У лісі між Рівненщиною і Тернопільщиною дали останній бій підпільниці ОУН: «Ліда» й «Тетяна, Галя» – Марія Стародуб.

«Тетяна, Галя» – Марія Стародуб

*****

2017 року на місці, де була криївка, жителі села Стіжок, встановили пам'ятний хрест.

*****

У лісовому масиві між селами Стіжок-Антонівці, що в адміністративних межах нинішньої Тернопільської області, останній бій дали дві підпільниці ОУН.

70 років тому, 13 травня 1950 року, в лісі, що нині між Шумським районом Тернопільщини й Дубенським районом Рівненщини, солдати ВВ МГБ оточили криївку, у якій переховувалися підпільниці, членкині ОУН «Ліда» й «Тетяна, Галя» – Марія Стародуб. Про це пише краєзнавець Анатолій Власюк на сайті Смизької ОТГ.

Підпільниці на терени Шумщини були переведені в 1948 році з Бродівщини, де були зв'язковими. На новому місці виконували функції друкарок у технічному відділі Шумського районного проводу ОУН, де їхнім зверхником спочатку був «Гамалія» Володимир Ільчук, а після його загибелі в березні 1949 року, вони підпорядковувалися районному провіднику ОУН «Яструбу».

13 травня 1950 року близько 19.00 за допомогою місцевого жителя, який знав про криївку, більшовики оточили її та запропонували дівчатам здатися. Підпільниці почали відстрілюватися і «Тетяна» загинула в бою, а поранену «Ліду» захопили в полон. Вона пройшла всі жахіття сталінських таборів.

Джерело інформації: Автор: ГАЛИНА МАКСИМЧУК

https://history.rayon.in.ua/news/252221-u-lisi-mizh-rivnenshchinoiu-i-ternopilshchinoiu-dali-ostannii-bii-pidpilnitsi-oun

Петро Іванович Франко син І.Франка. Вбитий московитами 1941р., місце поховання невідоме.

(28 червня 1890р. Нагуєвичі, Австро-Угорщина — смерть не раніше 28 червня 1941 р., невідомо).

Український педагог, письменник, науковець-хімік. Учасник національно-визвольних змагань 1914—1920 р. (зокрема, військовий льотчик УГА) Співзасновник Пласту. Член Наукового Товариства ім. Шевченка. Депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання (з 1940 року). Син Івана Франка.

Життєпис.

Закінчив Львівську політехніку.

У 1911—1914 був учителем фізичного виховання у філії української Академічної гімназії у Львові. Восени 1911 р. організовував у своїй гімназії пластові гуртки та проводив з ними спортивно-військові заняття. У 1913 р. видав книжечку «Пластові ігри та забави».

З 1914 року в ранзі поручника командував сотнею Легіону УСС.

Аероплан УГА.

У часі листопадових боїв за Львів Франко з

кулеметною сотнею знаходився на Високому Замку.

6 грудня 1918 державний секретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський підписав наказ про формування Летунського відділу Галицької армії; командиром відділу став поручник Франко. З 1918-го сотник Петро Франко вів референтуру летунства в Начальній Команді Української Галицької Армії до її інтернування в 1920. 4 січня 1919 р. проводячи повітряну розвідку на північ від Львова на 2-місному «Альбатросі», Петро Франко був збитий ворожим літаком. Він та його другий пілот, старший десятник Роман Кавута (Клатва), залишилися живими, але потрапили у полон до поляків, були інтерновані у табір Домб'є; за золотий перстень Франко виміняв у вартового польський військовий однострій і втік із табору. Створений П. Франком авіполк збив 16 польських літаків; за заслуги в організації авіації Симон Петлюра надав військове звання полковника.

У 1922 році прибув до Відня, де займався видавничою діяльністю.

У 1922—1930 роках — професор української гімназії в Коломиї, одночасно доїжджав до Львова, де викладав в Українському таємному університеті.

У 1931—1936 — працював старшим науковим співробітником у науково-дослідному Інституті прикладної хімії в Харкові. Автор 36 зареєстрованих винаходів, переважно з галузі перероблення молока.

1936—1939 р. — учителював у гімназіях Львова та Яворова, викладав у торговельно-економічному інституті. У 1937 р. видав працю «Іван Франко зблизька». Всупереч письмового зобов'язання перед НКВС опублікував у газеті «Діло» статтю про голодомор.

Під час приєднання Західної України до УРСР був обраний у жовтні 1939 депутатом Народних Зборів Західної України.

У 1939—1941 роках працював деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові. У 1940 році обраний депутатом до

Верховної Ради УРСР.

З початком московито - німецької війни у червні 1941 р. вивезений зі Львова на схід. 

За одними даними, загинув 28 червня 1941 року при спробі втечі з потяга на станції Прошова біля Тернополя. За іншими — у Великому Глибочку разом з Кирилом Студинським потрапив під бомбардування нацистів та здійснили спробу втечі, однак були розстріляні конвоїром. 

Ще одна версія — загинув у катівнях НКВД влітку того ж року. За іншими даними — спалений енкаведистами живцем у клуні разом з іншими діячами культури 18 жовтня 1941 р. в с. Старий Салтів під Харковом за два дні до зайняття німцями Харкова. За даними шифротелеграми НКДБ СРСР № 11569 від 6 липня 1941 року, Петро Франко разом із Кирилом Студинським та Михайлом Донцем був заарештований у Києві співробітниками НКДБ СРСР за вказівкою Микити Хрущова. 

В цій шифротелеграмі виконавець пропонує розстріляти заарештованих у зв'язку з тим, що евакуація вищевказаних осіб з Києва може мати ускладнення та просить надання негайних вказівок.

Місце поховання невідоме. Вписаний про пам'ять на гробівці Франків-Галущаків на

Личаківському цвинтарі у Львові, поле № 69.

15 червня 1934р. Григорій Мацейко "Гонта" здійснив атентат (застрелив) міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Григорій Мацейко ("Гонта") – активний діяч націоналістичного підпілля, член УВО та ОУН, відомий як виконавець замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 15.06.1934 р. 

Перед вступом до ОУН у 1929 р. належав до спортивного т-ва "Луг". 

1933 р. заарештований польською поліцією. Після того як революційний трибунал ОУН засудив до страти очільника польського МВС за пацифікації українського населення, зголосився стати виконавцем вироку.

Керував акцією Микола Лебедь: за задумом організаторів Мацейко мав підірвати себе разом із Пєрацьким (бомбу виготовив у домашній лабораторії Ярослав Карпинець). Проте, у відповідний момент пристрій не спрацював і Мацейко смертельно поранив міністра Пєрацького з револьвера. Після убивства Мацейко утік з Галичини, деякий час перебував у Чехословаччині, пізніше – в Аргентині. Помер у Буенос-Айресі 11.08.1966 р.

Джерело.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

*****

Народився у містечку Щирці, Львівщина. Був членом спортивного товариства «Луг», гімнастом.

У 1929 році став членом ОУН.

У 1931 році несвідомо допоміг польській поліції піймати члена ОУН Івана Мицика, який того ж року з доручення організації зліквідував на вулиці провокатора і секретного співробітника польської поліції. Мацейко думав, що це втікає звичайний злочинець і загородив йому дорогу. Щоби себе реабілітувати він добровільно зголосився виконати будь-яку роботу з доручення Крайової Екзекутиви ОУН, керівником якої в ті роки був Степан Бандера.

Арештовувався польською поліцією у 1933 році. Відомий завдяки вбивству міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, здійсненого 15 червня 1934 року. Після замаху на Перацького втік з Галичини, був переправлений спочатку до Чехословаччини, згодом до Аргентини.

Був одружений. Після розлучення поліція дізналась, ким насправді є "Петро Книш". Мусив переховуватися і міняти помешкання.

Похований 15 серпня 1966 р. на місцевому цвинтарі у Ланусі.

16 грудня 1972 р. його останки були перенесені до спеціально побудованого громадським Комітетом охорони могили Г. Мацейка гробівця. На могилі покійного було споруджено мармуровий пам'ятник з портретом, що його профінансувало членство ОУН в Аргентині.

За справою вбивства Б. Перацького було порушено кримінальну справу та затримано 12 підозрюваних членів ОУН, серед яких опинилися Степан Бандера (крайовий провідник ОУН) та Богдан Підгайний (псевдо Бик; другий, після Шухевича, бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН), яких було заарештовано за два дні до вбивства при спробі перетнути польсько-чеський кордон. Слідству, яке тягнулося півтора року, значно посприяло викриття «Архіву Сеника» у 1934 році. Закінчилася справа двомісячним Варшавським процесом 1935—1936, який мав міжнародний резонанс. Як і в інших своїх судових процесах, ОУН використала всеосяжне висвітлення Варшавського процесу в польській і міжнародній пресі для власної пропаганди та інформування громадськості щодо своєї діяльності.

Невдовзі по завершенню Варшавського процесу усі 12 його підсудних, разом з іншими 15 членами ОУН, стали звинувачуваними у новому процесі, який було відкрито у Львові з приводу вбивства педагога Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Як показала експертиза, Броніслав Перацький та останні дві жертви ОУН були застрелені з одного револьвера, який Григорій Мацейко, втікаючи, віддав бойовій референтурі ОУН у Львові.

Приводом до страти Івана Бабія стали його заклики до молоді співпрацювати з польською поліцією, а Яків Бачинський був агентом цієї поліції. (На суді Степан Бандера відмовився свідчити про те, як це було викрито ОУН заради безпеки організації). За результатами двох процесів Степана Бандеру було засуджено до двох довічних ув'язнень; Микола Лебідь, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний та Роман Мигаль — отримали по довічному ув'язненню. Інші підсудні отримали менш жорсткі вироки. 

Джерело Вікіпедія. Літопис УПА.

Цей день в історії УПА - 15 червня.

Для збільшення натисніть на зображення

*******

1944 рік

Сотня УПА-Захід біля села Копань на Львівщині атакувала табір радянсько-польських партизан. Під час перестрілки знищено 20 партизан. Втрати УПА: один загиблий, 5 поранених.

У всіх райцентрах Рівненської області для боротьби с повстанських рухом від цього дня розміщені гарнізони внутрішніх військ НКВД.

1945 рік

У засідці в селі Руда-Сілецька на Львівщині повстанці знищили 7 бійців винищувального батальйону. Здобуто 2 кулемети, автомат, гвинтівки.

Під час зіткнення з загоном НКВД у селі Передівання на Станіславщині загинули четверо повстанців.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила бункер у селі Липиця Долішня на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, застрелилися.

У сутичці з загоном МВД у селі Реклинець на Львівщині загинули троє підпільників.

1947 рік

У селі Загвіздя на Станіславщині повстанці знищили старшого лейтенанта – командира роти полку внутрішніх військ.

У райцентрі Деражне на Рівненщині двоє підпільників були оточені опергрупою МВД і, аби не потрапити в полон, застрелилися.

У селі Старий Косів на Станіславщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто автомат, 13 гвинтівок та інше озброєння.

Біля села Жирова на Дрогобиччині двоє повстанців наскочили на загін МВД і в перестрілці знищили двох військових. Під час прориву один повстанець загинув, інший отримав поранення, але зміг прорватися.

1948 рік

Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Вишків на Станіславщині. Здобуто 2 кулемети та патрони.

1952 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Нижній Березів на Станіславщині загинув районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Микола Кушманюк – «Розбійник».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

15 червня 1902 р. на Черкащині народилася Наталія Лівицька, поетеса, донька президента УНР в екзилі Андрія Лівицького.

Для збільшення натисніть на зображення.

Вона стала музою для Андрія Маланюка, але вийшла заміж за художника Петра Холодного.

Навчалася у Золотоніській та інших гімназіях України. Після Української революції 1917–1921 рр. жила в еміграції у Чехословаччині. Середню освіту здобула в Подєбрадах — закінчила матуральні курси 1923 р. Цього ж року вступає в празький Карловий університет.

Досить швидко зближається з іншими поетами празької школи, зокрема з Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком, Оленою Телігою.

Почуття Євгена Маланюка до Наталі Лівицької були сповнені драматизму і вплинули на усю його творчість та особисте життя. «Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала, – казала наприкінці життя в інтерв’ю поетові Богданові Бойчуку з Нью-Йоркської групи. – Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати… Він передусім був старший за мене, був уже знаний поет, а для мене поет це була якась вища істота… Моє захоплення ним як поетом він сприйняв як щось інше, а саме як любов». 

Хоча згодом вона напише таке:

Та доба була неповторна,

Як поезія Маланюка,

А була вона недоговорена,

Наче вірш без одного рядка.

1927-го переїхала до Варшави, студіювала філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк». Друкувалася в альманасі «Сонцецвіт». Її перу належать поетичні збірки «Вогонь і попіл» (1934), яку сучасні літературознавці називають еротичним романом. Це сповідь заміжньої жінки, яка пережила закоханість, розчарування та досягла внутрішньої гармонії. «Сім літер» (1937) та біографічна проза про Шевченка «Шлях велетня» (1955).

У Варшаві вона закохалася в учасника бою під Крутами Ігоря Лоського, якому присвятила низку ліричних віршів.

П’ю трунок півночі,

зіллям відьомським насичений,

п’ю трунок закінчення

і відчаю...

поки уп’юсь докраю.

Місяць – постійний товариш –

дивиться в око зловісно.

Після Другої світової війни Наталя Лівицька мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950-го переїхала у США і проживала в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Була членом управи Союзу українок Америки. Протягом 17 років працювала робітницею на фабриці з виготовлення картонних коробок. Після того як вийшла на пенсію жила у будинку для самотніх. Там її інколи відвідувала донька Іда.

1985-го у Нью-Йорку вийшла книга поезій Наталі Лівицької «Поезії, старі і нові». За збірку авторка була удостоєна найпочеснішої в діаспорі Премії Фундації Антоновичів.

Померла 26 березня 2005 року в Канаді. Поховали Наталію Лівицьку-Холодну поряд із чоловіком Петром Холодним та батьками на українському православному цвинтарі Бавнд Брука (США).

15 червня 1775 р. за наказом катерини ІІ московити - варвари зруйнували Запорізьку Січ.

Запорожці допомогли москві здобути перемогу в російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Повертаючись з османського походу, московити на чолі з петром текелієм (загалом понад 100 000 чоловік) віроломно і без будь-якого попередження напали на Запорізьку Січ. 

«Зруйнування Січі» С.Чайка 2001 р.

Це стало повною несподіванкою для козаків, значна частина яких ще не повернулася з війни або ж перебувала на промислах. Січ охороняв гарнізон у 3000 осіб.

Спішно скликана кошовим отаманом Петром Калнишевським рада прийняла рішення утриматися від пролиття крові і скласти зброю. Хоча рядове козацтво було налаштоване чинити опір.

15 червня російські війська повністю зруйнували Січ, все майно та документи вивезли до петербурга. Старшину звинуватили у зраді та засудили до каторги. Кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслано до Сибіру, а 85-літнього кошового отамана Петра Калнишевського ув’язнили в Соловецькому монастирі.

У маніфесті від 14 серпня 1775-го катерина ІІ повідомляла про ліквідацію «кубла пияк та розбишак», які жили в неуцтві, «з винищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків». І далі: «…нема тепер більше Січі Запорізької в політичному її потворстві». У найкращих традиціях демагогії «освічена» імператриця подавала знищення Січі як виконання монаршого обов’язку перед Богом, перед імперією і навіть «перед самим узагалі людством».

На захоплених землях отримали величезні володіння фаворити і наближені катерини ІІ. Тоді ж почалася інтенсивна колонізації «Новоросії», як стало називатися степове Причорномор’я.

Після ліквідації Січі більша частина козаків (близько семи тисяч) перейшла на землі Османської імперії, утворивши Задунайську Січ у гирлі Дунаю....

Історія України...

14 червня 1951р. біля с. Миклашів (Львівщина) у бою з московитами загинув Іван Андрійович Лаба "Кармелюк" - референт СБ, керівник Ново - Яричівського райпроводу ОУН, старший вістун УПА, Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги.

село Миклашів.

*****

Іван Андрійович Лаба «Кармелюк»; народився 1921, с. Пикуловичі, нині Новояричівська селищна громада, Львівський район, Львівська область — загинув 14 червня 1951, с. Миклашів, нині Підберізцівська сільська громада, Львівський район, Львівська область) — український військовик, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Освіта — 5 класів народної школи. За фахом — швець. Член ОУН із 1939 року.

У роки німецької окупації працював станичним, а відтак кущовий провідник ОУН (? — літо 1944). Влітку 1944 року арештований німецькою польовою жандармерією та запроторений до табору Заксенгаузен, звідки 22.04.1944 року був звільнений Червоною армією. У серпні 1945 року повернувшись додому налагодив контакти з повстанцями та вступив у лави збройного підпілля ОУН. Стрілець кущової боїки «Лебедя», а відтак бойовик організаційного референта районного проводу ОУН «Буй-Тура» (08.1945 — весна 1946), стрілець окружної боївки СБ (весна-літо 1946), бойовик охорони Сокальського окружного (літо 1946 — 12.1946), а відтак Ново-Яричівського районного (12.1946 — весна 1947) проводів, кущовий провідник ОУН (весна 1947 — весна 1950), референт СБ (весна-літо 1950), а відтак провідник Ново-Яричівського районного проводу ОУН (літо 1950 — 06.1951).

Загинув у бою з опергрупою МДБ внаслідок зради бойовика (одночасно агента МДБ) Богдана Сташинського — «Олега». Вістун, старший вістун (31.08.1948).

Джерело літопис УПА та Вікіпедія.

14 червня 1950р. у с. Страшевичі вбою з московитами загинули: Богдан Прокопик (20 років) - кущовий, Іван Циморляк - охоронець райпроводу, "Верба" - друкарка - секретар Старосамбірського райпроводу.

Село Страшевичі.

Також у цьому селі 23 червня 1947р.

загинув Є. Грабовський- «Святослав», курінний, після 1944 господарчий куща.

Джерело літопис УПА.

14 червня 1919р. московитами застрелений Олександр Мурашко Український художник, педагог і громадський діяч. Напад трапився на Лук'янівці неподалік дому митця.

Олександр Мурашко (1875 – 1919). 1905. Фото: www.cdvr.org.ua

Народився Олександр Мурашко 7 вересня 1875 року у Києві, живописець, який виробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму.

Його вітчим Олександр Іванович Мурашко був знаним іконописцем, майстром іконостасів та різьбярем по дереву, дядько Микола Мурашко – засновником малювальної школи у Києві (де отримали малярські навички М. Пимоненко, С.Костенко, І.Їжакевич, М.Жук, В.Сєров).

Картина Мурашка “Смерть кошового”

Дитинство майбутного живописця пройшло спочатку в Борзні, згодом у Чернігові, де хлопець працював у майстерні вітчима, згодом – у Києві. Мурашко-старший отримав замовлення по облаштуванню Володимирського собору, відтак перевіз до Києва родину та майстерню. Він планував зробити із сина іконописця і не поділяв прагнення отримати освіту в Академії мистецтв. Зрештою, конфлікт спонукав Олександра Мурашка полишити домівку. Примирити батька з сином вдалося Миколі Мурашко та найближчим друзям. Юний художник отримав дозвіл вступити спочатку до малювальної школи, а згодом – до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв (1896 – 1901).

У Санкт-Петербурзі Мурашко вдосконалював освіту у Іллі Рєпіна. Під його керівництвом створив перше фундаментальне полотно – дипломну роботу «Похорон кошового», яке було визнане кращим серед студентських робіт, за що художник отримав золоту медаль і відрядження з перспективою продовження освіти у кращих живописців Німеччини, Італії та Франції. Козацька тематика була однією з улюблених І.Рєпіна, що і вплинуло на вибір сюжету. Існує припущення, що позував для картини Михайло Старицький.

Перебуваючи у Парижі, Мурашко захопився роботами художників-імпресіоністів, відтак він почав відходити від академічної техніки, намагаючись поєднати різні живописні прийоми. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису.

У 1906 р. Мурашко написав картину «Карусель», яка принесла йому європейське визнання. На Х Мюнхенській міжнародній виставці (1908 р.) автора роботи нагородили золотою медаллю.

Повернувшись до Києва він відкрив тут власну майстерню, яка існувала з 1913 по 1917 рік. Протягом цього часу Мурашко викладав у Київському художньому училищі та брав участь у міжнародних художніх виставках.

1916-го він разом з однодумцями заснував Товариство київських художників, а 1917-го став одним із фундаторів Української Академії мистецтв у Києві.

14 червня 1919-го повертаючись з дружиною додому, недалеко від свого будинку на Лук’янівці, Олександр Мурашко загинув від пострілу невідомого.

Цікаві факти з життя Олександра Мурашка:

Хто був його батьком невідомо. Народила його донька священика.

Олександра записали на прізвище матері – Крачковський. Лише у 20 років, після того як мати побралася з Олександром Мурашко (відомим на той час іконописцем, майстром іконостасів та різьбярем по дереву) він узяв прізвище свого вітчима.

До семи років Олександр Крачковський жив на Чернігівщині неподалік Борзни й виховувався бабусею. Потім матір забрала його до себе в Чернігів, де жила з Мурашком. Той утримував у місті власну майстерню, до роботи в якій почав залучати малого Сашка.

1887-го Олександр Мурашко отримав замовлення по облаштуванню Володимирського собору, відтак перевіз до Києва родину та майстерню.

Сашко Крачковський замалку мріяв стати маляром, видатним художником, вступити до академії мистецтв. Але вітчим про це не хотів навіть чути. Йому були потрібні працівники в майстерню, тож планував зробити з пасинка іконописця. У Києві хлопчика віддали в духовне училище. Він часто прогулював заняття, почав потай відвідувати Малювальну школу Миколи Мурашка (брата свого вітчима). Водночас із завзяттям допомагав перемальовувати ікони та виконувати будь-яку роботу для Володимирського собору, де якраз працювали Віктор Васнецов та Михайло Врубель. Спостерігаючи за їхньою працею, Сашко остаточно переконався у тому, що попри заборону батьків стане художником. Він утік з дому, жив де доведеться, сильно застудився. Їздив по селах та малював. Примирити батька з сином вдалося Миколі Мурашко та найближчим друзям.

Батьки побралися і Сашко узяв прізвище Мурашко, під яким вступив до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв. Це відбулося зі згоди вітчима.

Протягом 1894 – 1900 років Олександр Мурашко навчався в Академії у Іллі Рєпіна. Під його керівництвом створив перше фундаментальне полотно – дипломну роботу «Похорон кошового», яке було визнане кращим серед студентських робіт. Він отримав золоту медаль і відрядження з перспективою продовження освіти у кращих живописців Німеччини, Італії та Франції. Козацька тематика була однією з улюблених Рєпіна, що і вплинуло на вибір сюжету. Існує припущення, що позував для картини Михайло Старицький.

Перебуваючи у Парижі, Мурашко захопився роботами художників-імпресіоністів, відтак почав відходити від академічної техніки. Почав поєднувати різні живописні прийоми. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису.

Картина «Карусель» принесла йому європейське визнання. На Х Мюнхенській міжнародній виставці (1908 р.) автора нагородили золотою медаллю.

Картина Олександра Мурашка «Карусель». 1906. Експонувалася на Мюнхенській виставці у 1908 р., після чого її придбали для Музею образотворчих мистецтв Будапешта. Ескіз до картини, виконаний у 1905 р. зберігається в Національному художньому музеї України. Фото: www.wikiart.org

1909 –го Олександр Мурашко одружився з Маргаритою Крюгер, яка стала його музою та моделлю.

1913-го подружжя відкрило художню студію Олександра Мурашка, яка розташовувалася у хмарочосі Гінзбурга на Інституцькій.

1917-го у Києві відкрилася Українська Академія мистецтв. Художник доклав чимало зусиль для її створення і став, нарівні із Георгієм Нарбутом, Миколою Бойчуком, братами Кричевськими, одним із її фундаторів.

14 червня 1919-го Олександр Мурашко разом із дружиною увечері поверталися додому. До них підійшло троє москалів, які забрали художника із собою. Наступного дня його тіло знайшли на сусідній вулиці. Застрелений в потилицю.

Історична правда.

14 червня 1891р. народився Євген Михайлович Коновалець — полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, член Стрілецької Ради, командант УВО, голова Проводу Українських націоналістів, перший голова ОУН, один із ідеологів Українського націоналізму.

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року в с. Зашків (нині Жовківський район, Львівська область, Україна, тоді Львівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина) у вчительській родині. Був онуком о. Михайла Коновальця (1824—4.3.1887, Зашків), який у 1858—1887 роках був парохом рідного села Євгена.

Закінчив народну школу в рідному селі. У 1901-1909 роках навчався у Львівській академічній гімназії. З 1909-го вивчав право на правничому факультеті Львівського університету. Із студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, під час якої від рук польського шовініста загинув Адам Коцко.

З 1912 року — секретар львівської філії «Просвіти», тісно співпрацював з друкованим органом організації — місячником «Письмо з Просвіти», був членом «Академічної громади».

Від 1913 року один з лідерів українського студентського руху, обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української національно-демократичної партії. У 1913 р. входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП (голова Кость Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.

Найбільший вплив на молодого Коновальця мали один з розбудовників «Соколу» Іван Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміґрацією (особливо з Дмитром Донцовим).

На початку Першої світової війни 2 серпня 1914 року мобілізований до австрійської армії (19 полк Крайової оборони (ландверу) Львова). В червні 1915 року під час боїв на Маківці потрапив у російський полон. У 1915 — початку 1916 років перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кінця 1916 — у таборі в Царицині.

Після Лютневої революції в Росії Є. Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) Андрієм Мельником, Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком, Федем Черником розгорнули широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.

Приблизно наприкінці липня 1917 приїжджає до Києва. Появу в столиці починає з вступу до Галицько-Буковинського комітету (ГБК) допомоги жертвам війни і популяризації в середовищі ЦР та УГВК ідеї створення окремої військової одиниці. Діяльність у місті проводить під псевдонімом Є. Блавацький. Вперше під своїм прізвищем згадується 28 грудня 1917 р. в протоколі засідання Галицько-Буковинського комітету.

У жовтні-листопаді 1917 рр. Євген Коновалець спільно з Романом Дашкевичем та іншими членами ГБК сформували Галицько-буковинський курінь січових стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР.

У січні 1918 року після проведення реорганізації Євгена Коновальця обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня — на початку лютого 1918 р. ці частини разом з Гайдамацьким кошем відзначились у ході протидії січневому заколоту та у боях проти більшовицьких військ (в тому числі окупаційних російських) на підступах до міста. 1-2 березня 1918 року стрілецькі частини спільно з Запорізьким Корпусом і Гайдамацьким кошем визволили від більшовиків Київ.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Євген Коновалець, залишившись у місті, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.

В кінці серпня 1918 р. Коновалець отримав від П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком у Білій Церкві. На початку листопада через Дмитра Дорошенка, а згодом і особисто, вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у тому числі Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. Після підписання Скоропадським договору про федерацію січові стрільці підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади гетьманського режиму та приєднались до військ Директорії в Мотовилівському бою.

Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканської армії. В 1918-1919 керував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Був одним з довірених союзників Петлюри, після сепаратного Зятківського договору УГА з білогвардійцями включно. Однак склав повноваження після укладення Симоном Петлюрою союзу з Пілсудським.

У листопаді 1919 р. Євген Коновалець потрапив до табору для полонених у Луцьку. Навесні 1920 р., звільнившись з ув'язнення, перебрався в Чехословаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з інтернованих бійців УГА, що перебували в Чехословаччині, і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.

Поразка національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. та чотиристороння окупація України спонукали Є.Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах у липні 1920-го здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р. за безпосередньої участі Євгена Коновальця створено Українську Військову Організацію (УВО).

20 липня 1921 р. Євген Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. Був активним противником Другого Зимового походу Армії УНР, вважаючи його безперспективним.

Із грудня 1922 року був змушений мешкати в еміграції у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії.

У листопаді 1927 за його ініціативи на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня — 3 лютого 1929 на конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), головою проводу якої обрали Євгена Коновальця.

Наприкінці 1920-x — на початку 1930-х рр. Є. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади українських стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Є. Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехословаччині, Австрії.

Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, намагання поставити українське питання у Лізі Націй, постійні заходи з налагодження націоналістичного підпілля в УРСР викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві.

Протягом 1920-х років відбулося декілька замахів на Євгена Коновальця. Їх намагалися здійснити різні агенти радянських спецслужб. 1933-го розпочалася реалізація останньої операції з убивства Провідника під кодовою назвою «Ставка», яку розробляли у Москві під особистим наглядом Йосипа Сталіна. Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов.

Про спецоперацію інформували особисто Сталіна. У листопаді 1937-го Судоплатова прийняв Сталін й поставив задачу розробити план «нейтралізації» керівництва ОУН. За тиждень у Кремлі Судоплатов доповів план Сталіну, керівнику НКВД Єжову та голові ЦВК УРСР Петровському. Останній заявив, що Євгену Коновальцю заочно винесено смертний вирок.

23 травня 1938 р. Євген Коновалець був убитий у Роттердамі в результаті цієї спецоперації. Вбивство Євгена Коновальця виконав Павло Судоплатов (пізніше — керівник розвідувально-диверсійного управління НКВД СРСР, генерал КГБ). Він зумів увійти в довіру до Євгена Коновальця, який вірив в існування в СРСР міцного підпілля. Це «нелегальне угрупування» й презентував, згідно з «легендою», Судоплатов під псевдонімом «Павлусь Валюх».

23 травня 1938 року Судоплатов передав у Роттердамі в кафе готелю «Атланта» вибухівку, замасковану під коробку цукерок з українським орнаментом як подарунок «від друзів». Після того як коробка була перевернута у горизонтальне положення, вона вибухнула.

Поховано Євгена Коновальця на цвинтарі Кросвейк.

15 липня 1968 року Євгену Коновальцю присвоїли Воєнний хрест (посмертно). 

Джерело.https://ua.openlist.wiki/

14 червня 1919р. під час "Чортківської офензиви" розпочалися бої за Тернопіль.

Старшини 2-го куреню 13-го полку 7-ї бригади Галицької армії на ст. Чуднів-Волинський. Фотокартка. Вересень 1919 р.

В околицях Тернополя поляки зосередили до 20 піхотних куренів (батальйонів), побудували укріплення по лінії сіл Чернелів (нині с. Жовтневе Тернопільського району) – Великі Бірки–Острів–Буцнів. Цього ж дня відбувся переможний бій військ УГА під Підгайцями; також було утворено П’ятий (Чортківський) корпус УГА на чолі з полковником Г. Коссаком.

13 червня 1947р. у бою з московитами загинув сотенний УПА Ярослав Коцьолок «Крилач».

Ярослав Коцьолок "Крилач"

Коцьолок Ярослав (“Крилач”, “Сухий”; 1.04.1922, с. Даровичі Перемиського пов. Підкарпатського воєв. – 13.06.1947, біля прис. Борсуковець с. Завадка Бещадського пов. Підкарпатського воєв.). 

Початкову школу проходив у своєму рідному селі. В 1935 р. продовжив навчання у Перимишльській гімназії ім. Маркіяна Шашкевича, котру закінчив у 1939 р. В 1941 р. став членом ОУН.

В 1942 р., направлений до школи Української допоміжної поліції у Львів, після закінчення котрої служив у поліції в с. Нижанковичі. В цей час активно займався розвитком українського підпілля.

Влітку 1944 р. пішов з поліції і вступив до лав УПА. Спершу чотовий у сотні «Ударник — 8», пізніше протягом деякого часу і сотенний. Згодом очолював сотню «Ударник-6». Командир сотні “Ударник 6” (1946–1947); хорунжий УПА (1946); відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги (1945).

[Ярослав Старух. Документи і матеріали / Упорядник В. Мороз]

12 червня 1941р. московити заарештували 15 учнів середньої школи в Теребовлі 1922–1924 рр. народження. Всіх їх розстріляли без суду в тюрмі у Тернополі наприкінці цього ж місяця.

12 червня 1941 р. напередодні закінчення навчального року були заарештовані 15 учнів середньої школи (колишньої гімназії) в Теребовлі – 1922–1924 рр. народження. Всіх їх розстріляли без суду в тюрмі у Тернополі наприкінці цього ж місяця. Впродовж січня–червня 1941 р. подібні каральні акції щодо учнівської молоді органи НКВС провели в кожному районному центрі.

https://teren.in.ua/

https://poglyad.te.ua/

Вероніка Черняхівська - розстріляна московитами Українська поетеса, перекладач.

Вероніка Олександрівна Черняхівська, 1920-ті рр.

Народилася 25 квітня 1900 року у Києві,

Розстріляли 22 вересня 1938 року (38 років) Восени 1929 року Вероніку Черняхівську заарештували та звинуватили в причетності до «справи СВУ» . Через кілька місяців її випустили, натомість посадили батька та матір.

Удруге Вероніку Черняхівську заарештували

8 січня 1938 року. Її звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини. В Лук'янівській в'язниці збожеволіла (Києвом кружляли чутки, що Черняхівську зґвалтували слідчі, і тому вона збожеволіла).

22 вересня 1938 року засуджено до розстрілу. Вирок виконано того ж дня.

Проте від батьків Вероніки приховали правду: повідомили, що їхню доньку заслано до Сибіру . Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, якій пішов 72-й рік, у тріскучі морози шукала Вероніку по сибірських режимних таборах, повернулася до Києва ні з чим, застала вдома смертельно хворого чоловіка.

Пам'ятаймо героїв - які віддали своє життя за Українську Землю! Мову Культуру Традиції ...

Василь Стадник     та       Іван Приймак 

11 червня 1951р. у с. Раштівці на Тернопільщині у бою з московитами загинули: Йосип Калавур "Богун", Іван Диць "Вир", Роман Сержант"Буйний" - підпільники Гримайлівської райбоївки ОУН..

Джерело літопис УПА та календар на 2021.

Також інформація є у книзі:

Цей день в історії УПА - 11 червня.

Для збільшення натисніть на зображення.

"Останні на полі слави" Б.Савка. 58 сторінка.

*****

1945 рік

Відділ УПА-Захід у селі Лисець на Станіславщині перешкодив депортації селян і поранив трьох військових НКВД.

1946 рік

У райцентрі Краковець на Львівщині повстанці знищили секретаря райкому КП(б)У.

У засідці неподалік райцентру Клевань на Рівненщині повстанці обстріляли легковий автомобіль і знищили майора Червоної армії.

1947 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Головецько на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Василь Либ – «Ялівець».

1948 рік

У селі Молошковичі на Львівщині підпільники знищили кіноустановку.

1949 рік

Відділ УПА влаштував засідку біля села Посіч на Станіславщині. Спалені 4 вантажних автомобіля, що вивозили дрова з Чорного лісу. Знищений сержант Червоної армії, який розпочав стрілянину. 12 рядових відпустили із зброєю, забравши патрони і провівши відповідні бесіди.

У селі Береги на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД та обеззброїли загін винищувального батальйону. Здобуто 10 гвинтівок.

1951 рік

У сутичці з опергрупою МГБ у селі Раштівці на Тернопільщині загинули троє повстанців.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам'яті.

11 червня 1926р. народився Михальчук Богдан Іванович с. Полівці провідник Юнацтва ОУН.

Пам'ятник борцям за волю України у селі Полівці.

МИХАЛЬЧУК Богдан Іванович 11.06.1926 р с. Полівці, нині Чортківського р-ну Тернопільської обл. – учасник національно-визвольного руху. Навчався у гімназії в Чорткові (1937–39, 1941–43). У 1-й половині 1943 – провідник Юнацтва ОУН Чортківської округи. Від серпня 1943 до лютого 1944 навч. у старшин. школі УПА в Карпатах. Наприкінці 1944 пораненим після бою потрапив у шпиталь рад. армії. Був прийнятий як червоний партизан, зумів приховати приналежність до ОУН й УПА. Роздобув документи на прізвище Мак, під яким жив надалі. У складі рад. армії брав участь у боях із нім. військами. Влітку 1945 повернувся в УПА. До січня 1948 – старшина при штабі УПА–Захід; водночас 1947–48 – провідник 

Юнацтва ОУН Карпат. краю. Здобував вищу освіту в Краків. політехніці (Польща, 1948), продовжив її у Фрайбур. ун-ті (1949) та Укр. тех.-госп. ін-ті в м. Реґенсбурґ (1950; обидва – Німеччина). 1951 емігрував до США. В Ун-ті Маямі 1959 отримав наук. ступ. магістра інженерії та магістра бізнес. адміністрування. Працював інж. з ракет. озброєння у мін-ві оборони США (1962–69); приват. компаніях (1969–79); від 1980 – на викладац. роботі, зокрема 1982–89 – у коледжі в Нью-Йорку. Чл. Т-ва колиш. вояків УПА (обирався чл. гол. управи і кер. відділу в Ньюарку – Ірвінґтоні), Т-ва укр. інж. Америки (від 1979 – кер. відділу в Нью-Джерсі), Укр. конгрес. ком-ту та ін. Автор наук. публікацій, кн. спогадів «Василь Сидор і справа його життя» (1996), «Юнацька чота: Спогади курсанта старшинської школи УПА в Карпатах» (1998), «Вільна Україна – сенс нашого життя» (2001; усі – Тернопіль, під прізвищем Мак) і статей в періодиці.

Літ.: Ю. Н. Новий успіх інж. Богдана Мака // Свобода. 1973, 12 січ.

11 червня 1675р. відбулася битва під Теребовлею.

1925 р.

Пам'ятник у Теребовлі Софії Хшановській. Наш час.

Місто було кілька днів в облозі 10-тисячної армії зятя Мехмеда IV Ібрагіма Паші. Теребовлю мужньо захищали тільки 80 жовнірів, невелика кількість шляхти і 200 мешканців. Загін під командуванням Яна-Самуеля Хшановського схилявся думки, про припинення опору. На таємній нараді, Хшановський, пропонує виконати волю Ібрагіма-Паші та здатися. У цей момент у кімнату увійшли жінки з дітьми. Вперед вийшла Софія Хшановська і, показавши у руках два кинджали, сказала: “Немає і бути не може ніяких переговорів із загарбниками. Будемо битися разом! Або помремо, або відіб’ємо ворога… До тебе звертаюсь, муже мій, і заявляю, що один кинджал вразить твоє серце, а другий – моє, якщо у них погасне любов до свободи і честі Вітчизни”. Ці слова підбадьорили воїнів, і вони з останніх сил утримували оборону, поки не підійшла очікувана допомога на чолі з королем Яном Собеським і туркам довелося тікати. За цей подвиг жителів Теребовлі на 10 років звільнили від податків, а вдячні мешканці встановили Софії пам’ятник неподалік замку.

https://teren.in.ua/

10 червня 1944 р. у бою з московитами загинув Омелян Грабець "Батько" полковник УПА.

Омелян Грабець (1911 - 1944). Фото з архіву ЦДВР

*******

Народився 1 серпня 1911 року у селі Нове Село Любачівського повіту (нині це територія Польщі) народився Омелян Грабець - «Батько», член ОУН, полковник УПА.

Вчився у Празькому політехнічному інституті. У Празі в міжвоєнний період жило чимало представників української політичної та мистецької еліти: Євген Маланюк, Олег Ольжич, Михайло Сорока, Микола Сціборський, Олена Теліга.

Приїжджаючи додому на канікули, Омелян співпрацював із «Просвітою», був діячем Пласту, керував театральним гуртком у Новому Селі. 1933-го організував насипання символічної могили на честь Українських Січових стрільців.

Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького почалися переслідування польською владою членів ОУН. Омелян Грабець потрапляє до концентраційного табору Береза-Картузька. Відбув там до січня 1936-го. Під час укладання асфальтової дороги в таборі каток розтрощив йому руку. Ще в холодних бараках розвинувся ревматизм. Відтак, його було звільнено за станом здоров'я.

Підлікувавшись, він переїхав до Львова, де за дорученням і сприянням ОУН став директором невеличкої ткацької фабрики. Паралельно Омелян став головою Українського студентського спортивного товариства. Підтримував проголошення Карпатської України, за що 1939-го знову заарештували під час Студентського конгресу.

Звільнився після початку Другої світової війни у вересні, коли Польща була захоплена нацистами.

У Львові організував охорону собору св. Юра за участі підпільників ОУН, а після приходу радянської влади переселився з сім’єю у містечко Чесанів (нині – Польща). Тут Омелян керував секцію молоді в місцевому відділенні Українського допомогового комітету. Відповідав за переміщення через німецько-радянський кордон кур'єрів та озброєних груп націоналістів.

Створював «Курені молоді», де навчали молодь користуватися зброєю, фізично і морально готувати її до підпільної діяльності. «Куренівці» збирали зброю, залишену вояками Червоної армії, яка пізніше пішла на озброєння УПА.

1941-го Омелян Грабець став членом Головного Військового штабу ОУН та Командиром Головного Військового осередка. Брав участь в організації «похідних груп ОУН», був обласним провідником ОУН Рівненщини та Кам'янець-Подільщини.

Влітку 1943-го Грабцю присвоєно звання полковника та доручено очолити УПА-Південь.

Влітку 1943-го під його керівництвом відбулося звільнення в’знів Літинської тюрми. Більшість в’язнів якої були євреї, частина з них увійшли до УПА-Південь.

Серед бойових операцій Грабця – Батька: звільнення полонених із концтабору в Калинівському районі, кілька успішних засідок на німців під Вінницею, наліт на зброярню у самій Вінниці, а також – рейд до Молдови, а потім на захід України.

10 червня 1944 року біля села Микулинці Літинського району відбувся бій з батальйонами НКВД, під час якого Омелян Грабець загинув. Місце його поховання донині невідоме.

УІНП

https://galinfo.com.ua/