1 жовтня 1981р. у США помер Олександр Марітчак - правознавець д. член НТШ, оборонець УВО, ОУН на судових політичних процесах, заступник міністра закордонних справ УДП (1941р.). Спогади.

(Олександр Марітчак, фото 1934 р.)

******

У різних звідомленнях і спогадах про перші дні німецької окупації західньо-українських земель, а зокрема Східньої Галичини, з кінцем місяця червня 1941 р., нема згадки про дуже важливу подію, яка стоїть у зв’язку з проголо­шенням в дні 30 червня 1941 р. Актом віднов­лення Української Держави. Коли той Акт при­вітав німецький старшина д-р Ганс Кох (не треба ідентифікувати з Еріхом Кохом, комісарем окупованої Східньої України), в українців Львова виринула надія, що німці належно зорієнтувалися в ситуації на сході Европи, а зокрема в Совєтському Союзі і піддержать українські національно-державні аспірації. То­му українські провідники взялися зараз же до праці, бо, очевидно, само проголошення віднови української державности не вистарчало і треба було її здійснювати.

Само обняття Управи міста Львова мало міс­цевий характер, і тому слід було перейняти ад­міністрацію Східньої Галичини, яку залишили втікаючі перед німцями большевики в стані повного хаосу і безпорядку. Перед тодішніми українськими провідниками виникло завдання перейняти адміністрацію українських земель в свої руки і поставити німецьку владу перед до­конаний факт. Вже в перших днях липня 1941 року, одержав я запрошення на збори делега­тів місцевих українських організацій та полі­тичних партій, скликані Українським Тимчасо­вим Управлінням, на яких предметом нарад, між іншим, було перейняття адміністрації краї­ни та наладнання відповідного адміністраційного апарату.

На згаданих зборах, які названо опісля зборами українських нотаблів, дискутовано справу перейняття Львівського Обласного Управління (давнє Львівське воєвідство) та районових управлінь, введених большевиками. Як відомо, большевики, зайнявши Східню Га­личину, змінили давніший її поділ на три воєвідства (Львівське, Станиславівське та Терно­пільське) і створили чотири обласні управлін­ня, а саме Львівське, Станиславівське, Терно­пільське і Дрогобицьке, а на місце повітових староств створили районові управління, які територіяльно не покривалися зі староствами, але творили менші адміністраційні одиниці. З чо­тирьох обласних управлінь найбільше значен­ня мало Львівське Обласне Управління, яке визначало напрямні для цілої адміністрації Східньої Галичини. З цього приводу справа об­няття Львівського Обласного Управління мала особливе значення.

Найважливішим питанням було: хто має взя­ти на себе тягар і обов’язок перевести перейнят­тя Львівського Обласного Управління разом з величавою палатою при Губернаторських Ва­лах, де містилося за часів Австрії Намісництво Галичини, за часів Польщі — Львівське Воє­відство, а за большевицької окупації — Львів­ське Обласне Управління. В дискусії над цією справою несподівано виринула моя кандидату­ра на голову Львівського Обласного Управлін­ня. Зі мною про цю справу ніхто перед засіданням не говорив і мене ця пропозиція заско­чила. Я особисто був зломаний недавньою тра­гічною смертю мого 16-літнього сина Романа і не почував себе в силі обняти це відповідаль­не і тяжке в даній ситуації становище, тим біль­ше, що особисто не довіряв німцям і не бачив вже тоді з їхнього боку розумного відношення до української справи. Я прохав не ставити мою кандидатуру і запропонував на голову д-ра Костя Паньківського, якого хтось з приявних тоді на засіданні згадав у зв’язку з цією справою. Але д-р Кость Паньківський був то­ді неприязний у Львові і, як я опісля дізнався, був призначений на інше відповідальне стано­вище. Не зважаючи на мої застереження, го­ловно особистого характеру, на зборах виріше­но повірити мені перейняти Л. О. У., при чому моїм заступником призначено мґра Ярослава Спольського, а керівником важливого внутрішньо-адміністраційного відділу — адвоката д-ра Михайла Росляка з Чорткова.

Зараз же після згаданих зборів зголосився я у митрополита графа Шептицького, який з великим вдоволенням привітав перейняття українцями Л. О. В. і побажав нам успіхів у нашій праці. Перше приміщення знайшли ми в будинку при площі Смольки ч.3 і там не­гайно приступили до зорганізування 12 відді­лів Обласного Управління, призначаючи на персонального референта Івана Стефанишина, б. урядовця Краєвого Союзу для хову і збуту худоби. Після зорганізування відділів, виріши­ли ми перейняти в посідання палату Л. О. У. при Губернаторських Валах, що довершили при допомозі адвоката і б. посла до польського Сойму, д-ра Степана Біляка, який працював (...)**

Відомість про обняття українською владою Л. О. У. відразу рознеслася по Львові та око­личних місцевостях. Багато поляків голосилося до служби при Л. О. У., а жиди були певні, що при українській адміністрації знайдуть по­легшу в їхнім розпучливо тяжкім положенні. Між іншим, німецька влада проголосила афішами, що всяка допомога жидам, зокрема пе­реховування їх буде каратися смертю. У своїм трагічнім положенні жиди звернули очі на Українське Обласне Управління і там шукали рятунку. Не тільки до бюра, але й до мого при­ватного помешкання голосилося багато жидів, особливо з-посеред адвокатських родин, з про­ханням допомогти арештованим. Ми, очевид­но, не могли нічого вдіяти, бо німецьке Геста­по і взагалі німецькі урядові чинники іґнорували нас, проте індивідуально я, як і інші уря­довці Л. О. У., старалися допомагати жидам. При таких інтервенціях часто зустрічалися ми з загрозою власного арештування. Пригадую один випадок в зв’язку з арештуванням на ву­лиці адвоката д-ра Доґілевського відомого у Львові співвласника жидівської газети „Хвіля” та заступника декана адвокатської пала­ти з-перед війни. Його дружина прибігла з пла­чем до мого помешкання, в якому вже було кілька інтервенієнтів у справі арештованих жидів. Згадуючи про придержання німецькою поліцією свого мужа, Доґілевська зомліла і впала на землю. З великим трудом вдалося привернути її до притомности.

Не зважаючи на всякі перешкоди, організа­ція адміністрації на терені Східньої Галичини ішла швидким темпом, що пояснювалося силь­ною піддержкою селянства, робітництва та інтеліґенції, як у Львові та його околиці, так і на провінції. Для належного означення засягу нашого діяння прийняли ми назву „Управа Галичини”, що було, зрештою, в згоді з інтенціями всіх інших обласних управлінь. Однак, незабаром наступили передбачені мною події, тобто наступ німців на наше Управління і на розпочату нами працю.

З кінцем липня 1941 р., працюючи в бюрі, почув я десь коло 8-ої години вечора кроки і німецьку мову в авдієнційній залі. За хвилину ввійшла до моєї кімнати група німецьких уря­довців і військових старшин. Провідник того гурту, високий, з суворим виразом лиця муж­чина, приступив до мого стола і запитав, що я за один. Я кинув оком на німців і між вій­ськовими старшинами побачив згаданого Г.Коха, який вітав відновлення української дер­жави ЗО червня 1941 р. Я спокійно відповів, що виконую обов’язки голови Галицького Управління. На це провідник гурту заявив рі­шучим голосом: „Завтра ранком цей будинок мусите опорожнити!” Коли я спитав, від кого приходить цей наказ, німецький урядовець з напушеним лицем повторив мені ще раз: „Зав­тра ранком цей будинок мусите опорожнити, бо приїжджає німецький губернатор Галичини!” Я завважив, що мені буде тяжко це зро­бити, бо в будинку працює понад сотня уря­довців і ледве чи вони матимуть спромогу за такий короткий час упорядкувати акти і пере­дати всі відділи в належнім порядку. На це ні­мецький урядовець відповів, що ця справа йо­го зовсім не цікавить.

Не було ніякої ради. На другий день перед урядовими годинами прийшов я до бюра і по­відомив урядовців про наказ німецької влади. Почали порядкувати акти. Але зовсім неспо­дівано коло 9-ої години знову почув я характе­ристичний стукіт чобіт і німецьку мову в сусід­ній залі. В бюрі з’явився знову вчорашній ні­мецький старшина. Приступивши до мого сто­ла, він подав мені руку і чемним голосом на­звав своє прізвище: „Граф Ларіш”. Зі своєї сторони я назвав своє прізвище і попрохав сі­дати. В дальшій розмові він почав оправдува­ти свою вчорашню поведінку і заявив, що не був належно поінформований про наш уряд і про нашу працю. Щойно вчора по відході одержав потрібні інформації і зараз повідом­ляє мене, що наше Управління мусить бути зліквідоване, бо німецький губернатор обіймає повну владу над областю Галичини. Для лік­відації справ нашої Управи він приділяє мені, як дорадника, окружного старосту з Холму, Гаґера. Тим часом для нашої Управи призна­чив цей німецький висланник приміщення в будинку при площі Смольки ч. З, де я мав при­ділити старості Гаґерові дві кімнати для ньо­го і двох його урядовців. Спосіб ліквідації мав я устійнити з Гаґером та з внутрішньо-адміністраційним відділом Дистрикту Галичина, ше­фом якого став опісля д-р Бауер (згинув в 1943 р. внаслідок атентату).

Староста Гаґер виявив себе доволі культур­ним співробітником і майже не мішався до справ ліквідації. Так покінчилося урядування Української Управи Галичини, великої ваги якої не могла зрозуміти німецька окупація.

Від 1-го серпня 1941 року перейняв владу над областю Східньої Галичини губернатор Ляш. Його господарювання вже з самого по­чатку вказувало на те, що німці проваляться зі своєю самогубною політикою не тільки в Східній Галичині, але також на всіх окупова­них просторах Совєтського Союзу.

Подаю ці короткі дані про перейняття Упра­ви Галичини українською владою тому, що у відомих мені публікаціях про Акт з 30 червня не згадується ні словом про цю важливу по­дію. Все ж, ця подія була великої ваги, бо во­на реалізувала відновлення Української державности в наглядний для всіх спосіб. А ця реалізація була нелегка і сполучена з поваж­ним ризиком. Коли я з кінцем 1943 р. стрінув у Львові випадково проф. Г. Коха, про якого вже вище згадував, він пригадав собі мою осо­бу та моє урядування в Управі Галичини і ска­зав, що в липні 1941 р. я мав бути арештова­ний Ґестапом як голова Л. О. У., а що він, Кох, вирятував мене. Випадок захотів, щоб мене обминула в’язниця, а може й концентраційний табір.

*Архів ОУН. Бібліотека. - Журнали. - "Вісник ООЧСУ". - 1961. - ч.6. - с.14-16; ч.7-8. - с.7-8

*****

Про автора спогадів:

Олекса́ндр Марітча́к (8 вересня 1887 — 1 жовтня 1981) — адвокат, політичний діяч, професор міжнародного права Львівського таємного університету, діяч УНДО, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (з 1918).

Народився у Стрию (тепер Львівська область). Закінчив Львівський університет. До Першої світової війни 1914–1918 займався адвокатською практикою в Рудках поблизу Львова. В 1918—1919 роках — посол Української Національної Ради ЗУНР — ЗО УНР. У 1921–1923 роках — керівник канцелярії закордонного уряду Євгена Петрушевича у Відні та секретар Західно-Українського Товариства Ліги Націй. В 1923 року повернувся до Львова, викладав право у Львівському (таємному) Українському Університеті, в 1939—1941 — професор, завідувач кафедрою міжнародного права Львівського університету. В 1920—1930-х рр. брав активну участь у політичному житті Галичини. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), член Центрального Комітету цієї організації. Був членом партійної фракції, що згуртувалася навколо тижневика «Рада». В 1930-х р. Олександр Марітчак виступав оборонцем під час політичних процесів, які влаштовувала польська окупаційна влада над членами Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів (суд над Дмитром Данилишиним, Василем Біласом, Мар'яном Жураківським і 3еноном Коссаком, грудень 1932; суд над Миколою Лемиком, листопад 1933).

В 1941 року після проголошення Акту відновлення Української Держави — заступник міністра закордонних справ (Володимир Стахів) в уряді УДП Ярослава Стецька.

У післявоєнний час жив у Мюнхені, де в 1946—1949 викладав правознавство в Українській Вищій Економічній Школі. В 1949 переїхав у США, брав участь у діяльності українських громадсько-політичних організацій в Америці. Помер у Мічигані.

Джерело.https://ounuis.info/publications/550/lypen-1941-roku-u-lvovi.html

УДП - Украї́нська демократи́чна па́ртія (УДП) — українська політична партія, створена 1904 року у Києві з членів Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації (ЗУБДО).

НТШ - Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — всесвітня українська академічна організація, багатопрофільна академія наук українського народу. Рушійна сила формування та розвитку української науки кінця ХІХ — першої половини XX ст.

2 жовтня 1920р. у м. Яворів на Львівщині народився Микола Радейко "Крим, Зорич, Хміль" - окружний провідник Сяніччини, надрайонний провідник Лемківщини, окружний провідник Любачівщини, громадський діяч діаспори.

Микола Радейко – борець за волю України.

Автор статті - Оксана Гук,

членкиня ГО «Українці в Норвегії».

В історії кожного народу є періоди настільки насичені важливими подіями, що при знайомстві з ними мимоволі відчуваєш потужну енергію тих, хто писав цю історію, творив її кожним своїм подихом, порухом думки, невтомною працею й пролитою кров’ю. Читаючи біографії тих людей, ми можемо вивчати свою живу історію. Тоді вона постає перед нами настільки багатогранною, об’ємною, часом суперечливою, але такою правдивою, що допомагає краще збагнути самих себе нинішніх, відчути тяглість поколінь і зв’язок з рідною землею кожної окремої особистості. Особливо це стосується тих, кого доля закинула далеко від рідної землі. Саме такою непростою, глибокою і багатогранною була життєва історія Миколи Радейка.

Для української громади в Норвегії, як і будь якої іншої української діаспори, українські традиції, дослідження української історії, плекання рідної мови є надзвичайно важливими компонентами формування і збереження національно-культурної ідентичності. Вшанування ж пам’яті засновника української громади в Норвегії Миколи Радейка – це вже традиція, яка дозволяє нам формувати власну спільноту далеко від рідної землі, але з

колективною пам’яттю, з власними соціальними рамками.

Найцікавішим є той факт, що ми можемо досліджувати автобіографічну пам’ять Радейка завдяки норвезькому журналісту та політичному діячу Крістіану Кристенсену, який знав особисто нашого славного земляка і, досліджуючи історії поневолених народів, настільки захопився долею біженця з України, що написав про нього книгу. Саме з цієї книги ми дізнаємося про непростий, але славний шлях справжнього героя нашої рідної землі, простого хлопця з невеличкого містечка Яворова, що знаходиться на Західній Україні,

неподалік кордону з Польщею. Його життєвий шлях – це жива історія про тисячі таких як він, простих хлопців та дівчат, яким випала непроста доля – боротися за волю України.

Народився Микола Радейко 2 жовтня 1920 року, тоді, коли всі спроби українців вибороти свою державу на карті Європи, по суті потерпіли крах. Західна Україна опинилася під владою Польщі, а більшість українських земель – під владою більшовиків.

Ще навчаючись в українській гімназії Микола зрозумів, що з його народом повелися несправедливо. Він бачив на власні очі ставлення польської влади до українців за так званої пацифікації 1930 року, коли по селах і містах Галичини прокотилася хвиля репресій. З місцевих газет він дізнавався про страшний голод 1932 – 1933 рр., що охопив колишню житницю Європи, про посилену русифікацію і намагання Москви привласнити собі українську історію. Ця несправедливість боліла йому і саме тому він, як багато його

ровесників, вже у 17-ти річному віці вступив до лав Організації українських націоналістів (ОУН), що ставила собі за мету боротися з російсько-більшовицькими й польськими окупантами за здобуття незалежної Української держави. Будучи гімназистом, він встиг тоді побувати лише кількох зібраннях молодих членів ОУН, де обговорювалися питання з історії України та тогочасної міжнародної політики, не брав участі в жодних акціях. Однак був заарештований польською поліцією двічі і просидів у в’язниці по кілька місяців. Саме бажання українців жити у власній державі вважалося тоді польською владою злочином, оскільки вона вважала законною окупацію західноукраїнських земель, називаючи їх Малопольщею.

Коли Микола вийшов із в’язниці у вересні 1939 року, Західна Україна опинилася під радянською окупацією. Після підписання сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа, двоє диктаторів – Адольф Гітлер і Йосиф Сталін почали поділ Європи, розв’язавши тим самим Другу Світову війну, в якій українським землям відводилася доля колонії, а українцям – доля рабів.

У грудні 1940 року, будучи студентом медицини у Львівському університеті, Микола знову був заарештований вже НКВД за те, що він підтримував контакти з націоналістами, а це інкримінувалося радянською владою не інакше як “измена Родине”. Окупанти, які називали себе визволителями не вважали законним право “визволеного” українського народу жити у власній українській державі. Батьківщиною для них мав бути лише Радянський Союз. Піврічне перебування у радянській в’язниці дозволило Миколі сповна пізнати суть страшної тоталітарної системи, яка не збиралася випускати зі своїх лабет українські землі. Тоді він по суті чудом залишився живий, але Західна Україна вже опинилася під новим окупантом – нацистською Німеччиною та увійшла до так званого дистрикту Галичина.

Микола, мріючи здобути освіту, відновив своє навчання в університеті на медичному факультеті. Та отримати диплом у Львові йому не судилося. Дуже швидко нова влада продемонструвала українцям своє істинне обличчя. Командування Вермахту не визнало законним Акт відновлення Української держави, проголошений Степаном Бандерою 30 червня 1941 року членів ОУН почали переслідувати. Стало очевидно, що німцям потрібні лише українські чорноземи та дешева робоча сила. Багатьох молодих людей відправляли на примусові роботи до Німеччини. Ще до того як УПА була сформована як цілісна партизанська структура, її відділи вже почали діяти. Вони змушували німців відпускати спійману молодь, яку мали відправляти на роботу до Рейху, проганяли німецькі загони, які забирали в людей продукти.

В 1942 року ОУН остаточно переходить до підпільної партизанської боротьби, створивши Українську Повстанську Армію під командуванням Романа Шухевича. Через рік Микола також вступає до її лав. Спочатку він пройшов у Карпатах школу новобранця, навчився користуватися зброєю та засвоїв техніку близького бою. Після цього йому доручили проводити освітню роботу серед інших молодих новобранців на Закерзонні, де УПА в той час мала найсильніші позиції. Так Микола став надрайоновим провідником ОУН-УПА на Лемківщині у так званій Українській Республіці під конспіративним іменем Зорич. Навчання у Львівському університеті він покинув і повністю присвятив себе партизанській діяльності.

Розбудовуючи мережу ОУН-УПА аж до кордону із Словаччиною. Коли в серпні 1944 року на ці землі прийшла Радянська Армія, проти УПА було кинуто всі сили НКВД. Та українські партизани продовжували боротьбу за власну державу, сподіваючись, що після повалення нацистської Німеччини західні союзники розпочнуть боротьбу проти іншого диктатора – Йосифа Сталіна.

Їх вразила звістка про Ялтинську конференцію, вони не очікували, що західні держави дозволять Сталіну після війни порядкувати землями в Центральній Європі, включно з Берліном. Вони не вважали себе героями, просто вірили, що у кожної людини на земній кулі, у кожної нації є право на вільне життя, тому боролися до останку. Просто робили те, що вважали за потрібне. Та жодна держава у світі тоді не надала їм допомоги. Українське населення Закерзоння почали виселяти до Радянського Союзу найбрутальнішим способом руками польських комуністів вимордовували цілі українські села. На початку 1945 року всі українські землі за лінією Керзона були об’єднані у так званий Закерзонський край. Крайовий провід ОУН очолив Ярослав Старух (Стяг). Наприкінці ж 1945 року Миколу відрядили на північ. Тепер під псевдонімом Крим він перебрав обов’язки окружного провідника ОУН-УПА на Ярославщині і підпорядковувався безпосередньо Стягові. Миколі було доручено особливе завдання. Потрібно було зібрати і передрукувати для архіву, а також видати у формі бюлетенів та циклостильних відбитків матеріали про визвольну боротьбу і про терор, який окупанти чинили над українським народом для поширення у світі. Польське підпілля мало вихід у світ через чужі амбасади, консулати, а український визвольний рух був відрізаний від світу, від засобів правдивої інформації, особливо в Україні за радянською залізною завісою. Світова думка його бачила тільки у викривленому дзеркалі радянської пропаганди. Провід ОУН-УПА у Закерзонні був вікном у світ.

Син Миколи Радейка Карл Роман (син Роман (Carl Roman Ihlen) з фотографією батька.

Матеріалів було дуже багато: про утворення УПА на Волині, про боротьбу з німецькими окупантами, з радянськими партизанами, а в повоєнні роки – з польськими каральними загонами в Польщі і загонами НКВД у підрадянській Україні. Микола керував цим процесом. Вони збирали матеріали і складали рапорти про акти терору над українським населенням різними окупантами, про бої з ними УПА, про нищення української культури, про виховну і пропагандистську роботу ОУН. Рапорти мали бути точно датовані, складені без перебільшень. У них мало бути вказано де і коли відбувалася акція, скільки точився бій, скільки було вбитих і поранених. В бюлетені за кордон мали подавати тільки фактичні матеріали. Також намагалися записати і зберегти унікальний повстанський фольклор. Готові бюлетені, написані українською мовою, зв’язкові передавали відповідним людям у Словаччині і в польських портових містах та далі відправляли поштою, а з портів – із чужоземними моряками. Саме через Закерзоння відбувався зв’язок між керівництвом проводу в Галичині і на Заході. Через Словаччину і Чехію передавали пошту керівництва ОУН і УГВР (Української Головної Визвольної Ради) за кордон.

Микола побудував на Любачівщині над річкою Танвою, на північ від с. Любленця добру криївку, придбав 40 літрових молочарських бідонів на архів і почав його опрацьовувати. Він знаходив людей, які знали різні мови, тих, хто вмів робити коловороти, щоб забезпечити кольорове оформлення бюлетенів; ще інші відповідали за опрацювання звітів про бойові дії УПА. Криївка була у густому лісі, мала два приміщення з вузьким переходом між ними, обшита всередині дошками. До неї вів вузький вхід, що затулявся лядою, яку накривали землею. Треба було пильнувати, щоб до криївки заходили з різних боків і не протоптували стежки. Та криївка була лише сховком, у ній важко було працювати – там було тісно і бракувало доброго освітлення. Микола читав і писав вночі у якісь хаті в селі, які часто міняв, писав від руки, а рукописи ці передавали потім жінкам, які передруковували їх на машинці. Бракувало паперу, олівців, кальки, фарби до циклостилів, стрічок до друкарських машинок. В таких умовах Микола і його ланка працювали до літа 1947 року. Плани були великі, матеріалу зібрано багато. Та їм не вдалося передати його цілком далі. Ситуація дуже ускладнилася після сумнозвісної операції «Вісла» 1947.

Повстанців дедалі тісніше тискали у залізному кільці на їхніх рідних теренах. Наприкінці літа 1947 року нагромаджені матеріали вони вклали в молочарські бідони і закопали в лісі за 300-400 м від Криївки у надії, що їх невдовзі вдасться забрати звідти. Проте, вони не встигли цього зробити. Микола так і не дізнався, чи ці папери якимось дивом збереглися в землі, чи давно перетліли, чи, можливо, їх знайшли і знищили ті, від кого їх ховали.

Підтвердженням правдивості фактів про діяльність Миколи Радейка, записаних з його слів норвезьким журналістом К. Кристенсеном служать дослідження сучасних українських істориків про діяльність ОУН-УПА на підставі архівних матеріалів. Крайовий Провід ОУН(б) усвідомлював наскільки важливим є збір інформації, фіксація фактів усіх актів як більшовицького, так і польського терору на українських землях. Спеціальною інструкцією організаційної референтури Крайового Проводу ОУН(б) ще від 29 лютого 1944 року вимагалося утворити у кожній окрузі фотобюро, яке робило б знімки всіх вартісних для історії подій та речей наприклад спалені села, могили, розстріли українців, бої, знімки й протоколи полонених, документи, афіші, листівки, сцени насильної евакуації та інше. Сюди включали також спогади про революційну роботу, життєписи, матеріали, що стосувалися загиблих відомих осіб підпілля, усвідомлюючи що це матиме в майбутньому вагому історичну вартість.

Особливо цінним документом для нинішніх дослідників героїчної боротьби ОУН-УПА є так звана «Книга фактів», що була віднайдена у Галузевому державному архіві Служби Безпеки України після 2008 р., де вказується, що її видано у квітні 1947 року підпільним видавництвом «Перемога». Укладачем Книги був Володимир-Ігор Порендовський (псевдо Вірлинів). Безпосереднє відношення до її створення також мав крайовий провідник ОУН(б) на Закерзонні Ярослав Старух (Стяг). А вже серед самих матеріалів дослідники знаходять багато звітів і Миколи Радейка. Згідно зі спогадами В.-І. Порендовського, опрацювання «Книги фактів» тривало загалом близько восьми місяців і станом приблизно на травень 1947 р. роботу ще не було завершено. Однак, 22 березня 1947 року готовий примірник першої частини надіслали видавництву для організації друку накладом у 200 примірників, що мали бути видрукувані найближчим часом. Сьогодні точно відомо про існування лише двох видрукуваних машинописним способом примірників Книги. Один з них був переданий М. Радейку разом з іншим архівом наприкінці серпня 1947 року, і у подальшому планувалося організувати його пересилку на Захід, а другий при відході з Закерзоння мав при собі В.-І. Порендовський, і його було відібрано у нього під час арешту.

У вересні 1947 року Ярослав Старух (Стяг) загинув, ворогам пощастило знайти його криївку. Микола теж попав у засідку, але зумів вибратися живим. Шанси у нього були мізерні, проте він зумів добратися до Варшави, звідси до Ґданська. А там, пройшовши через нові поневіряння, зумів пробратися таємно на борт торгового норвезького судна «Лібра», на якому добрався до Норвегії, зовсім невідомої йому тоді країни. Єдине, що він знав, це було ім’я норвезького полярного дослідника Фрітьйофа Нансена.

Це було 12 липня 1948 року – день, який кардинально змінив долю хлопця із Західної України, воїна ОУН-УПА, оскільки отримав тут статус політичного біженця. Правда спочатку йому довелося пройти через нові поневіряння. Це і тиждень в’язниці у Гауґесуні до з’ясування обставин, де він зміг до речі порівняти умови перебування з польською і радянською в’язницями, це і робота наймитом у господаря на острові Кармой. Але тут він потроху вивчає норвезьку мову на базі німецької, знайомиться з католицькою громадою, налагоджує контакти з місцевою молоддю та інтелігенцією. З їхньою підтримкою та насамперед завдяки власній цілеспрямованості, наполегливості та відкритості, вмінню налагоджувати зв’язки з людьми різних національностей він зумів досягнути наміченої цілі.

У січні 1950-го року Микола Радейко став студентом медичного факультету університету в Осло, а у липні 1953-го року – дипломованим лікарем.

Він пройшов лікарську практику на Лофотенських островах, працював на посаді окружного лікаря у Фауске у Північній Норвегії. Однак вже з березня 1957 року разом з дружиною – Ранґiль Рапслан почали приватну лікарську практику на околиці Осло.

Ось тоді він і почав створювати українське товариство у Норвегії. Спочатку товариство було нечисленним, збиралося не більше як 50 чоловік. Вони разом святкували Різдво, Великдень, приходили на українську Службу Божу до каплиці при церкві Святого Улава, співали українських пісень, провадили розмову про Україну, українську історію та культуру.

Попри велику зайнятість, Микола стає справжнім борцем за українські справи. Він налагоджує листування з багатьма українцями з цілого світу, часто літає до Німеччини, Франції, Англії, США, Канади, Австралії, та інших країн, де живуть українці. Володіючи інформацією, почав дописувати до норвезьких газет «Морґенбладет» (Morgenbladet) та «Афтенпостен» (Aftenposten), часто вступає у дискусії з одною метою – привернути увагу нових земляків до українського питання. Так у другій половині 1981 р. у газеті “Морґенбладет” було надруковано цілу серію статей про національні меншини Європи, яким загрожувало зникнення. Під назвою «Незнана Європа». Миколі Радейку порадили написати про Україну. Він написав велику статтю під назвою «Україна – забута країна», де підняв надзвичайно важливу проблему, яка до сих пір залишається актуальною. Він писав про те, що протягом багатьох поколінь стратеги Москви вишукували способи перетопити конгломерат різних народів і національностей у єдину могутню Росію. Систематично, крок за кроком намагалися звести нанівець національні, культурні, мовні і релігійні відмінності у кожній республіці і автономній області. Москві було важливо зламати потяг до незалежності 40-мільйонного українського і 10-мільйонного білоруського населення.

Як член норвезького ПЕН-клубу він тісно спілкується з норвезькою інтелігенцією, намагається розповісти своїм новим землякам про Україну. Прочитав низку лекцій про українську історію, культуру і літературу, про становище України в Радянському Союзі. Він брав активну участь у публічних дискусіях, слідкуючи за тим, аби норвезька преса не допускалася якихось перекручень, що могли б дискредитувати Україну, не допускав аби світ сприймав Україну крізь московські окуляри. Його боліло питання української мови у русифікованій батьківщині, фальсифікації української історії. Та він просто робив те, що вважав за потрібне, прагнучи одного – допомогти своїй батьківщині та своїм землякам. Для нього було надзвичайно важливо пояснити світові, що в українському народі живе національна самосвідомість і потяг до незалежності.

Восени 1991-го Микола Радейко відвідав Україну після довгих 48 років. Він відвідав рідні місця, побував на могилах батьків, зустрівся з родичами, друзями, сусідами, вчителями. Він зустрівся також з тодішнім головою Львівської ОДА В’ячеславом Чорноволом. Повернувся до Норвегії в оптимістичному настрої, бо бачив відновлену давню символіку, чув як українські діти розмовляють українською мовою. Микола пережив Народний референдум 1991 року, на якому понад 90% подали свій голос за незалежну Україну. І повірив, що Україна отримала майбутнє. Вийшовши на пенсію, Микола Радейко до кінця свої днів більшу частину свого часу віддавав на працю для України. Своє нове життєве кредо він сформулював і проголосив ще в студентські роки, коли його попросили написати статтю до газети «Універсітас» про студентське життя. Однак вже тоді він пише про те, що йому боліло найбільше все життя: «Кожен емігрант тяжіє до тої країни, з якої він прибув. І якщо вона окупована, то збільшуються і зобов’язання емігранта щодо своїх земляків на батьківщині. Коли окупанти нищать там давню культуру і літературу, фальшують історію, крадуть мови, щоб виховати молодь у своєму дусі, то і емігранти, зі свого боку, повинні зберігати всі культурні скарби, яким загрожують окупанти».

Сьогодні перед Українською громадою у Норвегії яка відзначає 100-річчя з дня народження свого славного земляка з почуттям великої вдячності і шани, стоїть важливе завдання – продовження справи, започаткованої Миколою Радейком. Життєве кредо, сформульоване засновником української організації, яке полягає в тому аби формувати правдивий образ України у світі, повинно стати стратегічною метою нашої діяльності.

Джерело.https://www.ukrinform.ua/rubric-diaspora/3111875-v-norvegii-vidbuvsa-vecri-pamati-mikoli-radejka.html

Перепоховання жертв московитів в урочищі Дем’янів Лаз, Івано-Франківськ, жовтень 1989 року. Фото з домашнього архіву Зиновія Думи.

Перепоховання жертв репресій в урочищі Дем’янів Лаз, Івано-Франківськ, жовтень 1989 року. Фото з домашнього архіву Зиновія Думи. Джерело: synod.ugcc.ua

*****

Дем'янів Лаз – урочище біля Івано-Франківська, місце масових розстрілів в'язнів із тюрми НКВС. Розстріли проводили в кінці червня, перед відступом радянських військ 1941 року.

1970 року, коли на Радіо «Свобода» вийшла передача про ці події, місцевий ландшафт змінили важкою технікою (екскаватори, бульдозери), щоб завадити майбутнім спробам пошуків. Попри це, 21 вересня 1989 року на цьому місці розпочали розкопки, які організувало місцеве відділення «Меморіалу». Розкопки тривали 40 днів. Було знайдено три могили, в них виявили останки 524 людей. Для 22 із них вдалося встановити особу, робота в архівах СБУ дала змогу визначити імена іще 400. Більшість загиблих було вбито пострілом у потилицю з дрібнокаліберної гвинтівки.

«Розкопки почали після Служби Божої, яка була в Пасічній. Усі буквально побігли на гору. Перших тринадцять ям не дали результату, а з чотирнадцятої екскаватор дістав одяг і кістки. Про цей момент складно розказати, але всі впали на коліна. Люди почали молитися», – пригадав учасник розкопок, судово-медичний експерт-криміналіст Омелян Левицький.

Потім почали повноцінні розкопки.

«Без трактора, тільки вручну, лопатами копали, щоб не пошкодити скелетів. Люди помирали не тільки через постріл, а ще й через механічні пошкодження, у деяких людей були зв’язані руки, переламані щелепи та розбитий череп. Це були страшні болі», – розповів криміналіст.

За його словами, велику увагу приділяли речовим доказам. На виявлених в’язничних бланках було написано «Тюрма НКВД г. Станиславов». Це свідчило, що розстріли проводили саме енкаведисти.

Джерело: synod.ugcc.ua

https://zbruc.eu/node/92966

30 вересня 1948 року – бій воїнів ОУН із засідкою московитами у лісі біля села Вертелка.

село Вертелка.

30 вересня 1948 року – бій воїнів ОУН із засідкою москалів у лісі біля села Вертелка Заложцівського району Тернопільської області. 

Оборонний бій, загинули: 

командир - Василь Дибаш - "Вірний" - 28 років, 

воїни - Іван Романів - "Вишня"  -36 років, Павло Михайлецький - "Гармаш" - 25 років, Іван Барилишин - "Швед", підірвався гранатою важко поранений Осип Кухарський - "Май".

Джерело:

https://teren.in.ua/2018/09/30/30-veresnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

Фото

https://1ua.com.ua/rnf7512319

Ігор Корнилів

Бій під Стриганами — бій між силами УПА - Південь, та московитами. (з 12 по 13 травня 1944 року неподалік села Стригани Славутського району Хмельницької області.

Бій під Стриганами — бій між військами НКВС СРСР і силами УПА-Південь, що відбувся з 12 по 13 травня 1944 року неподалік села Стригани Славутського району Хмельницької області. Закінчився тактичною перемогою радянських військ та уникненням оточення основних сил українських повстанців. Після бою радянські партизани стратили на місці 7 з 28 полонених упівців. Кількість загиблих з радянської сторони не встановлена.

Бій відбувся під час переходу з'єднання УПА-Південь через німецько-радянський фронт з метою підсилення місцевих повстанців Холодного Яру на Черкащині.

12 травня 1944 року радянські партизани, які мали завдання патрулювати територію і блокувати спроби переходу повстанських з'єднань в запілля Червоної армії, зафіксували переправу упівців через річку Горинь. Зав'язався бій. Командир партизанського з'єднання Антон Одуха, одразу ж викликав підмогу зі Славути. Через півгодини підійшло підкріплення від НКВС — дві роти автоматників та бронепоїзд із солдатами 439-го окремого гвардійського дивізіону.

З лівого берега по повстанцях, більшість з яких були новобранцями, радянці відкрили щільний вогонь. Підрозділи УПА змушені були відступити під прикриття лісу в напрямку урочища Бридурин. Під час переслідування, за радянськими даними, загинуло близько 70 вояків УПА, захоплено 8 кулеметів.

Вранці 13 травня бій розгорівся з новою силою. Повстанцям вдалося відбити головну атаку НКВС. Попри те, що радянські партизани намагалися перекрити відступ УПА на південь, постанцям вдалося заглибитися в ліс і вийти на територію Плужненського району. Згідно зі звітом радянців, в нерівному бою, загинуло 127 повстанців, 28 потрапили в полон. Сімох з них радянські партизани закатували на місці, решту енкаведисти забрали до Славути, де їх було засуджено до розстрілу або до тривалих термінів ув'язнення в таборах ГУЛАГу. Полоненим повстанцям стріляли в живіт, поранених добивали кийком. Безпосередню участь в розправі брав Антон Одуха. Про втрати радянської сторони невідомо.

1989 року після публікації учасником бою під Стриганами, радянським ветераном Володимиром Яцентюком, в інформаційному віснику «Поступ» і обласній рухівській газеті «Пробудження», фактів злодіянь партизан під командуванням Антона Одухи, зокрема розправи над полоненими новобранцями УПА, в офіційних виданнях Славутського райкому КПУ «Трудівник Полісся» і обласного комітету комсомолу «Корчагінець» розпочалося шельмування автора. У відповідь, спільно з однодумцями, Володимир Яцентюк подав позови на згадані видання до суду. Під час судового розгляду ганебні факти про злочини радянських партизан із З'єднання імені М. Ф. Михайлова оприлюднені Володимиром Яцентюком підтвердилися.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

30 вересня 1951р. у бою з московитами загинули Михайло Гоянюк "Залізняк" - сотник УПА, коломийський райпровідник та два воїни УПА.

Село Пістинь.

****

Також на околиці села Пістинь 9 квітня 1952 року провели свій останній бій і загинули в боротьбі із московитами за волю і незалежність України референт пропаганди Коломийського районного проводу ОУН, уродженець села Стопчатова Василь Ковалишин — «Нескорений» та його охоронець, легендарний кулеметник УПА Дмитро Ілюк — «Кичера», уродженець села Кривопілля Верховинського району.

Трагедія сталася через порушення правила конспірації: про місце пристанища мали знати лише ті, хто в ньому перебував. Але в перших числах квітня криївку покинув підпільник Андрій Мотрук — «Сірко», котрий незабаром потрапив до рук чекістів, погодився на співпрацю і вже як аґент «Василько» привів на хребет Каменистий опергрупу МҐБ.

Джерело. Літопис УПА, https://velokosiv.if.ua/2020/11/10/5994/, календар УПА на 2021р..

28 вересня 1991р. на Личаківському цвинтарі у Львові перепоховали останки Катерини Зарицької та Михайла Сороки. Трагедія і кохання: 59 років таборів на двох і лише чотири місяці разом...

Історія кохання видатних націоналістів Катерини Зарицької та Михайла Сороки, які з 32 років подружнього життя змогли бути разом лише кілька місяців! Решту у них відібрав комуністичний режим.

Уперше Катруся з Михайлом перетнулись у гімназії в Тернополі, де вони вчилися, а батько Катерини - видатний математик Мирон Зарицький - викладав.

Друга зустріч сталася на пластовому таборі. Катря була провідницею дівочого куреня, а Михайло - найкращим серед хлопців у вправах на скоку.

Втретє Катерина з Михайлом зустрілися у тюрмі у Станіславові. 21-літню українську націоналістку Зарицьку ув’язнили там у 1935-му через причетність до резонансного теракту на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Через два роки у цю тюрму запроторили Михайла Сороку. Це був другий його арешт. Цього разу за нелегальне переправлення книжок через польсько-чехословацький кордон.

Про те, як бачилися Катря та Михайло у в’язниці, розповідають легенди. Сорока співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся завжди радо відвідувала ці Богослужіння. Через священика вони передавали один одному записки...

У 1939-ому усіх політичних в'язнів випустили із польських тюрем. Закохані подалися до Львова, де й побралися 5 листопада 1939-го у Соборі Юра.

Та вже через чотири місяці радянська влада почала у Львові перевірку “неблагонадійних”. 22 березня 1940-го енкаведисти вдерлися до помешкання Катерини, яка уже була вагітна, з наміром арештувати її, поводилися грубо, Михайло заступився за дружину, за що його теж забрали до в'язниці.

Тоді вони і гадки не мали, що більше ніколи в житті так і не побачаться... 

Вагітну Катрю відправили у “Бригідки” на вул. Городоцькій. Михайла посадили у 2-гу Львівську тюрму на Замарстинівській і звідти відправили на заслання. Тільки на Воркуті Михайло довідався, що його Катерина народила у тюрмі сина Богдана.

Михайло за все життя пробув із сином менше як три роки, у перервах між ув'язненнями із 1949-го, коли Богданові було дев'ять, до 1952-го. Мама і дружина в той час відбувала свої 25 років у тюрмах на Сході за те, що була зв’язковою Шухевича.

У 1952-му Михайла знову арештували за зв’язок із націоналістичним підпіллям. Заслали у Красноярський край на спецпоселення. Там Сорока не припинив боротьбу. У таборі керував підпільною організацією «ОУН-Північ». За що йому присудили смертний вирок, який замінили на 25 років таборів. 

Переписуватися подружжя не могло, спілкувалися через листи до батьків. Зв’язок між ними обірвався 16 червня 1971 року, коли Михайло помер у таборі. За рік до того, як Катерина мала вийти з ув'язнення. Вона не мала права повертатись у Західну Україну, оселилась у Волочиську. Прожила 71 рік.

Ще раз і вже навіки подружжя зустрілося у вересні 1991 року у Львові. Коли їх перепоховали в одній могилі на Личаківському цвинтарі. 

Їхній син Богдан Сорока став відомим художником-графіком. Прожив 74 роки. Онук Богдана - Антон Святослав Грін, правнук Катерини та Михайла, зіграв одну із головних ролей в українському історичному фільмі про роки Голодомору - “Поводир”.

Джерело. Локальна історія.,

https://galinfo.com.ua/., Календар УПА на 2021...

Спогади Голови Братства ОУН, УПА Богородчанського району Верхоляка Дмитра Кузьмича – “Дуба” (Дмитро ПРОДАНИК)

8 січня 2016 р. у с. Маркова Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. відійшов у вічність борець за волю України, колишній підпільник ОУН, багатолітній в’язень радянських таборів Дмитро ВЕРХОЛЯК -“Дуб”.

Нижче подано його спогади про збройну боротьбу за УССД, записані у липні 2010 р. і поміщені у моїй книзі “Шлях боротьби Василя Сенчака-“Ворона”.

Я народився 24 жовтня 1928 р. у с. Манява Богородчанського повіту. Тато Кузьма (Петро) Верхоляк, мама Анастасія (з дому Вінтоняк). У сім’ї було троє дітей і я був наймолодший: брат Михайло (1919 р. н.) і сестра Олена (1923 р. н.). Закінчив семирічну школу в своєму селі (середню освіту здобув уже в таборах).

14 жовтня 1947 р. вступив до лав ОУН, отримав псевдо “Дуб”. Кущовий “Рінь” (Яків Семенів) прийняв присягу, другий раз заприсягнув у присутності командира “Грома” (Микола Твердохліб). Спочатку був стрільцем у помічника станичного “Тиси” (Роман Винник), потім у кущового “Бистрого” (Василь Жидун), а після його загибелі – у кущового “Граніта” (Василь Блискун).

Коли я на Покрову перейшов до підпілля, районним тереновим Солотвинщини був “Орлик” (Василь Михайлюк)із с. Бабче. У вересні 1948 р. провідник був тяжкопоранений чекістами у рідному селі, дострелився сам, щоб обтяжувати своїх охоронців.

“Ворон” (Василь Сенчак) працював у районній референтурі СБ, яку

очолював “Зенко” (Іван Скринтович). Після того як “Зенка” перевели на іншу посаду, референтом призначили “Ворона”. Його я добре знав. Улітку 1949 р. я зустрів “Ворона” з бойовиками біля річки у с. Гута і там ми заквартирували. Дівчата від станичного села приносили нам обід і вечерю. Із бойовиків, що тоді були з “Вороном”, пригадую тільки “Орла” (Степан Монастирецький). Він потім розповідав мені про загибель “Ворона” і “Комара” (Роман Білусяк).

Надрайонним референтом СБ Надвірнянщини був “Віктор” (Ярослав Томин), який навесні 1949 р. потрапив у полон до більшовиків і погодився на співпрацю з ворогом.

Я у підпіллі запізнався із своєю майбутньою дружиною Катериною Яцко, псевдо “Мавра” (одружилися 1952 чи 1953 р., обвінчав нас греко-католицький священник). У 1948 р. в с. Манява був поранений (отримав 6 куль у ноги). Навесні 1949 р. переведений до районного осередку, де районним тереновим ОУН Солотвинщини був “Донець” (Василь Бойчук) із с. Молодків. Улітку 1951 р., за вчинок, він був здеградований (понижений в посаді – Авт.) із райпровідника до стрільця, переведений до надрайонної референтури пропаганди, яку очолював “Євген” (Богдан Заславський). Після загибелі “Євгена”, “Донець” і “Незнаний” (Михайло Гуцуляк) повернулися у Солотвинський район. Після захоплення до полону більшовиками надрайонного провідника “Хмари” (Петро Мельник) 14 серпня 1951 р., керівники Карпатського крайового проводу ОУН планували через деякий час призначити “Донця” надрайонним. Зимувати він мав у бункері разом “Потапом” (Дмитро Синяк). Улітку1952 р. ображений за пониження “Донець” вийшов із бункера, сказав “Потапу”, що йому по справах треба піти у рідне село Молодків. Він прийшов зі зброєю досільради і сказав голові, щоб той подзвонив у райвідділ УМДБ. Голова перелякався, думаючи, що це провокація і відповів: “Тобі треба, ти і дзвони”. “Донець” подзвонив, через деякий час приїхали чекісти і він добровільно здався ворогам. Він видав дуже багато людей, в т. ч. і мою майбутню дружину Катерину.

Навесні 1950 р. мене перевели у групу зв’язківців окружного проводу Станиславівщини під протекторатом Карпатського крайового проводу ОУН. Групу очолював “Яркий” (Ярослав Обрубанський), до складу групи входили також підпільники “Лис” (Петро Гунда) і “Байда” (Микола Венгрин). Я мав заступити полеглого “Голуба” (дані не встановлено – Авт.) з с. Максимець. Але по дорозі я був поранений і змушений був лікуватися. І вже після виздоровленя, мені вдалося пов’язатися з групою.

Ми обслуговувала три пункти зв’язку в Горганах: біля г. Хом’як, г. Сивуля, г. Станимир. Зв’язківці були в постійному русі: доставляли пошту та супроводжували по терену групи підпільників. Улітку т.р. на полонині Максимець ми мали зустріч з окружним Станиславівщини “Дунаєм” (Богдан Трач). Декілька разів ми приносили пошту директору “Бересту” (Федір Когут) та його дружині “Калина” (Анна-Зиновія Когут). “Береста” я добре знав, до нього ми шанобливо зверталися: “Пане директор”. Перший раз його та дружину побачив під час зустрічі, коли я був ще охоронцем кущового “Граніта”. Вони були разом із “Гомоном” (Михайло Дяченко), який тоді займав пост окружного пропагандиста Станиславівщини. “Калина” працювала коректором “Гомона”, а також писала музику до його віршів.

Частіше приносили та забирали пошту в надрайонного провідника ОУН Надвірнянщини “Варнака” (Григорій Вацеба). З ним у підпіллю перебувала його дружина “Калина” (Марія Бабінчук). Пізніше його з дружиною перевели на Калущину, де вони і загинули.

Восени 1950 р. збудували бункер на присілку Добромирецький с. Рафайлів (тепер с. Бистриця – Авт.) Надвірнянського району. З нами мав зимувати провідник “Клим” (Степан Слободян). Але через те, що бункер побачив лісничий, зверхники вирішили, що “Климу” тут зимувати небезпечно і він пішов у Калущину, де і загинув. Ми щасливо перезимували, шкода що провідник не залишився з нами, був би живий.

Навесні 1951 р. нашу групу зв’язківців розформували, хлопців забрав до себе командир “Грім”, а мене перевели до районної референтури СБ Надвірнянщини, керівником якої був “Деркач” (Михайло Зеленчук).

На початку липня у полон до більшовиків потрапив бойовик надрайонної СБ “Карпенко” (Михайло Березіцький). Командир “Хмара” запитав сотника “Довбуша” (Лука Гринішак): “Чи знаєте Ви, що більшовики взяли пораненим вашого бойовика “Карпенка”? Він може не витримати тортур”. “Довбуш” поспішно пішов до свого бункера, де була машиністка “Ружа” (Ганна Попович). Але вони вже були оточені більшовиками. “Довбушу” з боєм вдалося прорватися, а “Ружа”, поранена в руку, потрапила до ворогів. Її під охороною помістили у військовий шпиталь у м. Надвірна. На нараді провідних людей на чолі з командиром “Громом” було прийнято рішення звільнити її з ворожих рук. Зголосилися три добровольці, старшим призначений есбіст “Вільшенко” (Мирон Свідрук). Акція пройшла успішно.

“Явір” (дані не встановлено – Авт.) був стрільцем у надрайонного теренового “Богдана” (Михайло Іванішак), пізніше був призначений районним пропагандистом Ланчинеччини. Захоплений чекістами 15 вересня 1951 р. разом із сотником “Довбушем” і районним тереновим “Дубом” (Антін Вадюк). Погодився на співпрацю з ворогом. У жовтні навів чекістів на пункт зв’язку з підпільниками Ворохтянського куща, з якими він зимував і там загинули “Грім” (Іван Кульб’як), “Черемош” (Дмитро Гриджук) та “Залізняк” (Володимир Проболовський).

Восени т.р. ми декілька разів змінювали майбутнє місце зимівлі і аж на горі Полєнський (1693 м) збудували хатину на 14 чоловік. Але загинули директор “Берест”, районний тереновий Надвірнянщини “Тарас” (Юрій Гуменюк) та інші підпільники і тому зимували тільки я, “Деркач” та “Ружа”.

Навесні 1952 р. командир “Грім” направив мене у розпорядження майора “Сокола” (Кость Петер), тоді вже окружного провідника ОУН Станиславівщини. Він призначив мене виконуючим обов’язки районного провідника ОУН Солотвинщини.

Упродовж 1952-1953 рр. я з хлопцями (спочатку з “Остапом” (Степан Іванків), а потім із “Яремою” (Михайло Рогів)) зустрічалися з підпільниками Перегінського району, який належав до Калуської округи ОУН. У більшості випадків на пункт зв’язку приходив кущовий “Степовий” (Ярослав Пулик). Але я ніколи не подавав руки, залишав пошту і відходив, а підпільник з іншого терену підходив і забирав. Ценапевне і врятувало мене, бо чекісти могли мене вбити, але не зловити живим. Коли прийшов до зв’язкового у с. Луква (Луквиця – Авт.), то отримав дві записку: від командира “Грома” і друга “Зуба” (Дмитро Рогів), в яких вони наказували мені: “Зривай (припиняй – Авт.) зв’язки, бо там зрада”. “Зуб” призначив мені зустріч в урочищі Згари (на гірському хребті), між с. Гута Солотвинського району і с. Рафайлів Надвірнянського району. Під час зустрічі він розповів мені про ту “чорну” зраду.

На початку вересня 1952 р. над с. Пасічна був поранений підпільник “Василько” (Василь Мельник). Його винесла у мішку крізь кільце облавників жінка з с. Стримба. Вона пораненого принесла до себе додому. Але хтось із сусідів повідомив більшовиків. Обістя було було взяте в кільце. У ході перестрілки “Василько” загинув. Більшовики підпалили будинок і його тіло згоріло у вогні.

Зиму 1952-1953 р.р. я з “Деркачем” та “Яремою” зимували у криївці в селі Маркова, “Остап” і “Яркий” – в іншому місці.

У ніч на 9 квітня 1954 р. на присілку Шарлів с. Манява, натрапивши на чекістську засідку, загинув підпільник “Ярема”. “Зуб” тієї ночі

пов’язався зі мною і повідомив про загибель побратима.

Зими 1953-1954 р. та 1954-1955 р. мені з дружиною довелося перебути у криївці в с. Маркова.

У ніч із 8 на 9 липня 1955 р. біля урочища Любінець (коло будинку “глухого”) я мав зв’язок із “Остапом”. Я зі своєю дружиною пішли до місця зустрічі. Не доходячи декілька сот метрів, я залишив її в кущах і далі пішов сам. Підійшовши до обумовленого місця, я побачив “Остапа”, який на мене вже чекав. Мені здався підозрілим його погляд. Він підійшов, подав руку для привітання, я також подав. “Остап” міцно стиснув мою долоню так, що я не міг її вирвати. Я обхопив його за тулуб іншою рукою і, борячись, ми разом упали на землю. Під час падіння я помітив, що він прив’язаний до чогось мотузкою. У цей час на мене накинулися декілька ворогів, я протягнув їх на собі декілька метрів, але звільнитися не зміг. Я сильно закричав “зрада”, хоча мені закривали рот і впевнений, що “Зуб” та “Богдан”, які знаходилися на сусідній горі, мене почули. Мені зв’язали руки за спину і повели до машини.

Моя дружина повідомила про мій арешт довірених осіб. А через два

місяці і її арештували.

9-16 лютого 1956 р. військовий трибунал Прикарпатського округу засудив заарештованих підпільників до розстрілу. 30 травня т.р. розстріл відмінили мені, “Деркачу” і “Яркому”, який замінено на 25-річне ув’язнення. Звільнився у 1980 р.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

23 вересня 2021р. на 93 році життя помер громадський діяч, боєць ОУН, УПА Романюк Іван Михайлович.

Іван Романюк - один із перших членів Коломийської спілки політв’язнів і репресованих, Руху, Товариства Української мови “Просвіта”, Станиці братства ОУН-УПА. Був учасником з’їздів політв’язнів і репресованих у Києві, делегат 1-5 Великих зборів КУН, конференцій ОУН-УПА.

Романюк Іван Михайлович народився 27 червня 1929 р. у с. Котиківці.

Навчався у Коломийській гімназії (1941-1944 рр.) разом з Дмитром Павличком і Романом Іваничуком.

Після закінчення Городенківської СШ № 1 (1947р.) навчався на хіміко-технологічному факультеті Львівського політехнічного інституту. Під загрозою арешту залишив навчання. Працював помічником – бухгалтером Городенківської МСТ (1948 р.). 

Член юнацтва ОУН (з 1944р.), член ОУН (з1947р.) районний провідник юнацтва ОУН Городенківщини. Заарештований органами НКГБ 1 листопада 1948р. У квітні 1949 р. засуджений до 25 років позбавлення волі. Етапований на Колиму у табір Берлагу.

Після звільнення у 1955р. повернувся до Коломиї. Працював фельдшером при ФАПі в с. Воскресінцях Коломийського району (1956р.), лікпрофінспектором райздоровідділу (1956-1957рр.), фельдшером здоровпункту ткацької фабрики.

Після закінчення Станіславського медичного інституту працював у Коломийській центральній районній лікарні (1966-1989рр.).

З 1992р. – голова Координаційної ради демократичних організацій та партій Городенківського району.

Активно підтримував і впроваджував на Городенківщині національну ідею , повернув імена багатьох загиблих за волю і незалежність України, виступив ініціатором і будівничим багатьох національно- патріотичних справ у Городенківському районі, виховав цілу плеяду активістів молодого покоління, яке і сьогодні захищає суверенітет України на Сході.

Автор чисельних публікацій у газетах та журналах України і зарубіжжя, серед яких другий том альманаху «Городенківщина» , серія публікацій «Мартиролог загиблих учасників ОУН-УПА», історично- краєзнавчої книги «Стежок багато, а дорога одна».

Нагороджений багатьма нагородами і відзнаками України, області, району, Почесний громадянин м.Городенки.

Джерело.https://galychyna.if.ua/2021/09/24/na-gorodenkivshhini-pomer-boyets-oun-upa-ivan-romanyuk/

27 вересня 1924 р. в с. Зелена на Франківщині народився Зеленчук Михайло Юрійович «Деркач» - учасник Українського національно-визвольного руху, голова Всеукраїнського братства ОУН.

З 1944 року брав участь у визвольній боротьбі ОУН, УПА. 8 травня 1955 року був схоплений НКВС, засуджений до розстрілу, який замінили на 25 років таборів. Відбув у Мордовії 16 років і 7 місяців.

У 1990 році організував Всеукраїнське братство ОУН-УПА Карпатського краю.

Наприкінці квітня 1991 в місті Львові був керівником на І Великого збору вояків ОУН-УПА, де був обраний головою Всеукраїнського братства ОУН-УПА. 17 травня 1991 року очолив пошукову групу, яка знайшла бункер полковника Грома. Після цього видав брошуру "Останні сальви", де описано події загибелі полковника Грома. У серпні 1992 року у часописі Державність було надруковано статтю Михайла Зеленчука "Підпільна боротьба в останній стадії 1950-1955рр."

Був членом УГС, НРУ, «Меморіалу». Михайло Зеленчук є автором книги "В'язень на літеру «ЗЕТ» (спогади учасника бойового підпілля УПА), а також етнографічних записів про звичаї та побут гуцулів. 

Помер 19 січня 2013 (88 років) м. Івано-Франківськ.

Праці:

Зеленчук Михайло Юрійович // Рух опору в Україні: 1960—1990. Енциклопедичний довідник / Передмова Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К. : Смолоскип, 2010. — 804 с. + 56 іл. — С. 251—252.

Зеленчук Михайло Юрійович // Рух опору в Україні: 1960—1990. Енциклопедичний довідник: 2-ге видання / Передмова Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К. : Смолоскип, 2012. — 896 с. + 64 іл. — С. 278.

Михайло Зеленчук. В'язень на букву «ЗЕТ». Спомини Михайла Зеленчука в літературному опрацюванні Світлани Дякун. — Коломия, 2008. — 224 с.

Джерело.https://galinfo.com.ua/ та Вікіпедія.

26 вересня 2021р. помер Василь Наконечний - дивізійник, учасник боїв під Бродами, вояк УПА, багаторічний в'язень радянських концтаборів (покарання відбував у Воркуті).

Ветеран дивізії "Галичина" Василь Наконечний помер на 97-му році життя.

Василь Наконечний упродовж 1943-1944 років був контррозвідником дивізії «Галичина». А після того, як дивізія в 1944-му була розбита під Бродами, пішов воювати у лави УПА. Василь Наконечний був останнім живим дивізійником у Калуші.

Рішенням Калуської міської ради 2018 року Василеві Наконечному було присвоєно звання Почесного громадянина Калуша.

Біографія Василя Наконечного:

9 вересня 1925 року — народився у селі Лука Калуського повіту на Станіславщині у родині селянина. Був другою дитиною в сім’ї. Старший брат Олександр загинув у концентраційному таборі в Німеччині, куди потрапив за доносом;

1935-1939 — навчання у Рогатинській гімназії;

1941-1944 — у 1941 році пройшов медичну комісію і вступив до дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл у Австрії, Чехословаччині; ніс службу у лавах дивізії у контррозвідці;

1944-1946 — партизанська боротьба у лавах УПА;

1946-1956 — за звинуваченням у націоналістичній діяльності потрапив до в’язниці і був засуджений до десяти років таборів;

1956 — одружився із Анною. Народився син Михайло;

1956 — повернувся до України;

1963-1978 — працював виробничим майстром на заводі у Калуші. Вийшов на пенсію;

1990-ті роки — участь у розкопках поховань у Дем’яновому лазу, у смт Войнилові, селах Студінці, Цвітовій, Підмихайлі.

Більше тут.

Джерело.

https://vikna.if.ua/news/category/all/2021/09/27/126439/view

******

Калушанин Василь Наконечний був контррозвідником дивізії СС “Галичина”, потрапив під радянську репресивну машину, пережив тиф, каторгу у Воркуті, втративши там молоді роки і навіть — кисть руки. Його спогади — то історична хроніка з минулого, що досі викликає немало гарячих суперечок як у істориків, так і у простих українців. Але за нею — щоденне життя хлопця родом з Луки.

Народився п.Василь 9 вересня 1925 року в селі Лука. Закінчив 7 класів Рогатинської гімназії. У 1939 році більшовики гімназію закрили. Тож герой нашої публікації десятирічку закінчував вже в Сівці-Войнилівській, пишуть Вісті Калущини

— У 1942 році закінчив школу, — пригадує Василь Наконечний. — Юнаків забирали у так званий “Баудіст” (Baudienst — будівельна служба), де треба було виконувати різні будівельні роботи військового профілю: прокладання ліній зв’язку, будівництво доріг та ін. Причому хлопці працювали на своїх харчах — приїжджали у суботу до дому і брали їжу на тиждень, бо на тій зупці було не вижити. Навіть треба було мати штани свої. Йти працювати на німця за зупку мені не хотілося. Пішов у СС “Галичину”. Було тоді мені 18 років. 

Історія каже, що на червень 1943 р. записалося понад 80 тис. добровольців. Це б була велика сила, але й самі німці боялися її. Тому лише понад 50 тис. пройшли медкомісію, а у дивізію зараховано тільки понад 13 тисяч. 

— У Калуші був збір бажаючих — так звані призовні пункти, — пригадує Василь Наконечний. — Але хочу зазначити, що дивізія була добровільна. Більше того, треба було мати кінське здоров’я і відповідний ріст — не менше 1 м 75 см, щоб потрапити у її ряди. Брали менших хіба для роботи водіями, техніками тощо. Я якраз “вписався” у вимоги, тому мене взяли. Потрапив до контррозвідки. 

Далі був військовий вишкіл, який Василь Наконечний проходив за кордоном, у Чехословаччині. Колишній контррозвідник каже, мовляв, навчання було добре налагоджено — вдень займалися з викладачами, вночі контролювали території. Після випуску ніс службу у лавах дивізії у контррозвідці. Один із найжахливіших сторінок у пам’яті пана Василя — бій під Бродами. Каже, навіть описувати важко, а пережити було — суцільне пекло. 

— То був котел, — пригадує Василь Наконечний. — Більшовики окружили німецьку частину і нашу. Основна вина була на німцях, вони не витримали наступу. Головний же удар прийшовся на 30 полк, він був ядром. Помилка була у тому, що дивізію розтягнули на кілометри. А її не можна розпорошувати по лінії фронту. Нас оточили. Але хлопці кілька днів відбивали атаку, точилися запеклі бої. Проблемним було і те, що напередодні стояла страшна засуха — така, що навіть жаба не мала з чого води напитися. А потім пішли дуже сильні дощі. Коні не могли тягнути гармати, бо було болото. Там щось неймовірне творилося. Але, дякувати Богу, якось пробили на 6 кілометрів оточення і почали відступ. Страшно було все одно, бо більшовицькі літаки не давали спокою. Докучали і “нічні відьми” — жінки на літаках. Вони діяли вночі, причому дуже підступно, за що й отримали назву “нічні відьми” — наблизившись, виключали мотор і “лили” вогнем. Були випадки, що хлопці, навіть і легко поранені, дострілювали себе, щоб не попасти в руки більшовиків. 

Після бою під Бродами Українська дивізія відступила. Одна група пішла на Жидачів, Стрий, Закарпаття. В Сваляві був збірний пункт. Василь Наконечний ще з двома дивізійниками з наших країв перейшли через Дністер, рушивши в бік Цвітови. Відтак став учасником кущового загону Самооборони, завданням якого було охороняти територію від поляків, які тоді намагалися спалювати села. Коли прийшов приказ ліквідувати кущі, чоловіків розподілили по сотнях. Василь Наконечний потрапив у територіальну районну сотню, був членом служби безпеки. 

У 1946 році чоловіка скосив тиф, він потрапив у партизанський шпиталь. В той же час хтось про місцезнаходження шпиталю “винюхав” і здав. І всіх хворих, котрі там перебували, забрали на допити до Войнилова.

— Я був такий ослаблений тифом, що вели мене до Войнилова на слідство на костилях, — пригадує Василь Михайлович. — На допитах запитували, хто ми, звідки, питали, скільки вбили російських солдат. 

Ліків, пригадує контррозвідник, не давали. Причому навіть не тільки тим, хто хворів на тиф, а й пораненим. 

— Зі мною був поранений хлопець, котрому куля “відстригла” частину стегна. Так от і йому не надавали ніякої допомоги. Його дуже боліло. Тож хлопці чесали шматками скла лляні сорочки, змочували тіло водою і прикладали до рани, аби швидше загоювалася. 

Після допитів Василю Наконечному присудили 15 років відбування заслання у Воркуті. Але фактично відбув 10 років за колючим дротом:

— Ми носили номера на плечах, шапці і грудях. Як на машинах. Мені випало працювати в шахті, правда, на поверхні, у відділі технічного контролю, — пригадує Василь Наконечний. 

Одного разу, коли чоловік прийшов робити заміри, трос обірвався, йому миттєво відтяло кисть на лівій руці. Далі була операція, табір для інвалідів, суд.  

— Мене питали, чи я зізнаюся, що винен перед Радянською владою, — пригадує Василь Наконечний. — Я сказав, мовляв, боронив свою державу, а не Радянський Союз. Не знаю, як мене помилували, та все одно написали вердикт: “Освободить из-под стражи”. Після того я ще рік працював у Воркуті. 

Відтак приїхав у рідне село. Дочекався, коли повернулася із заслання дівчина, з котрою зустрічався ще до відбування каторги. Звали її Анна Крисько. Вона була кур’єром в сотні УПА. Теж відбувала покарання на Воркуті. Важко працювала, виконуючи нежіночу роботу. Тож до рідної Цвітови, де вона жила, її фактично привезли помирати, наскільки була ослабленою. Але Анна одужала, пара побралася. На Загір’ї в Калуші збудували будинок. Народили сина Михайла. Правда, довго тішитися щасливим життям не встигли — Анна в 1971 році померла. На Воркуті “заробила” порок серця. Василь Михайлович залишився з 14-річним сином. Виховав, встояв, не здався і перед цими труднощами. Працював майстром в “Хімметалургстрої”. А ще — завжди займав активну громадянську українську позицію — певний час працював заступником голови міськрайонної організації товариства “Меморіал”, займався розкопками у місцях масових розстрілів у часи війни УПА. Більше того, до цього часу чоловік є членом “Меморіалу”. 

Зараз чоловік живе один. Каже, має багато часу на роздуми. Часто думає над долею України, над помилками минулого і нинішнього. Каже, в усі часи нам не вистачало єдності. 

— Нам треба єдність, треба нарешті об’єднатися. Бо бачите, як всі люблять українську кров і п’ють її. То ще, Слава Господу, що зуміли якось зараз армію “сколотити”, яка дала відсіч окупанту. Я перед тими хлопцями схиляю голову. Низько схиляю! Особливо перед Надією Савченко. Вона — наш символ. Не кожен мужчина піде на такий крок, не кожен, хто піде, витримає. Франція мала Жанну Д’Арк, а ми маємо Надію Савченко. 

А ще контррозвідник переконаний — нам треба говорити рідною мовою, вчити дітей своєї мови. Бо без мови — нема народу, а нема народу, тоді людей можна використовувати як рабів. 

— Треба вчити дітей змалку рідної мови, рідної культури, наших традицій, — твердить Василь Наконечний. — Зараз вже можна говорити і навчати. І це українство треба від малого прищеплювати. Бо ж, знаєте, якщо в баняку варити довго тільки одну страву, а потім вимити, він все одно смердітиме тією першою стравою. Так і з вихованням. А нам є на чиїх прикладах виховувати дітей. В нас є особистості, письменники, поети, є ким пишатися, але єдності у нас ще нема. “Боже, дай єдність народу”. Хотілося б дожити до того часу. 

 

Джерело. https://blitz.if.ua/news/kontrrozvidnyk-dyvizii-ss-galychyna-pomylka-mynulogo-i-suchasnogo-vidsutnist-ednosti1.html

Спогади: Як у лісі на Волині загинуло 26 повстанців.

У лісовому масиві Обрізки поблизу села Запілля Ратнівського району є повстанське поховання із семи могил. За словами старожилів, тут лежать тіла шістнадцяти вояків УПА з Ратнівщини та інших районів. Майже всі імена полеглих невідомі. У 1992 році це кладовище було розсекречене. Нині на ньому височіють хрести.

ПОХОВАННЯ ПОВ’ЯЗУЮТЬ ІЗ ДВОМА ТРАГЕДІЯМИ:

– Четверо з похованих нібито вихідці з Датиня, – розповідає житель цього села Володимир Мельник. – Із переказів відомо, що вони переховувалися в льоху у селі Велимче. А згодом дядько, який дав їм притулок, їх і здав. За іншою версією, датинців у тих могилах немає. Один із загиблих, схоже, із села Синового Старовижівського району.

– У тому місці, як розповідали очевидці, поховані два хлопці із Замшан, – каже вчитель історії Датинського НВК Олександр Савлук. – По закінченню відомих подій на місце поховання повстанців приходила жінка із цього села. Очевидно, люди й зробили висновок, що тут покоїться хтось із її рідних.

Олександр Максимович припускає, що в урочищі Обрізки знайшли місце останнього спочинку вояки УПА, які обстріляли німецьку колону між Вужиськом і Замшанами у 1944 році, коли фронт уже просувався на захід. У волинських лісах нацисти не мали спокою, адже в той час значно активізували дії вояки УПА і партизани Федорова. Вночі з 13 на 14 січня, тобто на свято Василя, німецька колона, що була сформована з есесівців та поліцаїв у Любешівському і Ратнівському районах, вирушила трасою Ратне-Ковель. Саме вони й потрапили під приціл упівців.

За іншою версією, в запільському лісі можуть бути поховані повстанці, які загинули у бою з енкавеесівцями напередодні Трійці 1945 року. Вони на чолі із сотником Пилипом Сорокою на псевдо Соловейко розташувалися поблизу села Дошне Ратнівського району на відпочинок – мали здійснити рейд у Карпати. Штаб сотні розмістився в заболоченому місці: з трьох боків була драговина, з четвертого – ліс.

– Перед початком рейду вирішили помолитися, – розповідає родич Пилипа Сороки Петро Кошелюк, – тому запросили священника з Хресто-Воздвиженської церкви села Синове Івана Нагибіна. Упівці чекали свята, а дочекалися солдатів 160-го полку 9-ї дивізії ВВ НКВС, тієї, яка депортувала кримських татар і була переведена на Полісся для кривавих операцій проти УПА. Повстанці йшли вмиватися до джерела, коли несподівано звідусіль застрочили кулемети. Націоналістів оточили. Із п’ятдесяти вояків Старовижівського та Ратнівського районів, що були в тому урочищі, 26 загинули, решті нібито вдалося врятуватися.

ТУТ ПОКОЇТЬСЯ ОЛЕКСА СМЕТЮХ НА ПСЕВДО "МАЯК":

Згідно з архівними даними, у повстанській могилі в урочищі Обрізки лежить виходець із села Буцин Старовижівського району Олекса Сметюх на псевдо Маяк, Роман, Остап. А ще його командир на псевдо Перченко. Олекса у 1940 році поповнив лави ОУН, з травня 1943-го став сотенним УПА, керівником зв’язку, загинув 26 травня 1945 року в бою з енкавеесівцями у селі Сошичне Камінь-Каширського району.

У книзі Ярослава Антонюка «СБ ОУН(б) на Волині та Західному Поліссі 1945-1951 роки» йдеться: «…командир І. Данилевич (Кіт) спільно з боївками Хмурого та Олекси Сметюха (Маяка), здійснивши напад на село Велимче, знищив групу із 10 районних партпрацівників. Крім того, було захоплено в полон командира Седлищенського РВ НКВС В. Поцелуєва і ще двох ястребків, які чинили бойовикам запеклий опір. Їх відвезли в ліс і після закінчення допиту розстріляли». Такі дії були зумовлені тим, що за архівними документами Волинського НКВС, кадебісти здійснили безліч каральних операцій, спрямованих проти вояків УПА та їхніх прихильників у селах Забріддя, Замшани, Запілля і чи не найбільше – біля Датиня, зокрема на хуторі Острівки.

Підтвердженням того, що поряд із повстанськими похованнями можуть лежати в болоті й активісти, що підтримували радянську владу, є розповідь жителя села Датинь Івана Мельника:

– Один із велимчанських мисливців розказував: коли йшов по болоті, яке влітку висихало, то під ногами тріщали людські кістки, від чого ставало моторошно. Це могли бути й партійні активісти, й червоні партизани.

Або повстанці. Але це лише здогадки, не підтверджені документально.

Старожили розповідають, що захоронював вояків УПА, яких привозили в різний період з різних боїв, Степан Трофимович, що жив неподалік. Йому залишали вбитих, дошки на домовини, а часом чоловік сам шукав матеріал, щоб зробити труну. Якщо когось із загиблих впізнавав, то передавав тіло родичам.

Шумить запільський ліс, свято оберігаючи свої таємниці. Чи стануть вони відомі колись людям? Запитання риторичне.

Джерело: Наталя Косяненко для ІА "Волинські новини".

https://konkurent.ua/publication/64959/yak-u-lisi-na-volini-zaginulo-26-povstantsiv/

Лесь Бабський -“Сергій” – поручник СБ ОУН.

Лесь Бабський-“Сергій”

******

Олекса (Лесь) Іванович Бабський народився 1918 р. у с. Поториця Сокальського району Львівської області. Закінчив народну школу в рідному селі, де брав активну участь в громадському житті. Зокрема, був активним в гуртку протиалькогольного товариства “Відродження”.

З юнацьких років належав до Організації Українських Націоналістів. Вже у 1937–1938 рр. очолював у Поториці групу із трьох звен ОУН (15 осіб). Також він входив до бойової групи “Вовки”, яка мала стати першим партизанським відділом ОУН. Щоправда, через арешти більшості учасників, насамперед керівників, група існувала недовго, а її завдання залишилися в планах. Але одну голосну акцію “вовкам” за активної участі Л. Бабського вдалося провести – 12 липня 1937 р. у Сокалі було влаштовано заворушення в знак протесту проти ігнорування українського храмового свята Петра і Павла польською владою та лояльними до неї торговцями. Після цього на Сокальщині поліція провела кілька хвиль арештів, одна з яких, у 1938 р., забрала до в’язниці і Л. Бабського разом із членами всіх трьох підлеглих звен.

Слідство затягнулося через брак доказів. Л. Бабський в той час перебував у відомій львівській в’язниці “Бригідки”, де якийсь час був старостою келії ч. 28. Вийшов на волю, як і більшість в’язнів, із падінням Польщі у вересні 1939 р.

Після проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 р. в Сокалі з ініціативи ОУН було створено курінь української міліції чисельністю 300-400 осіб у складі трьох сотень. Заступником його командира Петра Щудла і, деякий час, виконувачем обов’язків курінного, був Л. Бабський-“Вірний”. Коли українську адміністрацію було ліквідовано, а міліцію переформовано в поліцію він залишився в ній служити, виконуючи завдання ОУН. Згодом, у 1942 р., Л. Бабський перейшов на службу в центр німецької крайсу (округи) Кам’янку-Струмилову (тепер Кам’янка-Бузька), де командував охороною складів.

Одночасно працював в націоналістичному підпіллі. Від 1942 р. Л. Бабський керував референтурою служби безпеки ОУН Сокальської округи (охоплювала територію Сокальського, Радехівського та Кам’янецького повітів ОУН, а до квітня 1944 р. – також Белзького). Користувався псевдонімом “Сергій”, а в другій половині 1944 р. – теж “Гриць”. Член окружного проводу Юліан Котик-“Ворон” подав такий опис Л. Бабського: 30-32 років, низького росту, худий, волосся русяве, ніс тонкий, прямий.

Серед співробітників окружного осередку СБ відомі слідчий Микита Дацюк-“Ґотур”, архівар Степан Петрушевич-“Зет”-“Дем’ян”, командири боївки Іван Блащук-“Марко” та Дмитро Принадний-“Галайда” та ін.

Головним завданням Служби безпеки була контррозвідка – виявлення і ліквідація зовнішньої і внутрішньої ворожої агентури, яка була основною загрозою для підпілля. Для вдосконалення професійних навичок “Сергій” відбув двомісячний теоретичний і практичний курс при одній із вищих референтур СБ. Командуванням характеризувався як активний працівник.

Восени 1944 р. в осередок Л. Бабського (с. Розжалів Радехівського району) прибули працівники головної референтури СБ, які розслідували деякі особливо важливі справи. Вранці 13 грудня 1944 р.250 прикордонників оточили с. Розжалів. З самого початку облави вони спіймали бунчужного сотні “Пролом” “Кармелюка”, який показав, де переховується командир цієї сотні хорунжий “Черемош” з почтом. Повстанці вчинили запеклий опір, під час чого був поранений один із керівників облавників. В іншому господарстві, два боївкарі СБ полягли, знищивши чотирьох енкаведистів. В цій ситуації облавники почали хату за хатою палити село, обстрілявши його попередньо з міномета (від мін загинуло кілька мирних мешканців). Було викликано підкріплення, сили ворога виросли до 600 солдатів.

Частині повстанців, які перебували в селі, вдалося пробитися крізь ворожі застави, зокрема, використовуючи сутінки і дим від пожеж. Так пробилася окружна боївка СБ під командуванням Дмитра Принадного-“Галайди”. Інші пробували перебути облаву в селі. На жаль, частина криївок впали, в першу чергу ті, які не були відпорні до вогню. Підпільники в них або отруїлися чадним газом, або у безвихідній ситуації забрали собі життя. Облава-пожежа тривала два дні.

В одній з криївок, яка була в господарстві Івана Покотила (Возняка), застрілилися співробітники Служби безпеки: заступник референта СБ При Проводі ОУН “Грицько”, співробітник головної референтури СБ при Проводі ОУН Володимир Голояд-“Чиж” (1913 р. н., с. Теклівка Підволочиського р-ну Тернопільської обл.), окружний референт СБ Сокальщини Лесь Бабський-“Сергій”-“Гриць”, слідчий окружної референтури СБ Микита Дацюк-“Ґотур”, секретарка окружної референтури Марія Лиховид (дівоче Грудка)-“Іра”-“Калина” (1922 р. н., м. Радехів), працівник окружної референтури “Луцько” (можливо, це Василь Новосад, 1922 р. н., с. Поториця), повітовий референт СБ Сокальщини Богдан Дінець-“Самур” (1924 р. н., с. Спасів), а також контрольний підреферент господарчої референтури обласного проводу ОУН Львівщини “Парис”-“Безхлібний”, окружний господарчий референт ОУН Сокальщини Павло Прокопчук-“Туган” (1920 р. н., с. Спасів) і підпільник “Грек”. Трупи всіх десятьох вбитих із цієї криївки забрали до Сокаля.

Крім того, в селі загинули окружний санітарний референт Сокальщини майор-лікар Іван Дмитраш-“Олег”-“Кривоніс” (1919 р. н., с. Полонична Кам’янка-Бузького р-ну), колишній командир жандармерії старшинської школи УПА “Олені” поручник “Шалений” (короткочасно перебував у селі в дорозі на рідну Волинь), чотовий сотні “Кочовики” Василь Шиндюк-“Сирота”-“Щирба” (1914 р. н., с. Ордів Радехівського р-ну) та інші, загалом – близько 50 осіб.

Посмертно Л. Бабський-“Сергій” рішенням головного командира УПА Романа Шухевича-“Тараса Чупринки” підвищений до ступеня поручника СБ з датою старшинства 1 грудня 1944 р.

Один із братів Леся Бабського, Григорій (1913 р. н.), також залишив помітний слід у визвольній боротьбі.

До ОУН він належав від початку 1930-х рр. Працював у кооперативі с. Поториці. Заарештований у вересні 1932 р. за приналежність до ОУН, вийшов на волю 23 лютого 1933 року. Постав перед судом 11–12 жовтня того ж року, де був засуджений до 5 років ув’язнення за приналежність до ОУН та поширення підпільних летючок і газети “Сурма”.

За амністією термін був скорочений, що дало можливість вийти на волю 3 січня 1936 р. у тюрми у Вронках. Після звільнення Г. Бабський займав пост надрайонного провідника північно-західної Радехівщини, у 1937 р. належав до бойової групи “Вовки” і був одним із організаторів петропавлівських подій у Сокалі. Легально працював дяком і диригентом в сусідньому селі Ордів (Радехівський район), тут одружився і осів на постійно.

В період німецької окупації – підрайонний провідник ОУН в Ордові, а після повернення радянської влади – кущовий провідник ОУН. Надрайон у 1930-х, підрайон – за німців та кущ від 1944 р., якими керував Г. Бабський, охоплювали фактично одну і ту ж територію північно-західної частини сучасного Радехівського району. Фактично, він очолював тут організацію майже десять років.

В 1946 р. Г. Бабський став провідником тодішнього Радехівського району. В підпіллі користувався псевдонімами “Чигирин”, “Макар” і “Півець”. Загинув 10 квітня 1947 р. в бою при обороні криївки на полях на південний схід від Ордова. З ним полягли кущовий провідник “Антін” (можливо, Це Роман Рачун) та кущовий господарчий Василь Грушецький-“Дуб”. Тіла полеглих забрали до Виткова, а відтак до Радехова.

Кому відома інформація про життя та діяльність Леся і Григорія Бабських, їх друзів, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net.

Джерело. Володимир Мороз.

https://ukrnationalism.com/history/252-les-babskyi-serhii-poruchnyk-sb-oun/252-les-babskyi-serhii-poruchnyk-sb-oun.html

Володимир Антонович Шарафан - один із керівників ОУН(б) в Криму. Розстріляний московитами.

Володимир Антонович Шарафан (24.08.1908, Київ - 13.02.1945) - один із керівників ОУН(б) в Криму. У 1942 р. був заступником Українського національного комітету в Сімферополі, структури, яку оунівці використовували для прикриття своєї нелегальної діяльності. 26.07.44 заарештований НКВС. Розстріляний.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

23 вересня 1950р. у с. Смеречна у бою з московитами загинули Іван Дуркавець "Ромко" та Стефан Кравчик - стрільці Хирівської райбоївки СБ.

Для збільшення натисніть на зображення

Село Смеречна (не існує) (Смеречина, пол. Smereczna) — колишнє село в Україні, у Старосамбірському районі Львівської області. Належало до Терлівської сільської ради.

В 1783 році, на території села, була заснована колонія Прінценталь. Колоністи були виселені в 1940 році, а всі інші мешканці в 1952 році.

Джерело:

Літопис УПА та календар УПА на 2020р.

Інформація про село:

http://xn--80aophh.xn--j1amh/index.php/%D0%A1%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%BD%D0%B0

Сьогодні 21 вересня 2021р. в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук.

Марія Гузійчук була карним та активним членом зорганізованого українського суспільства, зокрема в рядах Союзу Українок, Спілці Української Молоді, Організації Українських Націоналістів (з під стягу Степана Бандери).

А також активною парафіянкою УГКЦ – свого часу Св. Андрея в Сіднеї, а відтак Св. Покрови в Аделаїді, де прожила останні роки свого життя, та в ряді інших установ та організацій до яких вложила чимало праці.

21 вересня в Австралії, в місті Аделаїді, після недуги на 99-му році життя, померла довголітня членкиня ОУН (б), громадсько-політична діячка Марія Гузійчук, повідомляє видання “Український погляд”.

Довідка

Народилася Марія Гузійчук 25 вересня 1922 року в с. Дубівці, що на Тернопільщині.

З початком війни Марія потрапила на важкі роботи в німецьких господарствах, працюючи там впродовж 4-ьох років.

З часом потрапила до табору, де зустріла та вийшла заміж за чоловіка – Теодора-Федора, а відтак у 1949 емігрували до Австралії, вперше до Вікторії, тоді до Західної Австралії, а згодом поселилися в Сіднеї.

У Сіднеї, ще до збудування організаційних домівок, неодноразово хата пані Марії та її покійного чоловіка Теодора-Федора, була центром громадського та політичного українського життя – де сходилися проводи-управи різних організацій та установ для планування дальшої праці..

“Українська громада на терені Австралії та поза нею втратила ревну та працьовиту діячку. Нехай чужа австралійська земля буде їй легкою!”, – йдеться в повідомленні.

Джерело. Олег Радик. (Форпост.) https://forpost.lviv.ua

22 вересня 1951 р. на Стрийщині у бою з московитами загинув Степан Логінський - підпільник ОУН.

Фото із 25 річниці Стрийської станиці Братства ОУН, УПА. (27 липня 2016р.)

22 вересня 1939р. московити увійшли до Львова і Стрия.

        москальські танки на вулицях Львова.

22 вересня 1939 - московити увійшли до Львова і Стрия. Після кількох невдалих спроб здобути Львів москальське командування пішло на переговори з керівниками польського гарнізону. Ті погодилися капітулювати на почесних умовах.

Пункт 8 підписаної польською і москальською сторонами угоди гарантував офіцерам польської армії особисту свободу і недоторканність їхнього особистого майна, право на виїзд до зарубіжних країн. Ці умови не було виконано: при виході з міста обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і НКВС та відправлені до концтаборів.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/22/55775/

21 вересня 1944р. помер Кошиць Олександр Антонович - Український диригент та композитор.

Кошиць Олександр Антонович (12.09 (30.08).1875–21.09.1944) – хоровий диригент, композитор, етнограф. Н. в с. Ромашки (нині село Рокитнянського р-ну Київ. обл.). Батько – Антін Гнатович – священик, мати – Євдокія Михайлівна – з роду Маяковських. 

1877 сім'я переїхала до села Тарасівка (нині село Звенигородського р-ну Черкас. обл.). 1884–90 навч. в Богуславській бурсі, 1890–96 – у Київ. духовній семінарії, 1897–1901 – у Київській духовній академії, де 1896–1901 був диригентом хору. По закінченні акад. отримав наук. ст. канд. богослов'я. 1902–04 викладав історію в г-зіях Ставрополя (нині місто в РФ) і Тифліса (нині м. Тбілісі, столиця Грузії). Від літа 1903 до 1905 за дорученням Кубанського стат. к-ту (з рекомендації М.В.Лисенка) подорожував по станицях Кубані й записував козац. пісні (усього бл. 1 тис.; 1908 за зб. "500 кубанських народних пісень" на Етногр. і госп. виставці Кубані отримав золоту медаль). У жовт. 1904 був затверджений на посаді вчителя співу в Київ. духовній семінарії.

Відтоді в його житті почався новий період – київський, який тривав 15 років і був для нього, за його власною оцінкою, "самым бурным и самым трудным". Працював в Учительській семінарії, 2-й жіночій та 1-й комерційній школах. Згодом влаштувався в Музично-драм. ін-ті М.Лисенка і вів там клас хорового співу й сам навчався в класі композиції проф. Любомирського. Згодом очолив (як директор і диригент) засноване М.Лисенком т-во "Боян" (див. "Боян"). Від 1908 керував хором студентів Київ. університету, який користувався великою популярністю серед киян. 

1909 він став переможцем київ. конкурсу. Саме цей колектив уперше виконав знаменитий "Щедрик" М.Лисенка. Працював диригентом: 1912–16 – театру М.К.Садовського, водночас з 1913 – хору Вищих жін. курсів, 1916–17 – Київ. оперного театру. Працюючи в театрі М.Садовського, поставив опери М.Лисенка "Утоплена" та "Різдвяна ніч", Д.Січинського "Роксолана", П.Масканьї "Сільська честь", а також кілька оперет, відновив опери С.Монюшка "Галька" та М.Лисенка "Енеїда", написав музику до п'єс, зокрема до "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Л.Кропивницького та "Казка старого млина" С.Черкасенка. 

У роки української революції 1917–1921 був призначений Українською Центральною Радою муз. представником Театрального і муз. к-ту, а після перетворення останнього на муз. відділ мін-ва освіти Української Народної Республіки – кер. цього відділу. У січ. 1919 разом із К.Стеценком за дорученням С.Петлюри організував у Києві Укр. респ. капелу (з 1919 – Укр. респ. хор) і виїхав разом з нею на гастролі до країн Європи і Америки. У зв'язку з встановленням на укр. землях більшовицької влади не повернувся на Батьківщину. Від 1924 мешкав у США та Канаді. Багато уваги приділяв організації укр. хорів, підготовці кадрів для них, писав хорові твори, обробки укр. нар. пісень. Від 1935 керував об'єднаними укр. хорами Нью-Йорка і передмістя. Гастролі укр. хору спільно з ансамблем В.Авраменка у 1930-ті рр. по північно-амер. континенту перетворилися на тріумф укр. пісні і танцю. Брав участь у зйомці перших укр. фільмів у США (1930-ті рр.). Був одним із кращих знавців і популяризаторів укр. нар. пісні та церк. співу.

Помер 21 вересня 1944 року у м. Вінніпег (Канада).

У Канаді діють фундація та хор ім. О.Кошиця. Від 1978 хор не раз виступав з концертами в УРСР. 1992 йому за популяризацію укр. хорового мист-ва присуджена Держ. премія України ім. Т.Шевченка.

КОВАЛЬЧУК Оксана Олександрівна.