Для збільшення натисніть на зображення.
Навчалася у Золотоніській та інших гімназіях України. Після Української революції 1917–1921 рр. жила в еміграції у Чехословаччині. Середню освіту здобула в Подєбрадах — закінчила матуральні курси 1923 р. Цього ж року вступає в празький Карловий університет.
Досить швидко зближається з іншими поетами празької школи, зокрема з Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком, Оленою Телігою.
Почуття Євгена Маланюка до Наталі Лівицької були сповнені драматизму і вплинули на усю його творчість та особисте життя. «Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала, – казала наприкінці життя в інтерв’ю поетові Богданові Бойчуку з Нью-Йоркської групи. – Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати… Він передусім був старший за мене, був уже знаний поет, а для мене поет це була якась вища істота… Моє захоплення ним як поетом він сприйняв як щось інше, а саме як любов».
Хоча згодом вона напише таке:
Та доба була неповторна,
Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена,
Наче вірш без одного рядка.
1927-го переїхала до Варшави, студіювала філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк». Друкувалася в альманасі «Сонцецвіт». Її перу належать поетичні збірки «Вогонь і попіл» (1934), яку сучасні літературознавці називають еротичним романом. Це сповідь заміжньої жінки, яка пережила закоханість, розчарування та досягла внутрішньої гармонії. «Сім літер» (1937) та біографічна проза про Шевченка «Шлях велетня» (1955).
У Варшаві вона закохалася в учасника бою під Крутами Ігоря Лоського, якому присвятила низку ліричних віршів.
П’ю трунок півночі,
зіллям відьомським насичений,
п’ю трунок закінчення
і відчаю...
поки уп’юсь докраю.
Місяць – постійний товариш –
дивиться в око зловісно.
Після Другої світової війни Наталя Лівицька мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950-го переїхала у США і проживала в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Була членом управи Союзу українок Америки. Протягом 17 років працювала робітницею на фабриці з виготовлення картонних коробок. Після того як вийшла на пенсію жила у будинку для самотніх. Там її інколи відвідувала донька Іда.
1985-го у Нью-Йорку вийшла книга поезій Наталі Лівицької «Поезії, старі і нові». За збірку авторка була удостоєна найпочеснішої в діаспорі Премії Фундації Антоновичів.
Померла 26 березня 2005 року в Канаді. Поховали Наталію Лівицьку-Холодну поряд із чоловіком Петром Холодним та батьками на українському православному цвинтарі Бавнд Брука (США).
Немає коментарів:
Дописати коментар