8 січня 1938р. в урочищі Сандармох московитами розстріляний Микола Михайлович Любинський - Український дипломат і мовознавець, політичний діяч періоду Української національної революції 1917–1920 років. Член Центральної Ради.

Був членом Української делегації на переговорах у Бересті. У березні — квітні 1918 року — міністр закордонних справ УНР. Жертва сталінського терору.

Народився 23 вересня (5 жовтня) 1891 в селі Стріхівці Ушицького повіту Подільської губернії (нині Ярмолинецького району Хмельницької області) у сім'ї священика.

У 1910 закінчив Кам'янець-Подільську гімназію з особливою відзнакою у словесних науках. Упродовж року в селі Рахни Лісові (нині Шаргородського району Вінницької області), куди переїхала сім'я, готувався до вступу в університет: виписував і студіював літературу, очікував довідку з канцелярії губернатора про політичну благонадійність. Микола також давав приватні уроки, організував бібліотеку з 3000 книг, залучив сільську молодь до читання.

У 1911 вступив на філологічний факультет Київського університету, який закінчив 1916 року. Діалектологію вивчав у професора Розова, методику літератури — у професора Перетця. Історію давньої літератури читав професор Маслов, історію нової літератури — професор Лобода.

Узимку 1915—1916 років працював у Москві — у Рум'янцевській бібліотеці, готував наукові роботи про літературну діяльність Кирила Туровського, про методику й техніку написання наукових робіт.

Був членом ради Української студентської громади, старостою факультету (старостат і громада діяли нелегально).

1917 року вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), 1919 року ввійшов до її ЦК.

На Всеукраїнському національному конгресі 5 квітня 1917 року обраний до Української Центральної Ради (УЦР), у вересні — делегатом Всеросійського з'їзду народів у Києві (секретар Ради народів), а в листопаді — представником від Поділля на Всеросійських установчих зборах.

Наприкінці осені 1917 року вирушив до Берестя у складі Мирової делегації від Української Народної Республіки.

Під час більшовицької окупації Редагувати

У 1920-х роках — співробітник ВУАН. Заарештований у Києві групою ГПУ СССР на початку 1930-х. Про це залишив спогад український хімік, також член УЦР Костянтин Туркало:

Незабаром нас відвезли вантажним автом до ГПУ на Катерининську вулицю в Липках. Там я в величезній залі колишнього будинку великого князя Михайла Олександровича застав силу силенну народу, що де-далі все прибував. Тієї ночі відбувався так званий масовий арешт і до цієї залі звозили арештованих з усіх кінців і районів міста. З видатних людей я побачив там також і Любинського Миколу Михайловича, колишнього нашого міністра чужоземних справ Української Народної Республіки за Центральної Ради, що укладав Берестейську угоду з німцями...

Московитами був підданий різноманітним фізичним тортурам. Перебував у концтаборі ГУЛАГу СССР.

Розстріляний 8 січня 1938 року в урочищі Сандармох (Карелія).

Реабілітований 15 вересня 1989 р.

Джерело Вікіпедія.

8 січня 1935р. у с. Біївці, Лубенського р-ну., Полтавської обл. народився Василь Андрійович Симоненко - Український поет і журналіст, шістдесятник.

Поет з'явився на світ 8 січня 1935 року в старій хаті над річкою Удай, що у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Зараз в цьому будинку розташований сільський музей Симоненка.

Батька у Василька не було. Був чудовий дід, була мама, яка ніколи не сварилася за книжки, що їх хлопець читав зранку до вечора — при сонці, коли підпаском ганяв череду, і при каганці, коли вечорами гриз граніт науки, виборюючи золоту шкільну медаль. До мами приходили свататися. Та вона боялася вітчима для сина, боялася, що чужий прийде і зламає затишок його дитинства. От і не пішла ні за кого, тим більше, що живий був той, з ким одружена по закону, якого чекала з війни, з ким присягалася до смерті ділити і радість, і горе. Не вийшло ділити, вийшло все взяти на свої плечі — сильної, мужньої жінки.

Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету. Водночас із Симоненком навчалися Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини» (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Тут Василь Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю.

1962 року разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради).

Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції «Ім. Тараса Шевченка» (Сміла). На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета.

З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року у віці 28 років.

Джерело.

Герасимова Г. П. Симоненко Василь Андрійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 559. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.

Симоненко Василь. Вибрані твори / Упоряд. А. і Д. Ткаченків. Серія «Шістдесятники». 4-те вид. К: Смолоскип, 2017. 852 с.

Симоненко Василь. Задивляюсь у твої зіниці. Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2019. 208 с.

8 січня (або 9) 1859р. у с. Немилів, Радехівського р-ну. Львівської обл. народився Степан Смаль-Стоцький - Український мовознавець і педагог, літературознавець (один із перших теоретиків Українського віршування), визначний громадсько-політичний, культурний, економічний діяч Буковини. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі. Дід Українського літературознавця у Канаді Юрія Луцького.

Степан Смаль-Стоцький, один з перших дійсних членів Академії наук України (1918), як за талантом, так і за особистісним темпераментом, належить до найяскравіших представників української науки кінця XIX – першої половини XX ст. Мовознавець за фахом, він не обмежував кола своїх зацікавлень суто лінгвістичною проблематикою. Подібно до того, як три точки визначають математичну площину, мова, література, історія були тими трьома визначальними чинниками, якими формувалася площина наукових досліджень С.Смаль-Стоцького. У кожній із цих трьох галузей він залишив спадок позачасової, позакон’юнктурної вартості. Це й реформа українського правопису, й одні з перших ґрунтовних студій над творчістю Шевченка, якими започатковано підхід до неї як до цілісного світогляду, й праці з історії Буковини.

Народився С.Смаль-Стоцький 8 січня 1859 р. в с. Немилові на Львівщині. У п’ять років він переступає поріг місцевої школи, через два роки – Радехівська нормальна школа, що мала б приготувати його до служби священика, згодом – Львів, німецька школа, в якій треба було виявити неабиякі здібності, щоб почуватися на рівних серед чужинців – поляків та німців.

Після закінчення школи С.Смаль-Стоцький стає бурсаком Ставропігійського інституту та слухачем Академічної гімназії. Вирішальну роль у становленні С.Смаль-Стоцького як майбутнього суспільного діяча та у визначенні його наукових симпатій відіграв роль проф. Г.Онишкевич. "Він перший збудив у мені і моїх товаришах поважні думки, першиї зігрів нас щирим словом до праці народної", – згадував С.Смаль-Стоцький. Ще бурсаком у Львові він організовує видання бібліотеки української літератури (творів І.Котляревького, П.Гулака-Артемовського, В.Гоголя, батька славетного письменника).

У 1883 р. С.Смаль-Стоцький закінчує філософський факультет Чернівецького університету, сюди ж повертається після того, як, скінчивши наукові студії у Відні під керівництвом видатного славіста Ф.Міклошича, дістає ступінь доктора філософії за габілітацій ну працю "Процес аналогії у словозміні руської мови". З 1885 р. проф. С.Смаль-Стоцький очолює кафедру української мови і письменства у Чернівецькому університеті. Близько 30 років життя віддано педагогічній, просвітительській, політичній діяльності на Буковині.

Василь Сімович, один з учнів С.Смаль-Стоцького, визначний український мовознавець, згадував про ті часи: результати його праці були такі, що українство на Буковині стало впливовим чинником у краю й дістало повну рівноправність в усіх галузях життя. Від 1892 р. С.Смаль-Стоцький був послом до буковинського сейму, пізніше увійшов до Віденського парламенту (1911). Історія Буковини нерозривно пов’язана з особою проф. Соцького: він був засновником, реформатором усіх українських установ і товариств на Буковині ("Народний Дім", "Руська Бесіда", "Українська школа", "Буковинський Боян" та ін.). Під час першої світової війни працював у таборі полонених українців у Фрейштадті (Австрія), по війні був послом ЗУНР у Празі (1919), згодом – професором УВУ, брав діяльну участь у наукових з’їздах, в "Українському історико-філологічному товаристві" у Празі, був членом НТШ у Львові (з 1899 р.), дійсним членом "Слов’янського Інституту" у Празі (з 1928 р.), членом-засновником "Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук", для якої розробив статут. Помер 18 серпня 1938 р., похований у Кракові.

В історію української мовознавчої науки проф. Смаль-Стоцький увійшов насамперед як автор першої української ("руської") граматики, яку видав 1893 р. у Чернівцях разом з проф. Т.Гартнером. "Руська граматика" посідає особливе місце в історії правописного питання, оскільки саме в ній автори прагнули удосконалити шкільний правопис, показати гармонію між писемним і живим словом. Граматика докладно висвітлювала особливості звукової системи мови, брала до уваги історичні зміни, "змальовувала живий образ української мови у сфері звуків". "Руська граматика" витримала чотири видання (останнє – 1928 р.), дістала позитивні оцінки О.Огоновського, О.Партицького – тодішніх метрів у цій галузі на Західній Україні, а згодом за офіційним розпорядженням міністерства освіти стала шкільним підручником української мови на Галичині й Буковині. Усвідомити факт появи цієї Граматики, що за своїми наслідками дорівнював національному відродженню, неможливо без знання історичного контексту. Для народних шкіл Буковини це був час тяжкої кризи, бо наука української мови в них була переважно в руках учителів-москвофілів, схоластичне "язичіє" шкільних підручників мови заходило у гостру суперечність з живою народною мовою. І саме С.Смаль-Стоцький, в особі якого талант ученого і завзяття патріота поєднувалися з далекоглядністю політика і компромісного дипломата, зумів добачити причиново-наслідкову єдність у таких, здавалося б, далеких одна від одної проблем – шкільною наукою мови і національним поступом.

Заслужене визнання "Руської граматики" спонукало проф. С.Смаль-Стоцького та проф. Г.Гарнера продовжити спільну працю, й у 1913 р. у Відні виходить їх наукова граматика української мови "Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache von Stephan von Smal-Stockyj und Theodor Gartner".

На той час це було справді сміливим кроком у науці. У передмові автори зазначали, що українська мова мало знана самими славістами і тому це дослідження містить для неї дорогу в світ. Ця праця одразу викликала великий резонанс у славістичних колах. Рецензенти і критики, серед яких були найавторитетніші філологи того часу – В.Яґіч, О.Шахматов, Лер-Сплавінський та ін., визнавали високий фаховий рівень "Української граматики" в її описовій частині, що на багатому фактичному матеріалі розкривала мовні закони, проте ніяк не могли погодитися з міркуваннями авторів щодо місця української мови у слов’янській сім’ї та її походження безпосередньо з праслов’янських діалектів. Гостру критику викликало заперечення проф. С.Смаль-Стоцьким "праруського" періоду функціонування української мови. Тодішніх колег за фахом злякали можливі політичні висновки з такої концепції, не пробачили такого самостійництва й критики наступні. Найтяжчим з гріхів С.Смаль-Стоцького перед наукою вважався той, що українську мову за її фонетичними законами він визнавав найближчою до сербської, що у виділенні окремої східнослов’янської групи мов вбачав радше політичну доцільність, ніж історично обґрунтований факт.

Етапне значення для українського мовознавства мали праці Смаль-Стоцького з українського мовознавства та славістики: "Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення" (1925, 1927), "Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні її прикмети" (1933), "Питання про східнослов’янську прамову" (1937). Широко відомими були й літературні праці С.Смаль-Стоцького. Йому належать наукові розвідки про Т.Г. Шевченка, І.Франка, І.Котляревського, В.Стефаника, Ю.Федьковича, С.Воробкевича.

Джерело інформації.http://clg-phil.chnu.edu.ua/index.php?page=ua/30deps/50modernukrlang/10history/40noted/020smalstots

Повстанські бої на Святвечір.... Святкування Святвечора та Різдва у родинному колі, було для повстанців, радше, мрією. Нерідко у ці дні підпільники проводили бої та збройні сутички із московитами.

*****

6.1.1944

зі с. Селинськ жандармерія везла до Бібрки (Львівська область) кількох українських юнаків арештованих за дезертирство з «СС Дивізії». За селом невідомі люди обстріляли з крісів і кулемета підводи з німцями. Німці відпустили арештованих, а самі поспішно від’їхали до міста.

6.1.1945

на самий Свят-вечір курінь УПА під проводом «Різуна» (Василь Андрусяк) вдарив на сильну випадну базу НКВД в с.Рип’янці (біля Чорного Лісу на Станіславщині). Бій тривав від 10-ї години вечора до 3-ї години ранку наступного дня. Випадну базу зліквідовано. Вбитих 12 большевиків, а невелика частина в самому біллі втекла аж до Калуша.

6.1.1946

1) в с. Повергів (район Комарно, Дрогобицька область) українські повстанці прогнали із села квартируючих енкаведистів. Останні втратили одного вбитим.

2) в с. Угольна Стрийського району Дрогобицької області ройовий УПА Б. із кількома повстанцями взяли в полон 8 червоноармійціів, що квартирували в цьому селі. Після встановлення, що вони дійсно червоноармійці і , після пропагандивної гутірки з ними, їх звільнено.

3) 80 пограничників НКВД за квартирували в с. Грабівка Перегінського району Станіславської області, куди мав зійти на Свят-вечір віділ УПА «Підкарпатський» (командир Павло Вацик-Прут). Командир відділу вирішив прогнати большевиків зі села. Бравурним наступом повстанці розбили вщент ворога, який, залишивши 12 вбитих і 7 важкопоранених, панічно втік. Убиті були: ст.лейтенант НКВД і 4 підстаршини. Наші втрати: 1 убитий і 1 ранений.

6.1.1947

у с. Дорогів (район Галич Станіславської області) повстанці знищили першого секретаря райкому партії.

6.1.1948

1) в с. Камянка-Липники (Магерівський район Львівської області) була перестрілка між підпільниками і бандитами з ОББ (отдєл борьби с бандітізмом), які грабували в селян сіно;

2) в с. Пятничани (Стрийський район, Дрогобицької області) двох підпільників вийшли на емведівську засідку. підпільник відкрили по емведистах вогонь, в наслідок чого був вбитий сержант МВД, а інші емведисти повтікали;

3) в с. Чемерин (Олицький район Волинської області) група підпільників мала сутичку з емведистами;

4) в с. Демінка Наддністрянська (Жидачівський район Дрогобицької області) була перестрілка між підпільниками і емведистами;

5) в с. Рівня (Перегінський район Станіславської області) була сутичка між підпільниками і відділом емведистів, що конвоювали арештованих;

6) в с. Камінь (Перегінський район Станіславської області) повстанці постріляли емведистів, що вели арештованих хлопців, уможливлюючи останнім втечу.

6.1.1949

1) в с. Бунів (район Краковець, Львівської області) була сутичка між групою повстанців і відділом пограничників. Повстанці вбили двох пограничників та одного ранили. Самі втрат не мали;

2) в с. Марківка (район Печенижин, Станіславської області) десять емведистів зробили засідку біля однієї хати. Туди переходили в той час підпільники. Зустрівшись, обидві сторони вхопились за зброю, але як одним так другим затялись автомати. Підпільник почали стріляти по емведистах з пістолів. Коли забракло набоїв, підпільник почали кидати на емведистів дровами, що були під шопою. Емведисти, думаючи, що це гранати, втекли до хати. Після цього підпільник відступили;

3) в с. Порозів (район Здолбунів, Рівненської області) група повстанців зробила наскок на станицю стрибків, підчас якого застрілили трьох стрибків.

Джерело інформації.

https://galinfo.com.ua/news/povstanski_boi_na_svyatvechir_248993.html

Різдвяний бій УПА. Бірча, 7 cічня 1946р. 1946 рік Українці Закерзоння зустрічали із тривогою за майбутнє. Сподівань на те, що він виявиться спокійнішим і безпечнішим, ніж попередній, було мало...

Нарада перед наступом. Третій зліва – курінний Михайло Гальо-«Коник», йому залишилося жити кілька годин.

****

Закінчення Другої світової війни не зупинило польсько-українського конфлікту, який почався в 1942 на Холмщині, в 1943 перекинувся на Волинь, а в 1944 охопив ще й Галичину. Конфлікт, жертвами якого стали тисячі людей із двох сторін, активними учасниками - підпільні рухи обох народів, швидко набув рис, характерних для війни. Кривавої війни у війні. Завзятість обох сторін у протистоянні забезпечила його тривалість і продовження в нових реаліях після відходу німецької окупації.

Головною ареною війни між українцями і поляками після завершення Другої світової стали терени т.зв. Закерзоння - землі, заселені здебільшого українцями, проте включені до складу відновленої Польщі. Саме намагання поляків позбутися українського населення стало причиною продовження польсько-української війни, загибелі та депортації тисяч українців.

Весною 1945 року атаками польських підпільників знищено українські села Завій, Середниця, Пашова. 3 березня вчинено жорстокий напад на село Павлокома, жертвами якого за різними даними стали від 366 до 500 українців. У відповідь відділи УПА провели кілька акцій, спрямованих проти польських населених пунктів. Отож, весною 1945 подальше розростання конфлікту було більш, ніж ймовірним – він міг набрати масштабів протистояння на Волині чи Галичині у 1943-1944 році. Зупинили його переговори між представниками українського та польського підпілля 29 квітня 1945 року у Селиськах Березнівського повіту та підписання угод про перемир’я і співпрацю в боротьбі з НКВД.

Проте перемир’я з польським підпіллям не гарантувало цілковитого спокою українцям Закерзоння. Восени 1945 польська комуністична влада, аби пришвидшити примусове виселення українців до УРСР, залучила до депортацій свою армію. Брутальність поведінки військових щодо цивільного населення, залякування та вбивства стали щоденною практикою.

На захист українців виступили відділи УПА, які здебільшого складалися з місцевих жителів, повсталих проти польського терору. Між повстанцями та загонами польського війська почалися завзяті бої. Незважаючи на величезну військову перевагу супротивника, протягом кількох місяців 1945 року ініціатива була на боці Української повстанської армії, яка контролювала значні території. Польська комуністична влада зосереджувалася в укріплених містах. Однією з таких "твердинь", звідки періодично здійснювалися напади на українські села, було містечко Бірча.

1946 рік українці Закерзоння зустрічали із тривогою за майбутнє. Сподівань на те, що він виявиться спокійнішим і безпечнішим, ніж попередній, було мало. Це стало зрозуміло вже в перші дні нового року: 1 січня загони польського війська з Бірчі ввірвалися в наше село Ляхава.

"В селі, – читаємо в повстанському звіті, – розпочали тоді свій кривавий танець. З хат забрали тоді 7-ох господарів-українців у віці 40-80 років та 2-х хлопців по 16 років, та всіх розстріляли біля школи. Одного застріленого господаря вкинули в вогонь".

Наступного дня брутально викинено більше трьох сотень українців із села Монастирець, 6 січня вранці напередодні Свят-вечора польське військо з Бірчі атакувало село Добре.

Така активність гарнізону Бірчі на антиукраїнському фронті не могла залишитися непоміченою для командування УПА на Закерзонні. Ще в кінці 1945 кілька сотень здійснили два наступи на це містечко.

Найуспішнішою була перша акція, здійснена в ніч з 22 на 23 жовтня куренем УПА під командуванням Павла Вацика-"Прута". Повстанці прорвали ворожу оборону, ввірвалися у містечко, розбили тюрму, визволивши в’язнів, знищили військові казарми.

Успіх повстанців примусив польське військо ще більше укріпити свою твердиню, тож запорукою успіху нового нападу на Бірчу мала стати в першу чергу несподіванка. Саме тому атаку запланували безпосередньо на українське Різдво.

"Акція, – читаємо про це в звіті УПА, – спеціально була запланована в часі, коли поляки могли її найменше сподіватися, і мала за завдання викинути ворога з його укріплень і знищити ворожі укріплення та саме містечко, котре має ще кільканадцять мурованих будинків". Бій на Різдво був несподіванкою і для вояків УПА, які зазвичай відзначали це свято разом із цивільним населенням у селах. Очевидно, така ініціатива не викликала особливого захоплення у повстанців, проте в армії накази не обговорюються, а виконуються.

Загалом до штурму залучено чотири відділи, а саме: сотні "Ударники-4" (командир Володимир Щиґельський-"Бурлака"), "Ударники-7" (командир Григорій Янківський-"Ластівка"), "Ударники-2" (командир Дмитро Карванський-"Орський" – заступав пораненого сотенного Михайла Дуду-"Громенка") та "Ударники-6" (командир сотенний "Яр", прізвище невідоме).

Загальне керівництво перебрав на себе курінний Михайло Гальо-"Коник". Ввечері 6 січня він виступив перед вишикуваними і готовими до бою повстанцями. "У цей Свят-вечір, – згадує його слова учасник бою Михайло Озимко, – наша мета піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села (показує в сторону присілка Ропа, де догоряла решта хат), вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей, та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Свят-вечора. За ті всі кривди, за пролиту українську кров, за смерть наших упавших героїв ми сьогодні відплатимо. Замість колядок Рождества Христового, будуть грати наші повстанські кулемети і вибухати гранати".

Наступ відбувався двома групами зі сходу та заходу. До першої групи, яку очолив "Бурлака", окрім його сотні входила також сотня "Ластівки". Їх завданням було привернути на себе увагу ворога та зв'язати вогнем, тим часом, як дві інші сотні під командою курінного мали безпосередньо прорватися до міста і спалити його. Групі Володимира Щиґельського вдалося під час наступу не лише привернути увагу ворога на себе, але й вступити в східну частину міста і здобути там кілька ворожих бункерів. Проте вже на початку бою стало зрозуміло, що поляки готові до активної оборони.

"Поляки були сильно окопані, – читаємо у звіті з акції, – і мали навколо міста пороблені бункери, в котрих безперервно мешкали. Вже в перших хвилинах бою навколо міста грали ворожі кулемети, що свідчить про те, що ворог був приготований, чи радше, що був постійно на становищах. Момент заскочення ворога неприготованим в цім випадку відпав цілковито, одначе відділи дальше виконували положені на них завдання".

Бій на східному відтинку тривав аж до ранку – і у повстанців неухильно закінчувалася амуніція. Врешті, коли о 8:00 стало цілком зрозуміло, що бій на західному відтинку припинився і поляки всі свої сили перекинули проти відділів, підпорядкованих "Бурлаці", він дав їм наказ відступати.

"Відворот відбувався під безперервним обстрілом автоматичної і крісової зброї ворога, – читаємо в звіті Тактичного Відтинка УПА "Лемко", – а також тяжкого кулемета, якого противник примостив на узбіччі гори Валькова. По ворожих рухах було видно, що він намагається відтяти нам дорогу до лісу та унеможливити відступ потоками, що ведуть з міста Бірчі в південному напрямку, і тим способом оточити відділ на відкритому терені. Однак, ворогові не вдалося осягнути своєї цілі, бо підвідділ час до часу ставив спротив, стримуючи наступ противника з крила та ззаду. Ворожа погоня тривала на шляху близько трьох кілометрів і мимо цього, що за відступаючими вислано сотню кінноти Війська Польського, відділи добилися-таки до лісу і там, на скраю лісу, відкрили збройний гураґанний вогонь по противникові, і це саме відбило ворогові охоту до дальшої погоні. Після чого відділи відступили на умовлений збірний пункт".

Дещо інакше розвивалися події на західному відтинку нападу. Першим недоліком стало те, що сотні через складні теренові умови не змогли вчасно прийти на визначені місця і синхронно розпочати акцію. Під час штурму міста нападаючі були дуже добре помітні для поляків, завдяки підпаленим упівцями хатам. Зважаючи на те, що відділи опинилися під прицільним вогнем ворога, о 5:00 дано наказ про їх відступ.

Загалом, під час акції повстанці зазнали великих втрат, найважчими з яких були загибель курінного Михайла Галя-"Коника" та виконуючого обов'язки сотенного Дмитра Карванського-"Орського". Разом загинуло 23 повстанці, ще 22 було поранено. Найважливішими причинами стали некоординованість початку акції (частина відділів через засніжений терен надто пізно прибули на місце і не було жодної технічної можливості попередити про це іншу частину), польський гарнізон виявився готовий до акції (а це були 1500 польських вояків та рота НКВД, які, крім чисельної переваги, мали можливість використовувати укріплення), повстанцям забракло важкої зброї для штурму укріплень, а згодом і амуніції для продовження бою, що затягнувся.

Попри невдачу у різдвяному бою, УПА продовжувала активну діяльність, захищаючи українське населення. Польській комуністичній владі знадобилося ще більше року, аби придушити український опір. Останнім актом польсько-української війни стала сумнозвісна акція "Вісла" весною 1947 року, під час якої не лише ліквідовано структури українського підпілля на Закерзонні, але й остаточно виселено з цих теренів українське населення.

П.С. Через десятки років після описуваних подій Бірча знову опинилася в епіцентрі польсько-українських суперечок. Їх причиною стало бажання представників української громади перепоховати загиблих в цьому бою повстанців на цвинтарі, за християнським звичаєм. Могила вояків УПА увійшла до присадибної ділянки мешканця Бірчі Яна Ляшкевича. Він використовував її як пасовище для корів, хоч знав про місце поховання та змінювати нічого не хотів.

Дружина одного із загиблих Анна Карванська-Байляк потратила дев’ять років намагаючись добитися від польської влади дозволу на перепоховання. У 1994 році в канцелярії Перемиського воєводи вона отримала точну відповідь, яка пояснила причини її тривалого поневіряння: "Якби ваш уряд визнав УПА за учасника боротьби за незалежну Україну, поховали б ми їх, ваших повстанців, на нашому військовому цвинтарі в Пикуличах без проблем. Хто має то зробити за вас?".

Історію своєї боротьби Анна Карванська виклала у книжці з промовистою назвою "Україно, визнай". Врешті, у 2000 році повстанців перепоховали на цвинтарі біля Перемишля. Українські політики досі дискутують, чи вважати їх та інших вояків УПА національними героями, хоч відповідь на це питання вже давно дав сам народ у тисячах пісень. Одна із них про Бірчу:

"Ой, хто то, хто то йде на Бірчу,

Нестримно з боєм наступа?

То командир - полковник Коник

Веде стрільців - борців УПА:

Щоб відплатить за людські кривди,

За кров, що в Лімній потекла,

За смерть, неволю і руїни,

За села, спалені до тла.

Та це стрілецтво не злякає,

Новим завзяттям запалить:

На кров і зброю присягаєм

Геройську смерть, його помстить!

Наш командир - полковник Коник

В бою із ворогом упав, -

На вівтар Слави України

Життя і кров свою віддав!

А ми - за ним, його слідами,

З його наказами ідем,

Ідем повстанськими шляхами

Туди, - де Воля нас веде!"

Текст із книги Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно"

Джерело інформації.

https://incognita.day.kyiv.ua/rizdvyanij-bij-upa.-bircha,-7-cichnya-1946.html

1 січня 1924р. народився Юрій Коновалець - громадський діяч, син Євгена Коновальця (засновника УВО та ОУН) та Ольги з родини Федак.

Євген Коновалець із сином Юрком.

На світлині : Юрій в скавтському однострої , близько 1938 / 1939 рр.

Юрій Коновалець: «Я працю й невдачі, всі злидні й недолю, прийму як завдання Великої Гри».

Коновалець Юрій (1 січня 1924, Берлін, Німеччина — 19 грудня 1958, похований на кладовищі Кампо Верано, Рим, Італія ) — громадський діяч, син Євгена Коновальця (засновника УВО та ОУН) та Ольги з родини Федак.

Жив з батьками у Німеччині, Литві 

(отримав литовське громадянство разом з батьком 1929), Женеві (Швейцарія, 1930 - 1936), Римі (будинок на вулиці Люнґотевере Флямініо, 74, Італія, 1936 - 1958).

Однокласник (сидів за одною партою) сина посла Литви в Італії Вальдемараса Черняцкіса — Альгірдаса. Належав до Пласту, був гуртковим й активно пластував.

Пл.сен. Ольга Кузьмович, Гр у своїй книжці «Про це і те» писала:

«Влітку 1930 р., коли я звичайно перебувала у родинному домі Федаків у Ворохті, прийшла радісна несподіванка.

До нас приїхав Юрко «полковниченко», як називав його дідусь. Під фальшивим прізвищем і опікою посла Мілени Рудницької дістався він щасливо з Женеви до Ворохти, щоб перебути якийсь час з незнаною йому досі родиною. Передав мені маленьку карточку , писану дрібним рівним письмом:

«Ольчику , вважай на Юрка — Г ». Горда з цієї відповідальности, я весь час пильно «вважала» на Юрка.

Пригадую, як після трагічного 23 травня 1938 р. тоді 14 - річний хлопчина став немов через ніч дорослим, глибоко пережившим смерть батька і перебрав місце його в опіці над матір'ю. Важко уявити собі більш тонкі і близькі стосунки , що були між мамою і сином , які були залишені долею у чужому непривітному морі у важких воєнних роках. Юрко не лише опікувався мамою з безмежною любов'ю, але старався її , як батько і родина, оберегти від усіх небезпек і потрясінь життя . Навіть у своїх останніх , сповнених жахливого болю, місяцях, перед смертю, він приховув від неї свою частинну сліпоту та безнадійний стан недуги — рідкісний рак , якого був свідомий.

Тета Оля знала про його невиліковну недугу і мовчала перед ним . Юрко перед виходом до бюра залишав біля дверей її кімнати піднос з приготованим сніданком і карточку з кількома теплими словами. Вона на безсоння, пізнього вечора писала Юркові надобраніч кілька слів і залишала біля дверей його кімнати».

1978 весь архів, який зберігався 20 років , після родинної наради був, нажаль , знищений його родичами.

Джерело. https://voliasc.blogspot.com/2016/06/blog-post_29.html?m=1

Автор.

Мілена Волянська.

31 грудня 1950р. у бою з московитами в селі Верхня Рожанка Сколівського р-ну. загинули бойовик Григорій Шкіринець "Петрусь" підпільник (26 роківі) та господарка хати-криївки Фенна Здинячин (42 роки).

Дата фото: 31.03.2015р. с.В.Рожанка

Автор: Ігор Чудійович.

*****

За іншими даними подія мала місце 31 грудня 1951р. 

30 грудня 1950р. у с. Кропивник Долинського р-ну. у бою з московитами загинув Василь Дик - підпільник ОУН.

Село Кропивник.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

29 грудня 1950р. біля с. Унів у бою з московитами загинули Петро Салій "Веселий" кущовий с. Погребиська, Максим Зембицький "Іванко" кущовий та ще один підпільник.

Фото 5 жовтня 2014р. у селі Унів відзначали 70-річчя переможного бою упівського куреня “Сіроманці” над московськими окупантами. Участь у заході чисельно взяли місцеві мешканці, упівці та товариство пошуку жертв війни “Память”.

*****

"Захоплення опергрупою МДБ криївки ОУН у лісі біля села Унів Поморянського Львівської області (загинули три бойовика, в т.ч. кущпровідник ОУН - Унів Максим Зембицький - Іванко і кущпровідник ОУН - Погребиська Петро Салій-Веселий)"

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

29 грудня 1950р. у с. Рудники у бою з московитами загинули підпільники Степан Петрів "Залізняк" кур'єр Львівського крайпроводу та Андрій Іщак "Крим".

*****

13 вересня 2021р. у бою з московитами на Луганщині загинув старший солдат Дем’ян Данилів. 

Ім’я полеглого військового назвала пресслужба Львівської обласної ради. Армієць був родом із Львівщини.

Перебував на посаді командира механізованого відділення.

Данилів служив у 17-му окремому мотопіхотному батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

Дем’ян народився 12 серпня 1997 року в селі Рудники Стрийського району.

Вічна пам'ять героям....

27 грудня 1921р. у Львові народився Ріпецький Модест Теодозійович "Горислав" лікар куреня командира "Рена", надрайонний референт СБ Лемківщини, співзасновник видавництва "Літопис УПА" та Благодійного громадського фонду ім. В. Макар, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко».

Лікар УПА Модест Ріпецький (Горислав), Австрія, жовтень 1947 р. Одягнений в німецький авіаційний мундир.

****

Для збільшення натисніть на зображення.

Модест Ріпецький сидить третій зліва. Словаччина 1947.

*****

Народився 27 грудня 1921 в місті Львові в сім'ї судді Теодозія Ріпецького та Кароліни (з дому Фріц).

Навчався у Рідній Школі імені Тараса Шевченка, а згодом у філії Академічної Гімназії у Львові. З 1940 по 1944 навчався у медичному інституті у Львові.

В УПА:

У 1944 вступив до Української Повстанської Армії під псевдом «Горислав». До 1945 виконував функцію лікаря в курені УПА під командою Василя Мізерного («Рена»). Згодом став одним із організаторів вишкільного табору у Буковому Берді.

Був учасником бойових дій відділу УПА біля села Лавочне, містечка Перегінськ, під Сторонною на Дрогобиччині, у Струбовиськах на Лемківщині. Певний час перебував у складі сотні Володимира Щигельського («Бурлаки»).

Командував загоном УПА на східних теренах Ряшівського воєводства. У вересні 1947 з рейдуючими відділами пробився до Німеччини.

Надрайонний керівник СБ Лемківщини 1945-1947 роках. У 1947–1950-х роках командував Відділом безпеки Полевої Жандармерії УПА, який діяв при штабі Рейдуючої Частини УПА.

Одружився 12 червня 1949 року на Боднаренко Марії, медсестрі УПА, а згодом районному референту УЧХ УПА у надрайоні “Бескид” (Перемиська округа ОУН) на псевдо «Оксана».

На еміграції:

У Німеччині завершив навчання на медика в Ерлянгені і в березні 1957 року, разом з дружиною, переїхав до США. Провадив лікарську практику в Чикаго (штат Іллінойс). Окрім лікарської практики, брав участь в американських і українських професійних організаціях. З 1973 року Модест Ріпецький працював також у видавництві «Літопис УПА». "Літопис УПА", редагував 23 та 32 томи: «Медична опіка в УПА», був фундатором 23 тому літопису УПА.

Помер 28 червня 2004 у Чикаго.

Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.

27 (або 26) грудня 2021р. виповнюється 426р. з дня народження Богдана Хмельницького.

«Він поводився так, неначе був монархом суверенної держави, й розвинув широку дипломатичну акцію на міжнародному полі для зміцнення свого становища»

Д. Дорошенко

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595–1657) – визначний український політичний і державний діяч, полководець, гетьман України (1648– 1657). Засновник Української Козацької держави.

Народився майбутній гетьман України у родині українського шляхтича Михайла Хмельницького. Початкову освіту здобув у школах Чигирина та Києва. Згодом продовжив навчання в єзуїтському колегіумі у Львові. Опанував польську та латинську мови, а з часом ще й турецьку і французьку.

Після 1618 р. Б. Хмельницький розпочав свою службу в складі Чигиринської сотні реєстрового війська. У серпні 1620 р. він разом зі своїм батьком рушив до війська коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, яке готувалося до походу на Молдову. Справжнє бойове хрещення Богдан прийняв у битві з турками під Цецорою. Ця битва завершилася не лише нищівною поразкою для коронного війська, а й загибеллю Богданового батька. Юнак потрапив у полон і так би й cкінчив своє життя на галерах, якби його не викупила мати, обмінявши на когось із родовитих турецьких полонених, захоплених раніше козаками.

Після повернення з полону Богдан брав участь у козацьких походах на татар і турків, у селянсько-козацьких повстаннях під проводом Т. Федоровича та П. Павлюка, а згодом – у козацькому поході під проводом Я. Остряниці та Д. Гуні. Після битви під Кумейками брав участь у козацькій раді під Боровицею як військовий писар Війська Запорозького.

Богдан був професійним вояком, брав участь у багатьох походах і морських експедиціях. На початку 1646 р. він увійшов до складу запорозького посольства до польського короля Владис¬лава IV, який пообіцяв козакам збільшити реєстр та відновити права й вольності козацтва.

«Хмельниччина» середини XVII ст. аж ніяк не була громом з ясного неба. Раз по раз «республіканський» спокій Речі Посполитої порушували шляхетські бунти (конфедерації), а в 1620–1630 рр. серія гучних козацьких повстань пронеслася й українським подніпров’ям. Кожний новий спалах козацької непокори міг перерости у грандіозне повстання.

Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. У середині 1640-х років загострилися відносини Хмельницького з представниками королівської адміністрації, зокрема з чигиринським старостою

О. Конецькольським та підстаростою Д. Чаплинським. Незважаючи на те, що король надав Б. Хмельницькому привілей на право володіння хутором Суботовим, навесні 1647 р. Д. Чаплинський захопив хутір і вигнав звідти родину Б. Хмельницького. Останній упродовж року неодноразово звертався до представників королівської адміністрації про допомогу, але безрезультатно.

Восени 1647 р. Б. Хмельницький розпочав активні переговори щодо організації антипольського повстання, але через донос був заарештований. Завдяки допомозі друзів йому вдалось втекти і разом із сином Тимошем в грудні 1647 р. він вирушив на Запоріжжя. Там на початку лютого 1648 р. його було обрано гетьманом, і розпочалася підготовка до загального повстання проти Польщі.

На початку весни 1648 р. козацька армія під проводом Б. Хмельницького завдала перших нищівних поразок польському війську під Жовтими Водами та під Корсунем. Це був початок тривалої боротьби за визволення, який дістав в історичній літературі назву Національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.

На початковому етапі національно-визвольної боротьби дії козацької армії на чолі з Б. Хмельницьким були вдалими. Козаки розгромили польське військо під Пилявцями (1648), зайняли низку міст на Правобережжі та Галичині (1648), організували облогу Львова і навіть здобули Високий Замок, дістали перемогу у битві під Зборовом (1649), здійснили низку «молдавських» походів на боці союзника козаків – молдавського господаря Василя Лупулу (1650 – 1653), розгромили 25-тисячну польську армію у Батозькій битві (1652) тощо. Навіть невдача під Берестечком (1651) не зупинила Б. Хмельницького.

Однак зміна військово-політичних умов призвела до необхідності шукати нового союзника. Грабіжницька, зрадлива політика кримських ханів та пасивність Туреччини, з одного боку, непримиренність Речі Посполитої щодо Української держави – з другого, примусили Б. Хмельницького укласти 8 січня 1654 р. на раді в Переяславі військово-політичний союз з Московським царством.

Частина українського суспільства, зокрема представники козацької старшини, духовенства та простих козаків не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві. 1656 року російський цар підписав у Вільно мирний договір між Московією та Польщею і фактично зрадив переяславські домовленості. В цих умовах Б. Хмельницький вирішив заручитися підтримкою Трансільванії та Швеції. У жовтні 1657 р. він уклав договір з трансільванським князем Юрієм ІІ Ракоці, який визнав за гетьманом право на «всю Русь до Вісли». Одночасно Б. Хмельницький почав активно налагоджувати дипломатичні відносини зі шведським королем Карлом Х Густавом. Активізувалися й відносини гетьмана з Молдовою, Валахією, Австрією, Бранденбургом.

Створена Богданом Хмельницьким за короткий час і в екстремальних умовах бойових дій козацька держава характеризувалася демократичними принципами організації. Верховна влада в державі належала гетьману, який обирався Військом Запорозьким на козацькій раді в присутності представників інших станів. При гетьманові існував дорадчий орган – Рада Генеральної старшини, яка обговорювала найскладніші питання державного життя та поточні справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з січовим отаманом, яка приймала рішення, що стосувалися Запорізької Січі. Ще одним важливим органом державного самоврядування були полкові ради, які крім вирішення поточних питань полкового життя, обирали полкову старшину та полковника.

За час свого гетьманування Б. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, збирався налагодити карбування власних грошей, встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдавією, Австрією, Швецією, Венецією, Трансільванією, які визнали Україну як суб’єкт міжнародного права.

Водночас він організував ефективну і розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику «про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у Венеції».

Раптова смерть Б. Хмельницького зупинила його величезну діяльність, спрямовану на об’єднання всіх українських земель і зміцнення суверенітету Української держави. У 1657 році Хмельницький тяжко захворів. Перед його смертю на козацькій раді в Чигирині козаки обрали його наступником неповнолітнього сина Юрія. Б. Хмельницький помер 6 серпня 1657 р. у своїй резиденції в Чигирині та був похований в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві.

Джерело https://smila-rada.gov.ua

26 грудня 1898р. на Воронежчині народився Євген Плужник – поет, письменник, громадський діяч, політичний в’язень московії.

26 грудня 1898р. у слободі Кантемирівка на Воронежчині (Українські етнічні землі) народився Євген Плужник – поет, письменник, громадський діяч, політичний в’язень радянської влади.

У родині було восьмеро дітей. Батько Євгена, родом з Полтавщини, хлібороб і небагатий купець, прагнув дати дітям освіту. Євген вчився у Воронежі, Ростові, а закінчив гімназію у 1919 році в Боброві. Невдовзі з родиною переїхав на Полтавщину, у Великі Багачки.

Деякий час у Великих Багачках вчителював, вів театральний гурток, сам грав на сцені. Але душа прагла творчого розвитку.

У 1920 році Плужник переїхав до Києва, де вступив до Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту. Згодом кинув його і пішов учитися до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але і тут проміняв навчання на літературну творчість. До всього, додалися ще й сухоти, які він успадкував від матері. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію, і це наклало відбиток на весь спосіб його фізичного існування: обмежені можливості життєвої активності, щорічні лікувальні поїздки у Крим чи на Кавказ, тривалі періоди загострень і «госпітального лежання».

У 1923 році під псевдонімом Кантемирянин (згадка про місце народження) Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус». Тоді ж, у 1923 році Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників («Аспис»), що об'єднувала тоді всю «непролетарську» літературу Києва. 1924 року Плужник стає членом письменницької групи «Ланка», яка 1926 року перетворюється на «Марс» (майстерня революційного слова). На чолі «Марсу», як і «Ланки», стояли Борис Антоненко-Давидович, Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка. «Марс» вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ. Обидві організації були розгромлені і ліквідовані одночасно 28 січня 1928 року. 

У 1926 році вийшла його перша збірка поезій «Дні». «З перших публікацій Плужник засвітився як поет високої культури, поет філософ, якого віднесли до найвидатніших імпресіоністів ХХ століття. Правда і щирість поставила його понад реальністю кривавого часу», – зауважив літературознавець Євген Сверстюк.

Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік. (фото:http://litakcent.com)

Література стала основним заняттям Євгена Плужника. За життя ще побачили світ друга поетична збірка «Рання осінь», поеми «Галілей» і «Канів», єдиний роман «Недуга», дві п'єси, тритомна «Антологія української поезії», укладена спільно з Василем Атаманюком та Феліксом Якубовським. Плужник ще готував для театру третю п’єсу, писав сценарії для кіностудії, паралельно перекладав твори Гоголя, Толстого, Чехова. Разом з Валер’яном Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, взявся за переклад «Тихого Дону» Шолохова. У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але поет продовжував працювати.

5 грудня 1934 році Євген Плужник за сфабрикованою справою більшовицького «Великого терору» був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова. 28 березня 1935 році він був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув'язненням у спецтаборах.

Утім, для хворого на сухоти Плужника це було рівнозначно смертному вироку. Він помер 2 лютого 1936 року в лазареті Соловецького табору, де до останніх днів писав вірші. Перед смертю попросив води зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру». Поховали його там же, у табірній братській могилі.

«Лірика Плужника позначена глибоким трагізмом і епічною рівновагою, що засвідчила високу духовну силу культури, що не улягає тискові обставин. Про нього писали, як про казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і хотів відкупитися від вовка своєю грою… Вовчі ями позаносило, а музика лунає понад часом», – писав Євген Сверстюк.

У 1948 році за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рівновага». У 1979 році у Мюнхені було перевидано всі збірки разом.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

25 грудня 1921р. у с. Лавочне, Сколівський р-н, Львівська обл. народився Шишканинець Василь Васильович «Бір» - військовий діяч УПА, поручник, ад'ютант курінного «Рена», командир сотні «Ударники-3».

Село Лавочне 

****"

25 грудня 1921 р. у с. Лавочне Сколівського повіту, в сім'ї Василя та Анастасії Шишканинців народився син, якого назвали на честь батька - Василем. Початкову освіту Василь здобував у місцевій школі, згодом продовжив навчання в рільничій школі у Жаб’є нині смт. Верховина Івано - Франківської обл. Після закінчення навчання повернувся додому в Лавочне. Тут Василь стає членом виділу товариства «Просвіта», де бере участь у виставах, організовує фестини. Наприкінці 1930-х рр. стає членом ОУН, де отримує псевдо «Бір».

У 1939 р. Василь Шишканинець вступає до лав новостворених збройних сил Карпатської України – «Карпатської Січі». Він проходить вишкіл і згодом бере участь у боях проти угорських військ. Після поразки Карпатської України «Бір» потрапляє на кілька місяців до в’язниці. З приходом радянської влади в Західну Україну у вересені 1939 р. скориставшись ситуацією Шишканинець перебирається на Лемківщину. Там у невеличкому селі Команча він очолює місцевий поліцейський відділ, а через рік його заарештовує гестапо за приналежність до ОУН. Проте із німецької в’язниці він також організовує втечу.

У другій половині 1944 р. Василь Шишканинець вступає до лав УПА, бере активну участь у формуванні куреня «Лемківщина – Захід», а також стає ад'ютантом курінного «Рена».

20 березня 1945 р. у с. Струбовиська зайшла сотня «Веселого» із частиною куреня «Рена» на чолі з ад’ютантом «Бором», яка була розквартирована у селі. Вже наступного дня з м. Тісна в село відправились два батальйони НКВС, яким допомагали частини Війська Польського та польської поліції. В результаті багатогодинного бою відділи УПА змушені були відступити. Зайнявши село радянська армія за підтримки поляків почали палити село і вбила більше 30 місцевих мешканців. Під час бою втрати особового складу відділів УПА становили близько 15 стрільців, а втрати противників лише вбитими становили 86 осіб, також у бою вбили командира штурмової роти НКВС капітана Головенка.

На початку 1947 «Бір» разом із Степаном Стебельським («Хріном») бере участь у великому бою із дивізією Війська Польського в лісах поблизу сіл Середнє Велике, Луків, Хоцень (зараз Польща). У першій половині лютого 1947 р. сотня Василя Шишканинця «Бора» потрапила у польське оточення. Дочекавшись підкріплення від Степана Стебельського «Хріна», сотня «Бора» не тільки успішно вийшла з оточення, але й завдала значних втрат ворогу. Втрати поляків становили лише вбитими 180 осіб, що в п’ятеро перевищувало втрати упівців!

28 березня 1947 р. сотні «Хріна» і «Стаха» влаштували засідку в селі Яблінки між Балигородом і Тісною. В ході бою було ліквідовано заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського та кількох його охоронців. Вже 1 квітня 1947 р. на місце загибелі прибула військова комісія із загоном прикордонників. Сотня «Хріна» разом із сотнею Василя Шишканинця «Ударники-3» влаштували ще одну засідку під час якої було вбито більше 30 польських солдатів і офіцерів.

Літом 1947 р. з боями відділи «Бора» та «Хріна» разом прорвалися через кордон у районі села Сянки і перейшли на територію УРСР.

28 лютого 1948 р., в лісі поблизу сіл Завадка і Росохач Сколівського району під час облави московитів «Бір» загинув. Талановитому командиру сотні «Ударники-3» було всього 26 років.

У 1991 р. Василя Шишканинця «Бора» разом із стрільцями сотні «Ударники-3» було перепоховано на місцевому цвинтарі у смт. Бориня Турківського району.

Джерело: Локальна Історія літопис УПА Вікіпедія круасани календар УПА на 2021.

24 грудня 1920р. в Одесі народився Караванський Святослав Йосипович - Український мовознавець, дисидент, який за свої переконання відбув 31 рік московитських таборів.

Він відмовився доносити ­– його посадили. За ґратами, у сумнозвісній російській тюрмі «Владимирский централ»​ він записав розповіді свідків розстрілу польських офіцерів у Катині й почав створювати Словник рим української мови. Був у полоні нацистів, 31 рік провів у радянських таборах. Своє довголіття пояснював тим, що від тривалих голодувань, коли «вже лишалися шкіра і кістки, у нього наростало нове тіло». Святослав Караванський (1920–2016) був найстаршим серед правозахисників Гельсінської групи. До останніх днів він писав блоги, у яких застерігав світ від агресії кремля.

Батько Святослава, Йосип Григорович, був доцентом кафедри «Теоретична механіка» Одеського політехнічного інституту, тож після закінчення Одеської середньої школи ‘хлопець вступає до індустріального інституту. Утім, ще в шкільні роки в нього проявляється любов до філології і літературний талант (деякі вірші й оповідання Святослава Караванського навіть публікували в піонерській пресі), тож на початку 1939-го він стає ще й студентом інституту іноземних мов заочної форми навчання.

Література бере гору, але для того, щоб перевестися на філфак, потрібно відслужити в армії. А далі починається війна. У липні 1941-го частина, в якій служив Святослав, потрапляє в Західній Білорусії в оточення. «Після ряду пригод, хвороби, полону, звільнення з полону для праці в селі Мосівці, короткочасного вчителювання в селі Росоша під Проскуровим після праці в ролі перекладача з німецької та на німецьку для цензури Гебіцкомісара у проскурівській газеті «Український голос»… у березні 1942 року повертаюся до Одеси», - напише Караванський у своїй автобіографії.

В Одесі він знайомиться з учасниками похідних груп ОУН, яких до Одеси відрядив Провід, і вступає до їхніх лав. Під псевдо «Бальзак» відкриває українську книгарню «Основа», де починає збиратися одеське підпілля. Гроші від продажу книжок передає на потреби українського театру й гуртка. Потрапляє під пильне око румунських спецслужб і змушений на деякий час виїхати до Румунії.

У липні 1944-го нелегально повертається у Одесу, але на третій день, при спробі встановити зв’язок із колишніми однодумцями, Святослава Караванського заарештовують. Йому обіцяють звільнення і поновлення в університеті, якщо погодиться доносити про настрої студентської молоді, але він відмовляється. Наслідок – звинувачення в «буржуазному націоналізмі» і 25 років позбавлення волі.

Радянське покарання Святослав Караванський відбував у багатьох таборах Півночі та Сходу. Будував залізницю на Печорі, рубав ліс біля Магадану, добував золото на Колимі, прокладав магістраль Тайшет — Лена, шив спецодяг у Мордовії. Після смерті Сталіна, коли табірні умови стали не такими суворими, взявся за літературну працю: пише поезії, віршовані казки, п’єси, перекладає (його навіть беруться друкувати у «Літературній газеті»), починає роботу над «Словником українських рим».

Наприкінці грудня 1960-го Караванський виходить на волю за амністією і повертається до Одеси, де невдовзі одружується із Ніною Строкатою, яка на довгий час стає його вірним другом і палким захисником.

Після таборів знайти інтелектуальну роботу було практично неможливо, тому Караванський закінчує курси механіків ремонту обчислювальних машин і працює слюсарем. Згодом йому вдається влаштуватися перекладачем, а також позаштатним кореспондентом журналу «Україна», організатором передплати «Союздруку», агітуючи читати та передплачувати українську пресу. А ще по інститутах і технікумах організовує збір українських книжок і пересилає їх на Кубань, де вже не було жодної школи з українською мовою викладання, а в бібліотеках не було українських видань.

У 1962 році Святослав Караванський вступає на заочне відділення філологічного факультету Одеського державного університету, береться за переклад роману Шарлотти Бронте «Джейн Ейр», пише фейлетони, працює над книгою «Біографія слів», дописує «Словник українських рим», де зібрано близько 60 тисяч римованих пар.

Його енергії можна було позаздрити. Він звертався до громадських і державних установ з пропозиціями щодо відзначення ювілею Миколи Лисенка, агітує за дублювання всіх фільмів українською мовою та створення при кіностудіях рад глядачів, висуває ідеї щодо поліпшення торгівлі українською книжкою. А паралельно – поширює серед друзів самвидав: передрук праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, роботи академіка Андрія Сахарова, поетичні твори.

Переломним стає 1965 рік, коли виходить «Закон про мову», згідно з яким, основною мовою викладання у вищій школі визначається російська, а в школах викладання українською можливе лише за бажанням батьків. Караванський пише статтю «Про одну політичну помилку» і надсилає лист до прокурора Глуха з проханням притягнути за це до кримінальної відповідальності міністра освіти Даденкова.

Цей лист був зачитаний в ефірі радіостанцій «Голос Америки» і Радіо Свобода». Відповідь не забарилася - 4 вересня 1965 року у квартирі Караванського проходить обшук. Нічого недозволеного знайти не вдалося, але наступного дня Святослав Йосипович розіслав в офіційні організації та в газети категоричний протест проти безпідставного обшуку, а трохи пізніше вручив консулам Польщі та Чехословаччини в Києві листи, де йшлося про «порушення ленінських норм національної політики в Україні» та про арешти серед української інтелігенції в серпні-вересні 1965-го.

Щоб зупинити правдолюбця, радянська система не придумала нічого іншого, як «визнати помилковою» амністію 1960 року і відправити Караванського «досиджувати» невідбуті майже 9 років таборів суворого режиму. Його арештовують прямо на вулиці і без суду й слідства запроторюють до «Володимирського Централу».

Караванський і там продовжує свою боротьбу за права людини. Він знаходить способи передавати інформацію на волю, і вона потрапляє на Захід. Він п’ять разів оголошує голодування, які намагаються перервати штучним годуванням. Він пише клопотання в офіційні організації та представникам громадськості, добиваючись права на побачення з дружиною Ніною Строкатою. У 1967 році пані Ніна у відчаї пише листа Генсеку Брєжнєву, де є фраза, яка згодом облетіла цілий світ: «Оскільки ви за 18 років не можете виправити мого чоловіка, то прошу його розстріляти, а не знущатися з нього».

У «Володимирському Централі» Караванський дізнається про одну із найбільших таємниць КГБ, яку ретельно приховували від світу – розстріл у березні-квітні 1940-го в лісах Катині неподалік Смоленська 15 тисяч польських офіцерів, інтернованих 1939-го під час розділу Польщі між Німеччиною та СРСР. Він записує свідчення в’язня-адвоката Бориса Меньшагіна, який був бургомістром Смоленська за часів окупації і якого німці у квітні 1943-го возили до Катинського лісу на ексгумацію трупів польських офіцерів. Цей компромат на СРСР, на компартію теж потрапляє на Захід…

15 вересня 1969 року Святослава Караванського, просто у в’язниці, повторно заарештовують за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді» і через півроку оголошують вирок: 10 років позбавлення волі з урахуванням ще не відбутого терміну. На суді виступила Ніна Строката й рішуче стала на захист чоловіка та його права говорити й писати все, що він вважає за правду, як того вимагає Декларація прав людини. 6 грудня 1971 року за активну правозахисну діяльність Ніну Строкату теж арештовують і засуджують до чотирьох років таборів. Під час етапування в Мордовію вони опинилися в сусідніх вагонах, розділених гратами…

У лютому 1979 року, в ув’язненні, Святослав Караванський пише заяву на вступ до Української Гельсінської групи. Зрозумівши, що «перевиховати» чи зламати подружжя не вдасться, Ніну і Святослава Караванських в листопаді 1979-го позбавляють радянського громадянства і висилають до США. Це рішення приймалося на рівні президента США та генсека компартії СРСР.

Караванські оселилися в містечку Детройт у штаті Меріленд, працювали на Українському радіо та в газеті «Шлях перемоги». За кордоном Караванський опублікував низку праць з мовознавства, зробивши свій внесок у науку і, за влучним висловом Лариси Масенко, замінивши собою цілі інститути. У спадок на багато поколінь він залишив «Практичний словник синонімів української мови», «Словник українських рим» та «Російсько-український словник складної лексики».

Попри пережите, доля дарувала Святославу Караванському довге життя. У 95 років він мав гострий розум і любив кататися на скутері.

Помер 17 грудня 2016 року від саркоми в лікарні Балтимора й був похований на цвинтарі св. Андрія (штат Нью-Джерсі) поряд з могилою Ніни Строкатої, яка відійшла у вічність 2 серпня 1998 року, на 72-у році життя.

Джерело інформації. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/24/1920-narodyvsya-svyatoslav-karavanskyy-movoznavec-dysydent

23 грудня 1882р. у с. Шоломия або Шоломинь, нині Пустомитівський р-н., Львівська обл. народився Адам Здислав Коцко - діяч студентського руху, борець за Український університет у Львові. Убитий поляками під час студентських виступів 01.07.1910р.

Адам Коцко народився 23 грудня 1882 року в селі Шоломия Бобрецького повіту, тепер Пустомитівський район Львівської області в сім'ї Андрія Коцка і Соломії (Саломеї) з роду Павліковських. Охрестив його аж через три місяці — 25 березня 1883 року греко-католицький священник і парох храму святого пророка Іллі в Шоломиї о. Олександр Радзикевич. При хрищенні отримав подвійне ім'я Адам Здіслав.

Сім'я Коцків у пошуках кращого життя переїхала в Бережани, далі в Бучач, а 1901 року — у Львів. Батько Адама працював у страховому товаристві «Дністер» переписувачем документів, а мати походила з польської родини та була домогосподаркою. Прадід по матері брав участь у Листопадовому повстанні.

Через часті переїзди родини спочатку навчався у Бережанській та Бучацькій гімназіях. Брат був чотарем УГА, служив, зокрема, у 1-й сотні Літунського полку (Дуліби, тепер Стрийський район).

У 1905 році Адам Коцко закінчив Академічну гімназію у Львові. Був членом театрального гуртка, його малярські твори історичної тематики експонувались у приміщеннях Академічної гімназії. 1905 року вступив на правничий факультет Львівського університету. Здійснив багато подорожей по Галичині та Наддніпрянській Україні, розповіді про які вміщував у львівських газетах.

Адам Коцко був членом українського академічного молодіжного товариства «Вільна громада» і товариства робітників «Воля». Побував в Америці разом із заробітчанами, після чого у газеті «Громадський голос» опублікував враження від поїздки.

1906 року поранений у Львівському університеті під час сутички між польськими та українськими студентами. 1907 року через участь у демонстраціях українських студентів, що вимагали створення українського університету, був заарештований. Через голодування звільнений. 

Тіло мертвого Адама Коцка із слідами від кулі на голові.

1 липня 1910 року українцями було заплановане віче, проведенню якого намагались завадити поляки, спорудивши в приміщенні Університету барикади. Їхньою головною метою було перешкодити українським студентам вийти з Університету й таким чином зірвати запланований похід вулицями Львова. Після спорудження поляками барикад почались сутички, під час яких поляки почали використовувати зброю. Перестрілку зупинила поліція, яка прибула через 15 хв. В результаті 28 осіб було поранено.

Адам Коцко був важко поранений у голову польськими шовіністами. Помер через 9 годин на руках у своєї матері.

Василь Мудрий згадує про це віче та вбивство Коцка в своїх спогадах про Український таємний університет у Львові. Він також згадує, що студент Леонтович був важко пораненим в ногу під час сутичок.

Поліція заарештувала 127 українців, у тому числі шістьох дівчат. Зі студентів-поляків не затримали жодного, лише записали їхні домашні адреси після чого відпустили.

Похорони Адама Коцка 4 липня 1910 року вилилися у багатотисячну маніфестацію. Він був похований на Личаківському цвинтарі (поле № 5, поряд могила Аполлона Ничая). Промови біля могили Адама Коцка тривали близько шести годин. Слова прощання над могилою студента промовили Кость Левицький, Михайло Грушевський, Кирило Трильовський, Осип Назарук та Лонгин Цегельський.

З повідомлень української львівської преси

«Сьогодня, в п'ятницю рано, полилась кров на львівському університеті. Багато академіків тяжко і легко поранених. Академік Адам Коцко вбитий бровнінгом. Українська академічна молодіж зібралась сьогодня о год. пів до дев'ятої в ІІІ залі університету, щоби запротестувати проти ігнорованя правительством справи українського університету. Як відомо, при останній бюджетовій дебаті, презес кола польського посол Гломбінський заявив у своїй промові, що польське коло не може згодитись на вилученє існуючих українських катедр на львівському університеті в окреме тіло, котре мало би бути переходовим станом до самостійного українського університету. Австрійське правительство, повинуючись волі кола польського, перестало відтоді конферувати з українською парламентарною репрезентацією, не хотячи тим самим й чути про здійсненє бодай в частині домагань всього українського народу в справі українського університету. Се провокаційне становище правительства і кола польського дало причину до того, що українські посли заявили, що будуть ставити перешкоди в справі креованя італійського правничого факультету у Відні. Се провокаційне становище нинішнього правительства Бінерта-Штірка і кола польського відчуло діймаючо українське студентство. Висловом його обуреня було нинішнє демонстраційне віче на університеті, а епілогом віча — труп і кільканайцять тяжко і легше ранених.

Віче на університеті:

О год. пів до 9 відбуло около 300 українських академіків віче в ІІІ салі університету в цілі запротестованя проти ігноровання і легковаженя міністерством просвіти справи українського університету. Віче відбувалося зовсім спокійно. Коли зближалось воно до кінця і українські академіки хотіли спокійно опустити університет, долетіли до салі вічовиків голоси і крики вшехпольської молодіжи, котра заскочена українським вічем прийшла на університет у невеликій кількості.

Барикади:

Група вшехпольської молодіжи разом з педелями старалась спершу перешкодити вічу. Бачачи, одначе, перевагу чисельну українських академіків, кинулася до будови барикад. На відголос тріску і ломоту лавок та криків вшехполяків кинулась частина української молодіжи, щоби перешкодити в будові барикад.

Стріли револьверові:

Прийшло до бійки на палиці і поліна. Почали падати з обох сторін поліна. Втім, як запевняють найбільше категорично учасники подій академіки тов. Осип Охримович і Ревюк, впали зі сторони вшехпольської молодіжи револьверові стріли.

Труп і ранені:

Страшна хвиля… Академік Адам Коцко, симпатик нашої партії, що стояв на самім переді української молодіжи, поцілений кулею бравнінга повалився на землю. Стрілів впало з обох сторін около 50. Між українською молодіжею ранено кількох тяжко (один в голову, а один в коліно), а кільканадцять легко. Ранено також легко в голову кількох педелів і кількох польських академіків…»

Джерело інформації. Історія України Вікіпедія.

21 грудня 1920р. у с. Мавковичі народився Іван Хома "Богдан" реф. СБ Самбірського районного та Турківського надрайонного проводів, керівник кур'єрської групи ЗП УГВР, заст. голови ВК "Літопису УПА", Лицар Зол. Хреста бойової заслуги.

Народився у сім'ї селян-ремісників. Освіта — неповна середня. Член Юнацтва ОУН із 1938 р., ОУН — з 1940 р. У 1940—1941 рр. перебував на нелегальному становищі.

В роки німецької окупації за дорученням ОУН працював в українській допоміжній поліції у Львові та околиці (1941—1944). У підпіллі з квітня 1944 р. Співробітник організаційно-мобілізаційної референтури Самбірського окружного проводу ОУН (1944), референт СБ Самбірського районного проводу ОУН (02.1945-1948). Влітку 1948 року закінчив курси СБ. Референт СБ Турківського надрайонного проводу ОУН (08.-09.1949). Заступник керівника кур'єрської групи Проводу ОУН в Україні, яка восени 1949 р. доставила підпільну пошту за кордон до ЗП УГВР. Керівник кур'єрської групи ЗП УГВР, яка 31.05.1950 р. десантувалася в Україні з американського літака, успішно доставивши пошту до Проводу ОУН.

У серпні 1950 р. вдруге вирушає з поштою на захід і в жовтні того ж року успішно доставляє її до ЗП УГВР. Втретє готувався до десантування в Україні, навчаючись в американській розвідувальній школі в Західній Німеччині (05.1951-03.1952), звідки відрахований через конфлікт з керівництвом ЗП УГВР. Відтак перебував на еміграції в Західній Німеччині, а з 1954 р. — у США.

Член ОКВ УПА США і Канади, голова Станиці Вояків УПА у Нью-Йорку, голова контрольної комісії ГУ ОКВ УПА, заступник Голови, Голова ОКВ УПА (09.1970-1972), заступник Голови ВК «Літопису УПА» (1973-06.1975). Поручник СБ (?); двічі відзначений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу (20.07.1950, 20.10.1951). 

Помер 27 червня 1975 (54 роки) Нью-Йорк.

26.11.2017 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам'яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у м. Городок Львівської області нагороди передані на зберігання в Городоцький історико-краєзнавчий музей.

Джерело. Літопис УПА та календар УПА на 2020, Вікіпедія.

22 грудня 1950р. у бою з московитами загинув Василь Петровський "Орлик" Калуський райреферент СБ.

м. Калуш 

22 грудня 1950р. у бою з московитами біля с. Княгиничі Рогатинського р-ну. загинули Іван Віленович, Петро Осташ, Йосип Страшко воїни УПА.

Памятний знак на місці загибелі інших воїнів УПА, Івано-Франківська обл., Рогатинський р-н. Княгиничі.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020.

21 грудня 1950р. московити розстріляли Чемерис Ольгу Семенівну "Дніпрова" розвідниця СБ Станіславського окружпроводу, друкарка "Боєслава".

26 червня 1951 року співробітники УМДБ Станіславської (тепер Івано-Франківської) області знищили спогади черкащанки Ольги Чемерис про голодомор 1932-1933 років та інші її міркування щодо українського визвольного руху.

Про це я прочитав в одній із газет, які придбав на вокзалі в Івано-Франківську років 7-8 тому. Змалечку полюбляю читати видання тих міст України, в які, мандруючи, потрапляю. Інколи з них дізнаєшся більше, ніж з наукових розвідок…

От і ця інформація мене заінтригувала. Мене зацікавили два моменти: по-перше, чому спогади черкащанки нищили так далеко від Черкас, а по-друге, я не міг позбутися відчуття, що це прізвище мені знайоме. І то не плодючий письменник Валентин Чемерис, а хтось інший. Та пригадати ніяк не міг. Однак, як це часто буває, спогад виплив сам собою, коли я розповідав дітям товариша про Василицький скарб XIV століття. Вони були саме такого віку, коли цікавляться скарбами. А я про нього знав ще з тих часів, коли працював у Черкаському обласному краєзнавчому музеї.

Як відомо, 5 жовтня 1921 року в селі Василиця за випадкових обставин було знайдено скарб срібних речей, відомий у науковій літературі, як Василицький. Він містився в керамічному горщику: зверху лежали срібні монети, а під ними – срібні каблучки, браслети, застібки та ін. З ним пов’язано багато пригод. Але нині чотири прикраси і 52 монети зі скарбу зберігаються в Національному музеї історії України, а 47 прикрас – у його філії – Музеї історичних коштовностей України.

Василицький монетно-речовий скарб відноситься до найвизначніших пам’яток післямонгольського-ранньолитовського часів з території Черкас. Чому Черкас? Бо село Василиця ще напркінці 1950-х років злилося з селом Дахнівка, а в серпні 1982 року обласне керівництво вирішило з’єднати Дахнівку з Черкасами через територіальну та економічну близькість. Тобто, тепер це мікрорайон Черкас, який, проте, зберігає свою окремішність і унікальність.

Узагалі, Василиця дивовижне місце. Досить лише сказати, що зовсім поряд з Василицею розташоване городище, на якому жили люди ще до появи єгипетських пірамід. А польський історик Едвард Рудіковський, який приїздив сюди всередині XIX століття, на основі інформації, отриманої від місцевих жителів, свідчить, що тут колись була перша козацька січ. Та для мене було важливим те, що я пригадав: Василицький скарб виявили на території садиби місцевої жительки Насті Чемерис під час викопування ями під стовп для воріт… От чому мені було відоме це прізвище.

А в квітні 2015 року в міжнародному інтелектуальному часописі „Україна модерна” я прочитав скорочену версією, як на мене, дещо упередженої статті кандидатки історичних наук і наукової співробітниці Центру досліджень визвольного руху Марти Гавришко „Заборонене кохання: фактичні дружини учасників підпілля ОУН та УПА у 1940-1950-х рр.”. З неї я дізнався, що Ольгу Чемерис-„Дніпрову” викликав до себе як друкарку восени 1945 року член референтури пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН Михайло Дяченко („Гомін”). Тобто, Ольга Чемерис мала псевдо „Дніпрова”. Що цілком логічно, якщо вона народилася у Василиці. Отже, Настя Чемирис могла бути її мамою, або просто родичкою.

Крапки над „і” розставила стаття Івана Драбчука „Доля-недоля Ольги Чемерис” надрукована в реґіональному науково-методичному альманасі „Краєзнавець Прикарпаття” ще 2013 року, який мені пощастило прочитати лише зараз.

Отже, Ольга Чемерис і справді народилася в селі Василиці, що є зараз частиною Черкас, 1925 року. Того ж року народилася і моя мама. Мене вразило, наскільки що вони були схожими: обоє стрункі, симпатичні, ще й із однаковими зачісками, русяві. Моя мама, надзбручанка Марія Ластівка, теж була в ОУН, за що відбула 10 років каторги на півночі Росії. А наддніпрянку Ольгу Чемерис розстріляли в Станіславі 1950 року. Ось витяг з обвинувального акту: „Чемерис Ольгу Семеновну по совокупности совершенных ею преступлений подвергнуть высшей мере уголовного наказания – расстрелу с конфискацией всего имущества. Вещественные доказательства – изъятое у задержанной оружие – сдать на склад артснабжения, антисоветскую литературу уничтожить”.

Вражає цинізм влади: яке могло бути майно в молодої жінки-підпільниці? Хіба що спогади, зокрема про голод 1932-1933 років на Черкащині, брошури та листівки ОУН, окремі з яких написала вона, висловивши свої міркування про визвольний рух. Приміром, такі: „…Я, східнячка, вихована при радянській владі, будучи посвяченою в ідеї українського націоналізму, за короткий час пізнала їх і загинула за них”. Тож комуністична окупаційна влада вбивала не молоду жінку, увесь „злочин” якої полягав у тому, що вона усвідомила себе українкою і боролася за священне право кожної нації мати свою державу. Хоч сама вона нікого в цій боротьбі не вбила. Але злочинна влада боялася її прозріння, боялася, що вона поширюватиме ідеї незалежності України далі. А це смерть для імперії. Тому вбивали не стільки її, скільки майбутнє України. Нищили навіть її спогади про голодомор – ще один кривавий злочин комуністів.

Наша нинішня незалежність – це кров таких от донедавна невідомих борців за волю України. Ми досі згадуємо Павлика Морозова, Зою Космодем’янську і багатьох інших теж, по суті, жертв комуністичної системи. Багато з нас і досі противляться перейменуванню вулиць названих на честь „героїв”, витворених радянською пропагандою, бо не знають героїв справжніх. Чи багато черкащан чули про свою землячку Ольгу Чемерис, котра загинула за Україну не сподіваючись на якісь почесті чи вдячність від влади? Вона пішла на смерть за ідею, котра виявилася незнищенною, на відміну від тюрми народів. І за любов… Каюсь, і я, колишній старший науковий співробітник музею в Черкасах, донедавна не знав про неї.

Перед війною Ольга була звичайною радянською дівчиною. Вона навчалася в Черкаській школі, була комсомолкою. Та от прийшла велика війна. Влада, котра здавалася могутньо-нездоланною, покинула її і мільйони її співвітчизників на поталу ворогу. І поступово стала відкриватися правда про завойовника північного: про Биківню під Києвом, де покоїться до 100 тисяч людей, знищених занесеною на багнетах з Росії комуністичною владою; про Уманську тюрму, в підвалі якої з приходом німців було виявлено понад 800 підданих тортурам і вбитих чекістами в’язнів. З них близько 30 – жінки... Про розстріляних північними окупантами українців у Львові, Луцьку, Вінниці, Дем’яновому Лазі біля Івано-Франківська – місці масових розстрілів в’язнів тюрми НКВД. Про таку ж тюрму в Чорткові... Регіони різні – почерк один. Не дивно, що з приходом німців дехто сподівався на передишку, гуманність нової влади. Марно! Для завойовника автохтони лише раби, матеріал для побудови імперії, а не партнери. Тож тільки за один день – 18 серпня 1941 року гітлерівці розстріляли понад 2800 жителів Тальнівського району. Серед черкащан поширилися моторошні чутки і про табір “Уманська яма”, який став символом звірячої жорстокості гітлерівців. Майже 25 тисяч жителів тієї ж Умані гітлерівці закатували і розстріляли в Сухому Яру та інших місцях. Що помінялося? Та й чи могло щось помінятися для бездержавної нації?

Українці знову гинули і працювали на чужу імперію. Тепер на німецьку. За неповними даними до фашистського рейху було відправлено тільки черкащан понад 30 тисяч. А перед тим їх везли на Соловки, до Сибіру…

Ольга Чемерис працювала в Черкасах чорноробом. За те що самовільно кидала роботу, її двічі заарештовувала та ув’язнювала німецька поліція.

У 1943 році вона з матір’ю опинилася на Станіславщині. Припускаю, що, незважаючи ні на що, тікала від влади радянської, адже працювала в німецькій військовій частині і знала, чим це їй загрожує. Крім того, Україною вже розійшлася інформація про боротьбу ОУН з німцями, яка поставила собі за мету відродження української держави. А Ольга Чемерис не могла не знати і про боротьбу проти російських завойовників повстанців на Черкащині, про відновлену ненадовго українську державу під назвою УНР. Напевне, вона відчувала суголосність боротьби повстанців на Черкащині, в Холодному Яру і на Західній Україні.

Мабуть, саме тому не пішла на Захід з німцями, а залишилася в Україні. В селі Тязів під Станіславом вона познайомилася з Гаврилом Петровським (псевдо Сербин) – керівником ОУН у сусідньому селі Сільці. За його посередництва пішла в підпілля. На початку липня 1944 року референт Служби Безпеки (СБ) Галицького надрайонового проводу ОУН Теодозій Струк (Прометей) з Тисмениці офіційно залучив її до роботи в організації, давши псевдо Дніпрова. Як пропагандист Ольга в підпіллі також використовувала псевда Вікторія і Вогнезора.

У жовтні 1944 року Ольгу Чемерис переводять у СБ Станіславського окружного проводу ОУН, де вона працює розвідницею. Житель Сільця Василь Яремчук у життєписі „Моя Одіссея” згадує: „Оля прекрасно володіла російською мовою, і тому СБ використовувало її напівлегальний стан у роботі”.

Невдовзі Ольга одружується з окружним провідником СБ Артемом (Михайло Нагнибіда). Та 8 грудня той загинув у бою з радянською опергрупою в Сільці. Це був дуже важкий морально період для Ольги Чемирис. Тож на початку 1945 року окружний провід, щоб відволікти її від важких спогадів, направив дівчину на місячні курси пропагандистів. По їх закінченні вона працювала пропагандистом Галицького районного проводу ОУН, виступала на зустрічах з населенням, наголошувала на необхідності створення незалежної Української держави.

Згодом її направили на роботу до Карпатського крайового проводу ОУН. Там у Чорному лісі вона і працювала під безпосереднім керівництвом Михайла Дяченка. Восени 1946 року Ольга захворіла на туберкульоз і потребувала негайного лікування. З дозволу керівництва ОУН Дяченко відправив її до своєї дружини в Рівненську область, де вона перебувала до 1948 року. Коли після лікування поверталася до свого керівника Михайла Дяченка, агенти МДБ через зрадника вийшли на неї у Львові і заарештували. Побоями змусили зізнатися в роботі на ОУН. Та на той час чекістів цікавила не стільки вона, скільки Дяченко. Тож оскільки про її арешт в організації не знали, вони вирішили з допомогою Ольги схилити його до виходу з повинною. В обмін на життя і свободу запропонували їй і далі працювати на ОУН, передавати їм інформацію про керівників підпілля. У дівчини не було вибору. Її доставили в Галицький район, та зустрівшись з Михайлом, вона відразу все йому розповіла. Той зумів переправити Ольгу в Калуський район до підземного бункера. Там вона мала перебути зиму 1948-1949 років.

Але… всі ми люди. Повстанці теж. Між Дяченком і Чемерис спалахнуло кохання. Треба сказати, що Михайло був романтичною натурою, відомим повстанським поетом. Своїй коханій він присвятив поему „Сталь без іржі”. І якось, не витримавши розлуки, надумав навідатися до своєї коханої. Однак потрапив у засідку в рідному селі Боднарові. Відстрілюючись, утік, проте дорогою вивихнув ногу. Зумів дістатися до замаскованої криївки і залишився зимувати з Ольгою. Та ще в лютому 1949 року усе ж повернувся до повстанців. А Ольга влітку того ж року народила від нього доньку. На жаль, за три місяці їхня Іринка померла.

Ольга і далі працювала друкаркою в Дяченка, якого перевели на роботу до Станіславського окружного проводу ОУН. Чекісти, не дочекавшись від неї жодного повідомлення, розпочали на підпільницю полювання. 31 грудня 1949 року її таки заарештували вдруге. На допиті вона заявила, що не могла видати Михайла Дяченка, бо покохала його. Судили її 29 вересня 1950 року, а розстріляли 21 грудня. На той час такому страшному для СРСР ворогу виповнилося 25 років!..

За 40 років сталося те, за що загинула молода черкащанка: Україна здобула Незалежність. 13 жовтня 1994 року в. о. прокурора Івано-Франківської області М. Андріуца відмовив Ользі Чемерис в реабілітації, про що просили її родичі. Вочевидь Україна ще не настільки українська, щоб вшановувати належно борців за її волю.

А Інтернеті я побачив інформацію, про те, що в рідному селі Ольги Чемерис (тоді - ред) було встановлено пам’ятника з написом „Загинула від рук ОУН”. Можу в це повірити. Цинічна лицемірність і брехливість радянської влади не мала меж…

Олександр Вівчарик

Фото з відкритих джерел Інтернету

https://procherk.info/resonance/2-cherkassy-news/91874-cherkaschanka-olga-chemeris-borolasja-za-nezalezhnu-ukrayinu-na-prikarpatti

Календар УПА на 2020р