінці ХVІІІ століття, залишилися у нас без добре розробленої національної наукової термінології. Тому й досі ми знаходимо в українській науковій і популярній природничій літературі багато термінів невдалих, невлучних, дуже негарних».

Читав лекції українською мовою. Через активну проукраїнську позицію зазнав звинувачень у націоналізмі, вченого викликали в ДПУ на бесіди, що спричинило різке погіршення здоров’я. Його 70-річний ювілей відзначили на рік пізніше, в 1929-му, і тільки за наполяганням Михайла Грушевського.

Помер 1 червня 1930-го у Києві, похований на Лук’янівському цвинтарі.

Джерело. Підготували Сергій Горобець та Наталя Слобожаніна.
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

1 березня 1918р. Українська Центральна Рада ухвалили закон про гривню – грошову одиницю УНР.

Як грошова одиниця, гривна відома ще з давньої Русі і згадується у «Повісті минулих літ».
Активна розробка власної валюти почалася після проголошення Української Народної Республіки третім універсалом Центральної Ради у листопаді 1917-го. Створенням своєї фінансової системи і грошових знаків, як ще одного чинника державотворення, опікувався Генеральний секретаріат фінансів та промисловості на чолі з Михайлом Туган-Барановським.

1 січня 1918-го Центральна Рада ухвалила «Тимчасовий закон про випуск державних кредитових білетів УНР». Першими українськими грошима стали банкноти «100 карбованців», оформлені художником-графіком Георгієм Нарбутом.

Після проголошення самостійності УНР та з огляду на часті випадки фальшування нової купюри (яка робилася зі звичайного паперу, не мала захисних водяних знаків; окрім того більшовики, тікаючи з Києва, викрали і вивезли до Москви кліше грошового білета), Центральна Рада 1 березня 1918-го ухвалила закон «Про грошову одиницю, биття монети та друк кредитових державних білетів».

Запроваджувалася нова грошова одиниця – гривня, «що має містити 8,712 долі щирого золота; гривня ділиться на 100 шагів; 2 гривні відповідають одному карбованцеві емісії 1917 р.». В обіг вводилися банкноти номіналом 2, 10, 100 та 500 гривень. Ескіз першої з них зробив Василь Кричевський, решту – Георгій Нарбут.
Друкуватися гривні мали в Німеччині. Однак процес друку дещо затримався і запровадження в обіг гривні сталося вже за Павла Скоропадського. У 1918-1919 рр. друкувалися також грошові знаки номіналом 1000 і 2000 гривень.
Розмінні марки-шаги, що виконували роль монети. Фото: istpravda.com.ua.


1 березня 1946 року– загинув командир куреня «Підкарпатський» Павло Вацик (псевдо «Прут»).

Павло Вацик (1917-1946) народився в селі Заріччя на Івано-Франківщині. Працював теслею. Пройшов військову службу у польській армії.

За деякими свідченнями, учасник похідних груп ОУН (1941-1942), один із керівників ОУН(м) у Криму. За іншими даними – активно організовував українську адміністрацію й міліцію в рідному краї, служив у допомоговій поліції (1942-1943).

В УПА – чотовий сотні «Різуна», очолював сотню «Змії» (1944), із січня 1945-го – командир куреня «Підкарпатський».
Як згадував Григорій Костюк: «Був жонатий і мав маленьку донечку… Вийшов він зі школи Василя Андрусика й тому був до деякої міри неначе в тіні свого командира. Проте, коли він діяв самостійно, показав себе знаменитим партизанським командиром, що вмів лявірувати між ворожими силами, підбирати вигідні місця для постоїв, уникати затяжних боїв, як теж умів організувати несподівані наскоки й засідки на ворога… Ті, хто був ближче нього, оповідали, що він дуже переживав і довго тужив за поляглими вояками, особливо за тими, що відзначалися бойовими подвигами. Стрілецтво ставилося до нього з повним довір’ям, бо знали його вже довго, як успішного бойового командира».

Курінь Павла Вацика брав участь у рейдах на теренах Дрогобиччини, Лемківщини, Словаччини й Закарпаття, взимку 1945-1946 років постійно вступав у бої та сутички з енкаведистами. 12 лютого 1946-го відбив напад двох батальйонів НКВД, знищивши 36 військових та ще 13 поранивши.
Загинув 1 березня 1946-го в сутичці з загоном НКВД між селами Рибне та Пациків на Івано-Франківщині. Посмертно удостоєний звання майора та нагороджений Срібним хрестом бойової заслуги 1-го класу.

Фото: zarichchya.org.ua
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

неділя, 28 лютого 2021 р.

28 лютого 1891р. у с. Божиків народився Скасків (Скісків) Григорій Юрійович - учасник національно-визвольних змагань, громадський діяч.

Батько Ярослава Скасківа - Сотник Армії УНР та УГА.

Викладач історії України в гімназії у місті Полтава. В'язень концтабору в м. Тарнів (Польща).

Від 1925 — в УНДО, член Центрального комітету. В Божикові очолював товариство «Просвіта», організатор у родинному і навколишніх селах аматорських драматичних гуртків, їх режисер і актор.

Автор статей у часописі «Сільський господар» (м. Львів).

1933 року з допомогою «Просвіти» зібрав та відправив до річки Збруч 2 вагони пшениці для голодуючих в Україні.
(рік і місце смерті невідомі а також знайшов інформацію що загинув трагічно)
Джерела.
Р. Матейко. Скасків Григорій Юрійович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — 708 с. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 275.
 Сайт терен та Вікіпедія.


28 лютого 1889р. у селі Борсуки Кременецького района на Тернопільщині народився Павло Шандрук – генерал-хорунжий армії УНР.

Павло Шандрук (1889 - 1979). Фото: zbruc.eu
Отримав освіту в гімназії в Острозі, згодом навчався в Історико-філологічному інституті в Ніжині та 3-й Олексіївській офіцерській школі в Москві.

Під час Першої світової війни воював у складі армії Російської імперії. З утворенням Української Центральної Ради у 1917 року був командиром бронепоїзда «Запорожець», перебував у повстанському загоні, стрілецькому полку, бригаді Армії Української Народної Республіки (протягом 1918–1920 років) на більшовицькому і денікінському фронтах.

У вересні 1920 року 7-­ма бригада полковника Шандрука форсувала Дністер і Збруч у польсько-українському наступі після розгрому військ більшовицького генерала Михайла Тухачевського під Варшавою та відзначилася в боях проти більшовиків у самостійному листопадовому наступі Армії УНР на Жмеринку і Вапнярку.

У польських таборах інтернованих формувань Армії Української Народної Республіки Шандрук був комендантом табору №10 у місті Каліші, організовував початкову школу, викладав у таборовій гімназії ім. Тараса Шевченка, Школі підхорунжих, розвивав військову науку.

Звання генерала-хорунжого полковник Шандрук отримав у грудні 1922 року. Від 1923 року виконував обов’язки керівника відділу Українського центрального комітету (УЦК) в Лодзькому воєвідстві, разом із генералами Віктором Кущем і Миколою Капустянським та екс-прем’єром Уряду УНР В’ячеславом Прокоповичем редагував у Каліші військово-науковий часопис «Табор». Також Шандрук брав участь в організації Військово-історичного товариства і підготовці до друку матеріалів з історії Українського війська для першого числа часопису «За Державність».

Після повернення у Польщі до влади Юзефа Пілсудського, українці посилили військову роботу. У березні 1927 року було організовано Таємний штаб Військового міністерства УНР, а в серпні – Генеральний штаб Армії УНР, де від 1927-го до 1936 року начальником був генерал Шандрук. Генштаб Армії УНР зареєстрував 4 тис. старшин і 40 тис. вояків, уклав план мобілізації на випадок війни за визволення України, організував 70 навчальних груп у Польщі, а також групи в Чехословаччині, Румунії та Франції.

У 1938 р. Шандрук закінчив польську академію Генштабу, був активним учасником польсько-німецької війни 1939 р. Після перебування в німецькому полоні (1939-43) очолив Український національний комітет у Веймарі. На початку 1945-го сформував Українську національну армію (УНА), інтерновану пізніше американо-британськими військами. Перебував у таборі військовополонених в американській зоні окупації Німеччини.

Звільнений за клопотанням генерала Андерса, генерал Шандрук виїхав до США. Очолював Братство вояків УНА. Був дійсним членом Української Академії Наук в еміграції. Написав спогади з воєнної історії «Arms of Valor».

Помер 15 лютого 1979 року у м. Трентон, штат Нью-Джерсі, США, похований на українському кладовищі Баунд-Брук.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1889-narodyvsya-general-horunzhyy-armiyi-unr-pavlo-shandruk

28 лютого 1938р. в Українському селі Мацьковичі під Перемишлем (нині Польща) народився Стефан Турчак – диригент, педагог.

Народився в родині хліборобів, але музика завжди була присутня в сім’ї. Батько брав участь у драмгуртку, сам навчився грати без нот на скрипці та сопілці. Мати співала у церковному хорі та виконувала народні пісні. Малий Стефко вчився грати на старенькій скрипці, подарованій дідусем. Хлопчик грав щодня, підбираючи мелодії на слух.
У 1947 році, під час операції «Вісла», родину примусово вивезли в Радянську Україну. 
Сім’я Турчаків оселилася у Дублянах поблизу Львова. Коли хлопчикові було 12 років, померла мама. Батько згодом одружився, а Стефан залишився жити з бабусею та дідусем.

Музичну освіту здобував в Львівському музично-педагогічному училищі імені Філарета Колесси. До училища поступив відразу після дублянської семирічної школи, не маючи необхідної музичної й теоретичної підготовки. За його плечима був лише досвід художньої самодіяльності в аматорських колективах. Після закінчення училища рацював учителем музики і співів у Сокальському педагогічному училищі.

Із 1957 по 1962 навчався у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка. Значний вплив на формування його творчої особистості мали заняття в композиторів та педагогів Станіслава Людкевича, А. Кос-Анатольського, А.Солтиса та Р.Сімовича. 

Влітку 1962 року Турчак приїхав до Києва. Спершу став диригентом-асистентом Державного оркестру. А з 1963 року очолив його. 

У 1966 році він поставив на сцені Київського театру опери та балету імені Шевченка свій перший спектакль – масштабний, наповнений внутрішньою експресією «Отелло» Дж. Верді. Незважаючи на складність твору, дебют пройшов успішно.

У 1967 року Турчак став головним диригентом ведучого оперного театру України.
З його ім'ям пов'язані етапні прем'єри шевченківського колективу 70-80-х років XX століття, серед яких опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського, «Абесалом і Етері» З. Паліашвілі, «Орфей і Еврідіка» Х. Глюка, «Аїда» Дж. Верді, .. Загалом він поставив на київській оперній сцені майже сорок вистав. І кожна ставала мистецькою подією, яскравим тріумфом українського оперно-балетного виконавства.

Завдяки Стефану Турчаку Київська опера стала одним з найкращих театрів України, а українська опера отримала визнання на міжнародному рівні. 

Помер Турчак 23 жовтня 1988 року після важкої хвороби. На його честь в 1994 був запроваджений національний конкурс диригентів ім. С.Турчака, який став Міжнародним.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1938-narodyvsya-stefan-turchak

28 лютого 1830р. в селищі Вороніж на Сумщині народився Григорій Ге, громадський діяч, краєзнавець, публіцист.

Григорій Ге (1830 - 1911). Фото: bazar.nikolaev.ua.
***"
Походив із французького дворянського роду – прадід емігрував у Росію під час Великої французької революції. Мати рано померла. Батько, бажаючи дати дітям гарну освіту, переїхав у Київ. А згодом купив маєток у селі Попелюхи Могилівського повіту.
Григорій Ге навчався в Другій київській гімназії, закінчив школу гвардійських прапорщиків та кавалерійських юнкерів у Петербурзі. Зарахований корнетом елітного лейб-гвардії Гродненського гусарського полку. Однак по смерті батька залишив військову службу (1855) і повернувся в Україну. Працював мировим посередником на Поділлі. Як людина прогресивних поглядів, ще до відміни кріпосного права відпустив на волю належних йому селян, брав активну участь у губернському комітеті по селянській реформі.
Згодом продав маєток, оселився в Херсоні, працював в акцизному управлінні. Зарекомендував себе безкомпромісним і принциповим службовцем. За 15 років служби просунувся в табелі про ранги лише на два щабелі – до надвірного радника. Брав участь у громадському житті міста, один із ініціаторів створення Херсонської громадської бібліотеки. 
Був одружений з Марією Карєєвою, у шлюбі народилося п’ятеро дітей. За деякими свідченнями, подружжя розлучилося і Марія з дітьми два роки мешкала в Парижі. А вже по її смерті діти повернулися до батька.

У 1879-му переїхав до Миколаєва, де раніше неодноразово бував по службі.

«Я прагнув повернутися до самостійного суспільного життя. Тільки в такій самопосвяті інтересам суспільства я визнавав задоволення своєї духовної потреби. Тим часом накопичилося в мене життя на очах миколаївського товариства 6 років. Я міг вже розраховувати тут на успіх своєї кандидатури в гласні», – пояснював Григорій Миколайович кількома роками пізніше.

Досить швидко став помітною постаттю в місті. Двічі обирався гласним міської думи, відстоював інтереси жителів міста, через що став незручним для можновладців і набув недоброзичливців. Коли його кандидатура не пройшла на посаду секретаря міської думи, звернувся з відкритим листом до жителів міста і на знак протесту (що гласні більше переймаються власними інтересами, аніж проблемами Миколаєва) продав свій будинок і виїхав у Петербург. Ситуація набула розголосу і на фоні наближення чергових виборів міська верхівка пішла на компроміс. Через рік, 7 вересня 1888-го, Григорія Ге таки обрали секретарем міської думи. Він повернувся до Миколаєва і обійняв посаду секретаря на 17 років. 
Саме в Петербурзі Григорій Миколайович познайомився з набагато молодшою Ганною Іовною Алфьоровою, яка стала його другою дружиною і з якою прожили разом понад 20 років.

Досліджував історію міста (у 1890-му побачили світ «Історичні нариси столітнього існування міста Миколаєва біля гирла Інгулу»), багато друкувався в місцевій пресі (театральні рецензії, фейлетони, публіцистика), доклав чимало зусиль до заснування Миколаївської громадської бібліотеки-читальні, популяризував театральне та музичне мистецтво. Автор роману «Софія Мілич», п’єс «Ганнуся», «Кухня відьми», «Свобода мистецтва». Певний успіх мала п’єса «Шквал», яку демонстрували на сценах Миколаєва, Харкова, Петербурга. Малював акварелі, організовував виставки.
Брат відомого художника-передвижника Миколи Ге і письменника Івана Ге, батько актора і драматурга Григорія Григоровича Ге.

Помер 14 листопада 1911-го у Миколаєві. Похований на старому міському кладовищі. 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/3390

28 лютого 1857р. у місті Костянтинограді на Полтавщині (нині – місто Красноград Харківської обл.) народився Овксентій Корчак-Чепурківський – лікар-гігієніст, епідеміолог, міністр народного здоров’я Української Народної Республіки, фундатор соціальної гігієни та організації охорони здоров’я як науки і предмету викладання у вищій медичній школі України.

Овксентій Корчак-Чепурківський походив з родини парафіяльного дяка. Закінчив Полтавську духовну семінарію і вступив до природничого відділу фізико-математичного факультету Київського університету Святого Володимира. Провчився недовго – у 1878-му його було виключено з університету за участь в політичному студентському русі (так звана «березнева історія»). Продовжив навчання лише через рік, але вже на медичному факультеті Харківського університету.
Після закінчення навчання у 1983-му Овксентій повертається в рідний повіт і починає працювати земським лікарем. Через шість років його призначають земським санітарним лікарем Херсонської губернії. Тамтешня санітарна організація за прогресивними поглядами своїх працівників по праву вважалася однією з найпередовіших.

Паралельно з лікарською практикою Корчак-Чепурківський починає проводити статистичні дослідження. Він першим запропонував використовувати відомості про народження та смерть з метричних книг православних приходів, що дозволило бути більш точним та об’єктивним.

У 33 роки Овксентій Корчак-Чепурківський написав першу наукову роботу про стан лікарської допомоги і народного здоров’я. Дослідження набуло популярності і в 1891 році його запросили до Бессарабського земства в Кишинів на посаду завідувача Губернського санітарного бюро. Тут він проявив талант лікаря-профілактика та науковця, організувавши протиепідемічні заходи щодо тифу, дифтерії, холери, аналізував захворюваність і смертність населення, встановлював причини їх високого рівня. У цей же час він став активним членом Пироговського лікарського товариства, виступав на його з’їздах в Москві, Києві, писав історію земської медицини в Бессарабії.

У 1898 році Овксентій Корчак-Чепурківський здобув звання доктора медицини. Наступного року вченого запросили у Київ, де він обійняв посаду санітарного лікаря Київської міської самоуправи, пізніше почав викладати в київському університеті. Він зустрічався з Лесею Українкою і Ольгою Кобилянською, був другом Миколи Лисенка, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької, а був особистим лікарем академіка Дмитра Заболотного.

З початком Першої світової війни Корчака-Чепурківського мобілізовують в армію військовим лікарем. За деякий час він очолює медично-санітарну службу 8-ї армії, яка діяла на Південно-Західному фронті під командуванням генерала Брусилова, бере безпосередню участь в медичному забезпеченні військ під час здійснення Брусиловського прориву.

Українська революція 1917 року надихнула Корчака-Чепурківського стати організатором нової системи охорони народного здоров’я та медичної освіти. У статті «Наші завдання часу» він зазначав: «На Україні почалося нове життя… Найголовніше завдання – утворити українську національну медицину як науку і як практичну галузь наукового знання». Цим завданням була присвячена вся його подальша наукова та педагогічна діяльність: і як декана медичного факультету та завідувача кафедри гігієни, і як очільника санітарного департаменту Міністерства народного здоров’я і державного опікування та Міністра народного здоров’я УНР. 7 березня 1921 року Овксентій Корчак-Чепурківський одним з перших із медиків учений був обраний академіком Української академії наук.

Учений з головою поринув у становлення санітарно-гігієнічної медицини. Він писав праці з історії земської медицини, епідеміології та профілактики інфекційних захворювань; демографії і санітарної статистики, розробив українською мовою першу в Україні номенклатуру хвороб, був редактором медичних журналів, рецензентом численних робіт і дисертацій. У 70 років спіскався під землю, щоб особисто перевірити санітарні умови праці шахтарів.

Але радянська влада вимагала від вчених служити не стільки науці, скільки її інтересам. У 1929 році на долю Овксентія Корчака-Чепурківського випадає непросте випробування. Саме тоді розпочався гучний процес у справі СВУ, коли на лаві підсудних за сфабрикованими обвинуваченнями опинилися провідні українські політики та вчені. Серед них – і колеги по Всеукраїнській академії наук. Цій справі було присвячене спеціальне засідання ВЦВК, на якому керівництво ВУАН мало відмежуватися від «заклятих ворогів народу», «контрреволюціонерів» та «українських націоналістів». Президент ВУАН Дмитро Заболотний тоді був тяжко хворий, тому ця страшна місія випала на долю Корчака-Чепурківського. «Від імені Академії як неодмінний секретар висловлюю рішучий протест і обурення на цю спробу з боку контрреволюціонерів прикрити інтереси ворожих сил і злочинної роботи інтересами науки, культури і національного визволення», - проголосив тоді він. Можна лише здогадуватися, якою ціною далися йому ці слова.  

Однак, і така поступливість не врятувала вченого від «пильного ока» влади. У 1933 році його звинуватили в антирадянських настроях, поступово усунувши і від викладання, і від будь-якої роботи в Академії наук. Остаточно підкосила Овксентія Васильовича звістка про арешт у 1937-му і заслання на 20 років у Сибір сина, відомого демографа Юрія Корчака-Чепурківського, який запропонував вивчати відмінність смертності не тільки сільського і міського населення, а й за національною ознакою (і це – за кілька років після катастрофічних наслідків Голодомору 1932-33 років).

Сина Овксентій Васильович так і не побачив. Йому ще дозволили працювати завідувачем відділу Інституту демографії та санітарної статистики, а пізніше – консультантом в Інституті клінічної фізіології АН УРСР. Однак його наукові праці ніде не публікувалися.

Самотній і забутий усіма 90-річний учений помер 27 листопада 1947 року в Києві. Є відомості про те, що він писав спогади, але, на жаль, розшукати їх поки що не вдалося. 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1857-narodyvsya-ovksentiy-korchak-chepurkivskyy-likar-gigiyenist-ministr-narodnogo-zdorovya-unr

Цей день в історії УПА 28 лютого.

на фото село Болотня.
******
1944 рік.
Загін УПА змушений прийняти бій із батальйоном НКВД на Суховецьких хуторах на Рівненщині. Загинули 11 повстанців, 30 потрапили в полон.

1945 рік.
Біля села Пшеничне на Станіславщині сотні «Летуни» і «Залізні» УПА-Захід напали на загін НКВД, що проводив облаву. Знищені 5 військових, стільки ж поранено, загинув 1 повстанець.

У бою з загоном НКВД біля села Болотня на Львівщині загинули 10 повстанців.

Біля села Довпотів на Станіславщині підпільники поранили інструктора райкому КП(б)У та захопили одного радянського працівника.

У селі Шайно на Волині повстанці знищили одного військового.

1946 рік.
У селі Ваньковичі на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД.
У зіткненні з загоном НКВД біля села Батятичі на Львівщині загинув командир надрайонної боївки СБ «Лютий».

Пошукові групи НКВД захопили криївки в селах Пушкарі на Тернопільщині (загинули 3 підпільника, одного захоплено в полон) та Станькові на Станіславщині (загинув командир сотні «Вітрогони» УПА-Захід Ярослав Долинка – «Морозенко»).

Відділ УПА-Захід знищив дільницю винищувального батальйону в селі Желехів на Львівщині.

У боях з опергрупами НКВД на Львівщині загинули біля села Берлін 4 повстанці, а біля села Велика Вільшаниця – командир надрайонної боївки СБ Петро Гураль – «Богун» та ще троє підпільників.

1947 рік.
Під час зіткнення з загоном МВД у селі Виців на Дрогобиччині знищено 2 військових, один поранений. Загинув командир боївки СБ Володимир Євчин – «Мороз».

1948 рік.
Зіткнення підпільників із загонами МВД у селах Нагірці (знищений 1 оперуповноважений, поранені двоє військових, загинув 1 повстанець), Лисичники, Старий Почаїв (знищений 1 військовий) на Тернопільщині.

Пошуковий загін МВД захопив криївку біля села Ямниця на Станіславщині. Загинули районний провідник ОУН «Хмель» і друкарка.
Під час сутички з загоном МВД у селі Сихів на Дрогобиччині знищений 1 військовий, загинув станичний Степан Кос – «Степ».

1949 рік.
Пошукові загони МВД захопили криївки на Станіславщині – біля Вовчинецьких гір (або «Стінки») (частина повстанців вискочила наверх і під час перестрілки знищила одного військового, однак прорватися не вдалося, всі застрелились) та біля села Колодіївка (підірвались гранатами та застрелились четверо повстанців).

У селі Тарасівка на Станіславщині підпільники спалили клуб.

Під час зіткнень із опергрупами МВД у селах П’ятниця та Дашава на Дрогобиччині загинули 4 підпільники.

1950 рік.
Пошуковий загін МВД захопив криївку в Тучинському районі на Рівненщині. Загинув районний провідник «Мусій» та ще троє повстанців, одного захоплено в полон.

1953 рік.
У зіткненні з загоном МГБ у селі Волошина на Львівщині загинули троє підпільників, серед них – районний провідник Дмитро Цура – «Михайло».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

субота, 27 лютого 2021 р.

25 лютого 1951р. біля с. Радванці загинули Василь Карпишин "Черник", його дружина Олена Карпишин "Ада" - друкарка, Василь Красельчук "Олень" - зв'язковий та Ярослав Шиба "Соловейко" - кущовий.

Село Радванець. Церква Різдва Пр. Богородиці 1700р. Та пам'ятний хрест борцям за волю України.

27 лютого 1945р. помер Осип Іванович Роздольський - теолог, класичний філолог і перекладач родом зі Збаражчини.

Збирач і дослідник української народної музики, записав у 1900-1936 роках З000 народних пісень з мелодіями, співпрацював з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Філаретом Колессою, Станіславом Людкевичем.
*******
Народився Осип Роздольський 29 вересня 1872 року в селі Доброводах Збаразького повіту Австро-Угорської монархії в родині пароха місцевої церкви о. Івана Роздольського. Крім Осипа в родині Роздольських було ще семеро дітей — Нікон, Ксенофонт, Онуфрій, Михайло, Костянтин, Данило та Марія. 1875 року батько отримав роботу на новій парафії, тож довелося лишити рідні Доброводи та переїхати в село Берлин, що на Бродівщині, де й минуло його дитинство.

Навчався у Бродівській державній гімназії імені кронпринца Рудольфа, яку закінчив у липні 1890 року. Закінчив Львівську духовну семінарію УГКЦ. та 1894 р. вступив на філологічний факультет Львівського університету. Від 1897 року викладав у гімназіях Коломиї, Перемишля та Львова (тут викладав давньогрецьку та латину). Він перекладав класичну грецьку літературу на українську, а українські твори на німецьку. У той час Осип Роздольський збирав фольклорно-етнографічні матеріали у селах Галичини та часто виїжджав на Східну Україну.

Під час перебування на Чернігівщині, у червні 1914 року, Роздольського застала перша світова війна. Його, як піддіного Австро-Угорщини було відправлено на тимчасове поселення до Уральську, пізніше до Симбірську та лише по закінченню війни у 1918 році він зміг повернутися до Львова. У 1926 році його обрано членом Етнографічної комісії Всеукраїнської Академії наук у Києві, від 1930 р. він — дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

1939 року став старшим науковим співробітником Львівської філії Академії наук України, керував кількома фольклорними експедиціями на Львівщині.

Осип Роздольський помер 27 лютого 1945 року та похований на Личаківському цвинтарі (поле № 2) у Львові.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/02/27/v-istoriyi-ternopil-5/ та Вікіпедія.

Довідкові факти.
Найбільше у доробкові Осипа Роздольського займають записи українських пісень, казок, легенд та переказів. Він один з перших у світовому народознавстві почав записувати мелодії пісень на фонограф, що мало велике значення для збереження багатоголосся українського народу.

У квітні 1900 року Осип Роздольський уперше в Галичині для запису народних мелодій використав фонограф, ставши водночас й піонером застосовування звукозаписувальної техніки для фронтально–систематичного, широкомасштабного документування народних наспівів у Центрально–Східній Європі.

1901 року Осип Роздольський перебував на Тернопільщині у селах Лисівці, Добрівляни, Печорній, Торському, де збирав матеріал для збірника «Галицько-руські мелодії». Розшифровку мелодій та редагування нотного матеріалу зробив Станіслав Людкевич. Антологія О. Роздольського — С. Людкевича охоплювала 59 сіл Лемківщини, Волині, Західного Поділля та налічувала понад півтори тисячі зразків пісенного фольклору різних за жанром та тематикою.

27 лютого 1860р. в с. Бережниця Вишня народився - Старух Тимотей Михайлович - Український громадсько-політичний діяч. Брат Антона Старуха.

Тимотей Старух народився 27 лютого 1860 року в с. Бережниця Вишня (повіт Лісько). Батько — Михайло Старух — був заможним селянином, послом до Галицького сейму 1-го скликання від округу Лісько — Балигород — Літовищі (обраний від IV курії, входив до «Руського клубу»); мав 14 дітей, наймолодшими з яких були Антін і Тимотей. Початкову освіту вони здобули у місцевого дідича, де навчалися разом з його дітьми.
20-річного хлопця 1880 року призвали в армію, призначили до 2-го полку князя Шварценберґа. Під час служби (1880-83) вивчив німецьку мову, багато читав, спілкувався з віденцями. Після звільнення не захотів бути у рідному селі, вступив на службу до жандармерії. У 1884-96 роках лужив жандармом на постерунку в Усті-Зеленому, начальником постерунків у Нараєві, Підгайцях, Делятині, Бурштині, Козові, Бурштині, Бережанах, Бучачі.

Через постійні переслідування закинув державну службу (або вийшов на пенсію за станом здоров'я у 1896 р.), повернувся до улюбленої господарки, осів у Слободі Золотій Бережанської округи (нині — Козівський район). Одружився з вродливою дочкою Топольницького — економа дідицького фільварку.

З приходом Т. Старуха для Слободи Золотої почалася нова доба в освітньому і політичному житті. Став членом управи читальні ім. Качковського, через 1 рік, під його впливом, селяни її «розв'язали», замість неї було утворено читальню «Просвіти» (селяни «стояли за ним горою»). Читальня «Просвіти», заснована Т. Старухом, об'єднувала навколо себе 132 просвітян, мала 205 книг, постійно надходили львівські патріотичні видання, діяв хор, аматорський гурток.

Тимотей Старух зумів організувати навколо себе селян, власним коштом заклав фундамент споруди читальні, очолив «комітет будови». З новою силою розгорнув політичну діяльність у 1907 році на виборах до австрійського парламенту, в результаті чого був обраний послом (незважаючи на тиск проводу УНДП через участь у виборах у 66-му двомандатному сільському окрузі Костя Левицького; оскільки пройшли обидвоє, провід перепросив Т. Старуха.). Також був обраний від Бережанського повіту до Крайового сейму.

1910 року: вперше в австрійському парламенті була виголошена промова українською мовою (28 червня, виступив митрополит Андрей Шептицький); створено «Український клюб», що об'єднав у парламенті галицьких послів, очільник Тимотей Старух. Брав безпосередню участь в організації українського стрілецтва на теренах Бережанського повіту. 1911 р. — переобраний послом до парламенту Австро-Угорщини у тому ж 66-му двомандатному сільському окрузі (судові повіти Бережани, Рогатин, Болехів, Бурштин, Більшівці, Журавно, а також села Боків, Божиків, Гнильче, Слов'ятин, Шумляни і Литвинів з судового повіту Підгайці та села Подусільна, Бачів, Болотня, Янчин, Новосілка, Брюховичі, Костенів, Кореличі, Добряничі й Войцеховичі з судового повіту Перемишляни. 1913 р. знову став послом до Крайового сейму у м. Львові, Один з найактивніших українських послів, меценат українського студентства та преси.

З початком Першої світової війни родина Старухів переїхала у рідне село Бережницю Вижну, згодом повернулась до Бережан. 15 червня 1915 року Тимотея й сина Миколу заарештували, повезли до Сибіру.

Після повернення в Україну 1917 р. брав участь у Всеукраїнському з'їзді (м. Київ), 1918–1919 рр. комісар (ЗУНР) міста[5] Бережани (або Бережанського повіту ЗУНР). Був головою Ширшої повітової Ради у Бережанах в час існування ЗУНР. У січні 1919 року на Трудовому Конгресі України в Києві Тимотея Старуха обрано заступником голови Конгресу.

1920 р. був заарештований польською владою (в Оринині неподалік Кам'янця-Подільського). Сидів у тюрмах Бережан, Львова (тодішня вул. Баторія, 3; звільнений через погіршення здоров'я після внесення родиною грошової застави). 5 січня 1921 року, за сприяння Митрополита Андрея Шептицького, випущений на волю під нагляд. В тюрмах до нього підсаджували інфекційних хворих. В ув'язненні написав спогади (манускрипт у ЦДІАУ у Львові, фонд 309, опис 1, справа 227).

Після тяжкої хвороби Тимотей Старух помер 21 квітня 1923 року у м. Бережани. Похований на Бережанському цвинтарі.

Газета «Український Прапор» писала: «В похоронному обряді було 7 священиків. Співали гімназійний хор і великий селянський хор із Слободи Золотої. Домовину зложено між зелень та вінки на великого господарського воза, запряженого у три пари білих круторогих волів. Безліч вінків — а між ними звертав увагу великий терновий вінок з червоною лентою „Мученикові за народ — Слободяни“… Заплакала українська земля Галича, насипаючи свіжу могилу одному з найкращих своїх синів. Та пам'ять діл визначного трибуна перейде з роду в рід».

Джерело. https://teren.in.ua/2020/02/27/v-istoriyi-ternopil-5/ та Вікіпедія.

Цей день в історії УПА 27 лютого.

Церква Покрови Пр. Богородиці
1768 село. Великий Стидин.
***********
1944 року.

27 лютого – на шляху біля села Великий Стидин на Рівненщині велика група повстанців обстріляла дві автомашини зенітно-артилерійського полку. Знищено 12 радянських офіцерів.

1945 рік
Загін бригади «Дорош» УПА-Північ вступив у бій із ротою НКВД біля села Журавичі на Житомирщині. Знищено 7 військових, загинули 4 повстанці.

1946 рік
Під час сутичок з загонами НКВД у селах Силець, Желдець і Спасів на Львівщині загинули 5 підпільників.

Біля села Бовдури на Львівщині вступили в бій із опергрупою НКВД та загинули 4 повстанці, зокрема районний провідник ОУН Леонтій Васильчук – «Бурий», члени районного проводу Олексій Мандич – «Довбуш», Сафат Матвіїв – «Клен». Одного захоплено в полон.

1947 рік
У селі Воля Гніздичівська на Дрогобиччині повстанці поранили двох дільничних.
У зіткненні з загоном МВД у Ксьондзовому лісі на Львівщині загинули кущовий провідник Іван Сумик – «Похилий» та командир кущової боївки «Підкова».

Дільничного уповноваженого міліції знищили підпільники в селі Хлопівка на Тернопільщині.

1948 рік
У селі Левятин на Рівненщині опергрупа МВД поранила і захопила в полон повстанця, якого потім закатували в райвідділі МГБ.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Голгочі на Тернопільщині. Загинули двоє повстанців, у тому числі колишній командир сотні УПА-Захід Микола Нога.

Перестрілки між повстанцями та загонами МВД відбулися в селах Забойки та Лозівка на Тернопільщині.

Пошукова група МВД (27 чоловік) наскочила на сховище трьох підпільників у селі Камінь на Станіславщині. Останні, відстрілюючись і потрапивши в оточення, підірвали себе гранатами.

1950 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Головецьке на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Йосиф Куруд – «Чайка» та ще один підпільник.

1951 рік
Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі П’ятниця на Дрогобиччині загинув командир кущової боївки Василь Баран – «Вовчаренко».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

27 лютого 1947 в с. Баківці на Жидачівщині відбувся бій між московитами та боївкою УПА.

фото Жидачівська міськрада. Могила - пам'ятник поблизу місця бою - загибелі повстанців.

До кінця зими 1947 року в Баківському лісі була повстанська криївка. 27 лютого 1947 відбувся бій московитів та Українськими повстанцями. У бою загинули: вояки УПА Малькут Ілько, Малькут Микола, Винник Олекса, Лаба Олекса, Наконечний Олекса, Працьовитий Степан, Шлиян Іван та Дорош Андрій.

В Баківському лісі у 1995 році на місці повстанської криївки встановлено пам’ятник односельчанам - воякам УПА, які загинули 27 лютого 1947 року. Стелла споруджена в традиціях українського січового стрілецтва, зверху якої розміщено головний орден УПА «Бойові заслуги».

Діяльність УПА на території району.
Баковецька сільська рада.