Автор допису Зенон Боровець.
пʼятниця, 21 жовтня 2022 р.
21.10.1952р. між селами Тухолька і Хитар на Львівщині загинув Андрій Гирчин «Батько; Гомін», член ОУН (1932), референт пропаганди Турківського надрайонного проводу ОУН, з весни 1950 одночасно Турківський надрайонний провідник ОУН.
20 жовтня 1960 р. у с. Словʼятин Тернопільської обл. московити виявили криївку та захопили повстанця – Перегінця Михайла «Білого», «Романа», який раніше входив до боївки Петра Пасічного «Чорного».
Зліва (ймовірно) Петро Пасічний - "Петро" (загинув в бою 14.04.1960 р.) , в центрі його дружина Марія Пальчак - "Стефа" (захоплена 14.04.1960 р.) , справа Михайло Перегінець - "Білий" (захоплений КГБ 20.10.1960 р. в с.Словятин Бережанського р-ну Тернопільської обл.).
Джерело.
Літопис УПА, Український визвольний рух.
четвер, 20 жовтня 2022 р.
26 березня 1946 року в урочищі Підліски, неподалік села Нижній Струтин оточені в криївці прийняли останній бій шестеро підпільників: Галюк Василь, Марків Юрій, Бобик Йосип, Дідоха Марія, Дідоха Іван і Марій Федір. Підготував: Шкіль Олег.
На крики большевиків “здайтесь” відповіли короткими серіями автоматів та гранатами в сторону гарнізонників. Зав’язався завзятий двогодинний бій. Гранати, якими закидали большевики бункер, окружені холоднокровно відкидали ворогові назад. Ворог, маючи втрати, та вистрілявши майже всю амуніцію, перестає стріляти та посилає гінця до Рожнітова по підмогу, яка скоро приходить.
Знову стріли, короткі серії, вибухи гранат, крики, зойки. В окружених виходять вже останні набої. Коло год.4-ї з криївки пролунало грімке “Слава Україні!”. Кілька секунд була мертва тиша, а опісля сильний вибух гранат і клуби диму які посунули з криївки. З бункера вже не чути стрілів, бо не остався там ніхто живий. Бій скінчився…
Большевицький командир, що здобув криївку, стоячи над розритим бункером з розірваними тілами героїв, сказав до своїх бійців:”вот герої…”. Навіть вони не можуть скрити свого подиву. Для них такий героїзм і посв’ята чужі. Наша розвідка донесла, що в цьому бою біля Струтина впало 14 большевиків та багато було ранених.
На цьому місці зараз стоїть осв’ячений хрест з іменами загиблих, а небайдужі люди посадили п’ять дубів і одну берізку в пам’ять про героїв. Поховані на кладовищі рідного села.
Підготував: Шкіль Олег.
вівторок, 18 жовтня 2022 р.
18 жовтня 1918р. у Львові на зборах Українських депутатів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, Українських членів галицького і буковинського сеймів було утворено Українську Національну Раду, яка очолила Український національний рух в Австро-Угорській імперії.
До її складу входили всі українські депутати обох австрійських палат (Палати послів і Палати Панів), крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату, по три представники українських партій з цих земель; крім того, кооптовано видатніших непартійних фахівців, представників молоді, проведено вибір від повітів та міст і дано місце представництву національних меншостей, які цим правом не скористалися. Усього Рада мала 150 членів (планувалось: всього — 226, з них (пропорційно до відсотка від загальної кількості громадян) українці — 160, поляки — 33, євреї — 27, німці — 6).
19 жовтня 1918 року було проголошено Прокламацію Української Національної Ради, у якій йшлося про утворення Української держави на українських етнічних землях у складі Австро-Угорщини, необхідність підготовки Конституції, у якій визнавалось за національними меншинами, які мали обрати до УНР своїх представників, права́ на національно-культурну автономію.
31 жовтня 1918 року відбулось термінове засідання Ради, скликане після отримання інформації про відмову австрійського намісника Карла фон Гуйна передати владу її представникам та щодо прибуття до Львова 1 листопада Польської ліквідаційної комісії. Члени УНРади вирішили чекати розпорядження з Відня. Проти цього рішуче виступив Дмитро Вітовський, попереджаючи, що «…завтра українці можуть бути … безсилі проти польської переваги… як цієї ночі … не візьмемо Львова, то завтра його напевне візьмуть поляки.».
9 листопада 1918 УНРада затвердила Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).
Вона мала законодавчі й контрольні компетенції парламенту ЗУНР, перед нею відповідав уряд (Державний Секретаріат). Пленум УНРади обирав Виділ УНРади (найвища постійна влада в державі) та президента Ради; Виділ виконував права голови держави (затверджував уряд, здійснював право амністії й аболіції, призначав керівників вищих державних урядів, проголошував закони Ради); постанови схвалювалися більшістю.
За партійним складом до Виділу УНРади ввійшло 6 представників УНДП, 2 соціал-демократи та 2 радикали (Лев Бачинський та Гриць Дувірак), які мали змогу призначати керівників вищих державних органів, приймати закони та брати участь в затвердженні складу уряду, який було сформовано 4 лютого 1919 р. Новий уряд республіки очолив Сидір Голубович, який водночас став і секретарем фінансів, торгівлі й промислу.
Назовні Виділ репрезентував президент: першим був Кость Левицький, другим Євген Петрушевич.
13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії» — малу конституцію ЗУНР, яка проголосила утворення держави на етнічних українських землях Австро-Угорщини.
Перед переходом влади ЗУНР і УГА за Збруч Виділ УНРади та Державний Секретаріат спільною постановою 9 червня 1919 тимчасово передали свої конституційні повноваження президенту Є. Петрушевичеві, як «уповноваженому диктаторові», який мав всю повноту військової й цивільної виконавчої влади до скликання пленуму УНРади.
Історія України.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАНУ, видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — ISBN 5-7707-7867-9
Пендзей І. О. Ю. Карпенко та радянська історіографія ЗУНР // Український історичний журнал. — К., 2015. — № 3 (522) за травень-червень. — С. 137—153. — ISSN 0130-5247
понеділок, 17 жовтня 2022 р.
Згадати все «Моє село називалося Велика Вишенька (до створення полігона у 1940 році село у Яворівському районі. — авт.)... То був Городецький повіт, близько до Городка. Бо тато мій ходив за війта, то щотижня їхали на сесію туди. Я то все пам’ятаю…
Руські нас вивезли… Ми були аж в Глинянах. Там я була вивезена. Потім нас вернули якось на Вишеньку. Побули ми там може рік і знову москалі прийшли. Знов вигнали. Отако вивезли і йдіть, куди хочте. То ми так приїхали на це місце і тут живемо»…
Параскевія Ковальська (Ковалишин), 1916 року народження. Родом із с. Велика Вишенька, якого вже нема. Зараз жінка проживає у с. Руда-Крехівська разом із донькою, внуками і правнуками.
Локальна історія. Стаття 2017 року.
пʼятниця, 14 жовтня 2022 р.
Козацькі сторожі.
Біля кожного редута ставили фігури. Це були хитромудро збудовані маяки. За їх допомогою можна було швидко оповістити увесь край про несподіваний ворожий набіг.
Кожна фігура складалася з двадцятьох смоляних бочок. Будували її ось як.
В основу ставили шість бочок сторч. Їх міцно з’єднували, обв’язували смоляним канатом. Усередині залишали порожнє місце. На них ставили п’ять бочок, а там — чотири, останні ж дві — одна на одну.
Верхня бочка була найменша і без дна. Всередині її був вставлений залізний прут. До прута прив’язували довгий мотузок. Один кінець мотузка звисав аж до самої землі. Біля другого кінця прив’язували здоровенний пук вивареного в селітрі лика.
Щоб не трапилося пожежі, такі фігури ставили подалі від редута. Удень і вночі біля кожної пильнували вартові. Від редута до редута снували козаки, чоловік по п’ять і більше. Як вгледять татарву, то й чкурнуть до укріплення. Там осавул звелить запалювать фігуру. По інших редутах побачать і собі запалюють.
Так в одну годину козаки увесь край оповістять, щоб люди рятувалися.
https://inlviv.in.ua/suspilstvo/statti/5-tsikavyh-kozatskyh-legend-dlya-ditej
неділя, 9 жовтня 2022 р.
Михайло Палідович - Карпатський («Богдан», «Денис», «Карпатський», «Моряк», «Херсонець») ідеолог ОУН. Секретар Президії III Великого Збору ОУН, близький соратник генерала Романа Шухевича, головний редактор центрального органу проводу ОУН — журналу «Ідея і Чин».
Михайло Палідович-Карпатський народився 23 серпня 1914 року у місті Миколаєві на Львівщині у родині Михайла та Анастасії Палідовичів. Закінчивши в Миколаєві школу, навчався у Стрийській гімназії.
У 1933 році його було засуджено на 9 місяців ув'язнення та виключено з гімназії.
Після виходу з в'язниці освіту здобував у приватній малій семінарії тв на торгових курсах у Львові. У 1938 році Михайло Палідович поступив до політехніки у м. Ґданську.
Михайло Палідович брав активну участь у громадсько-політичному житті. У 1939 році його знову було заарештований під час українського конгресу.
В роки Другої світової війни переїхав до Австрії, де навчався у Віденському університеті. Пізніше став еферентом пропаганди КЕ у Німеччині. У 1941 році він обіймав посаду члена крайового проводу ЗУЗУ. З весни 1941 року перебував у лавах легіону «Роланд»
У липні 1941 році відповідно до наказу проводу ОУН прибув до Львова з метою роботи з молоддю. У вересні 1941 року він уникнув арешту гестапо і перейшов у підпілля. Як член Крайового проводу ОУН редагував видання «Бюлетня». Під час Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН(р) М. Палідович був секретарем Великого Збору.
Михайло Палідович загинув 26 травня 1944 року за нез'ясованих обставин. О 5-й годині ранку він у супроводі керівника надрайонної СБ ОУН(р) Євгена Пришляка йшов до підпільної друкарні, яка розташовувалась у селі Ілів з метою підготовки чергового випуску журналу «Ідея і Чин», і поблизу хутора Прийми натрапив на повстанську засідку, яку очолював «чотовий Грузин». Грузин, вважаючи, що йдуть вояки польської боївки, дав наказ відкрити вогонь. Михайло Палідович-Карпатський був смертельно поранений. Перед смертю він сказав: «Я йшов до вас цілий рік, перейшов два кордони, а ви… тут, біля моєї хати, вбили мене».
З приводу смерті Михайла Палідовича-Карпатського проводилося серйозне розслідування, але однозначних висновків зроблено не було.
Михайло Палідович-Карпатський був похований на цвинтарі села Ілова у таємній та законспірованій могилі. За часів незалежної України його рештки були перепоховані на цвинтарі у м. Миколаїв Львівської області.
23 серпня 2012 року освячено пам'ятний кам'яний хрест поряд із встановленим у 1991 році дубовим, на місці загибелі Михайла.
Літопис УПА та Вікіпедія.
вівторок, 4 жовтня 2022 р.
Іван Йосипович Іванець (9 січня 1893, Новосілки-Гостинні Самбірського району Львівської обл., помер 10 березня 1946, Солікамськ, Пермська область, московія) — Український художник, редактор, видавець, фотограф. Зять скульптора Паращука Михайла.
Іван Іванець був одним із перших організаторів пресово-мистецької справи в Легіоні УСС. В УСС був художником, графіком і фотографом. Ряд фотографій із повсякденного життя стрілецтва належать об'єктиву його фотоапарата. Четар Легіону УСС. Був головою організації «Пресова кватира» для збору матеріалів до історії УСС. Створив мистецьку групу Пресової Кватири УСС в полі разом із Осипом Куриласом, Левом Ґецом, Юліаном Назараком та Осипом Сорохтеєм. Легіон УСС дістав свій стрілецький однострій і прапор в основному завдяки проектам і заходами співробітників Пресової Кватири — Лева Лепкого та Івана Іванця. Був маляром «Ордену Залізної Остроги» в УСС. Прикрашав у містичному стилі зал у Розвадові (Галичина), де урочисто відбувалось пасовання на Лицарів.
Від 1917 року був командантом відділу протигазової служби УСС. Того ж року в бою під Конюхами потрапив у російський полон. Після повернення в Україну вступив до Київських Січових стрільців і далі займався пресово-мистецькою діяльністю.
Іван Іванець є автором стрілецьких фото, які послужили ілюстративним матеріалом для багатьох видань, зокрема ювілейного альбому «Українські Січові Стрільці. 1914—1920» (Львів, 1935). Частина малюнків, також світлин зроблені ним поблизу с. Соснів.
У бою під Махнівкою (квітень 1920) втратив більшість свого фотографічного доробку з часів Визвольних змагань. Це зокрема 2 тис. фотографій історичних пам'яток і мистецьких творів та 900 фотографій, що ілюстрували життя УСС.
По закінченню Першої світової війни проживав у Празі. Там, у Карловому університеті здобув юридичну освіту, став доктором права. Паралельно навчався в студії пластичного мистецтва в І. Кулеця.
У 1921 році був членом Стрілецької ради.
У 1934 році працював редактором журналу «Українська ілюстрація» у Львові.
У 1937—1939 роках займався ілюструванням стрілецьких видань і видань «Червоної Калини». Був видавцем «Червоної Калини» та редактором «Календаря-альманаха „Червоної Калини“». Приятель Пласту. Автор батальних композицій, пейзажів. Автор численних спогадів про УСС та статей на мистецькі теми.
У 1942—1944 роках голова Спілки праці українських образотворчих мистців у Львові. Співпрацював із військово-історичним відділом Військової управи Дивізії «Галичина».
У липні 1944 році виїхав зі Львова до Відня, а в 1945 — до Кракова, де його заарештував СМЕРШ і вивіз до Солікамська (Пермська область, Росія), де він помер 10 березня 1946 році.
1952 року знищено 17 олійних полотен Івана Іванця зі збірки Національного музею у Львові. Нині там зберігається одна його робота — «Незнаний стрілець» (1929).
Дружина — Л. Паращук, донька скульптора Паращука Михайла.
Джерело інформації.
https://photo-lviv.in.ua/ivan-ivanecz-hudozhnyk-sichovyj-strilecz-avtor-prapora-legionu-uss/
Та Вікіпедія.
субота, 1 жовтня 2022 р.
Як 100 років тому жінки народжували вдома, чому їх одягали в чоловічу сорочку та навіщо під час пологів відмикали всі хатні замки. Автор: Ольга Галабурда.
"Легітимація" повитухи Євдокії Зоммер, видана 24 серпня 1932 р.
У родильній обрядовості українців повитухам належала головна роль, якщо не брати до уваги жінку, яка народжувала. На Галичині родопомічниць найчастіше називали "бабця", "бабка", "повитуха", "баба-бранка", "баба-кушарка", "баба-пупорізка". Прикметно, що "бабили" жінки, які за віком вже не могли мати своїх дітей. А з тієї, яка вже почала "бабити" й народила дитину, глузували, а дитину називали "забабинцем".У матеріалах, які зібрав етнограф Зенон Кузеля, згадано про те, що жінки йшли "бабити" заради спасіння душі, так само, як і сидіти вночі над мерцем. Водночас була й меркантильніша причина — "їм щось перепадеться та й пошана їм од хазяїв і од людей". Якщо ж повитуха зраджувала чоловіка або жила з ним не в шлюбі, то її намагалися не кликати. Вірили, що її характер передавався дитині. На відміну від акушерок, сільські баби-повитухи вчилися своєї справи, спостерігаючи за діями інших родопомічниць, також і під час власних пологів. Інколи вміння "бабити" передавалося від покоління до покоління. "Баба" мала знати певні молитви та заклинання, тому її вважали "знаючою" людиною.
Обкурювала породіллю освяченим зіллям, запалювала Стрітенську свічку та молилася до Матері Божої.
На Гуцульщині на знак того, що в хаті відбуваються пологи, ставили на вікно банку з буряковим соком та застеляли на призьбі верету (різнокольоровий килим з грубої вовни). В українців Карпат був звичай "інституту кувади".
На жінку, яка народжувала, повитуха одягала чоловічу сорочку та штани, бо вірили, що це полегшить пологи.
Родопомічниця переважно спостерігала за перебігом пологів і втручалася лише у крайніх ситуаціях. На Бойківщині у випадку важких пологів повитуха давала жінці напитися води з пригорщі та зливала над жінкою воду, щоб з неї дитина зійшла так легко, як та вода. Інколи йшли до місцевого попа та просили в нього його пояс або ж хустину з-під Євангелії, які клали породіллі на живіт, часом відкривали церковні врата. Увесь цей комплекс дій був покликаний полегшити жінці пологи.
Деякі повитухи вміли повертати плід, якщо він був неправильно розташований. Проте не завжди дії повитухи закінчувалися успішно.
Як обрізали пуповину: хлопцям на сокирі, а дівчатам на куделі.
Після народження повитуха оглядала дитину, руками "рівняла" носика, щоб був акуратним, обводила пальцями контури обличчя. Хлопцям пуповину обрізали на сокирі, книжці, щоб були працьовитими та мудрими, а дівчатам — на куделі чи гребені, щоб були вмілими. Щоб жінка в подальшому мала ще дітей, пуповину перев’язували "материнською" лляною або конопляною пряжею. Якщо ж породілля не хотіла більше дітей, то використовували "плоскінь" — пряжу із льону чи коноплі першого року.
Після виходу плаценти ("місця") баба торкалася ним немовляти навхрест, а пізніше її ховали там, де ніхто не ходить. Інколи її закопували в хаті, на вулиці навпроти "глухої" стіни або під плодовим деревом.
Повитуха також купала немовля. Поширеним був звичай до першої купелі кидати монету — "на щастя", туди ж лили освячену воду. Також у воду додавали трави: дівчаткам — півонію, любисток, щоб були привабливими, а хлопцям — кору дуба та чорнобривці, щоб були сильними та красивими. Воду після купелі не можна було виносити на вулицю після заходу сонця, її слід було вилити під плодове дерево.
Якщо ж дитина народилася слабкою, то повитуха хрестила її вдома, щоб не померла нехрещеною.
Вірили, що душа нехрещеної дитини не зможе покинути цього світу і приходитиме до матері, прохаючи дати їй ім’я.
Після пологів обов’язковим був обряд очищення — "зливки" — породіллі та повитусі зливали воду на руки. Також деякий час "баба-бранка" залишалась біля породіллі та дитини, доглядала їх і прибирала в хаті.
Родопомічниця обов’язково була присутньою на хрестинах. На Волині та Поліссі вона варила "бабину кашу", яку подавала у глиняному горщику. Гості торгувалися за цей горщик, а потім розбивали його та ділили кашу між собою. На території Галицької Волині повитуха робила кожному з гостей спеціальні букетики з різних квітів, приспівувала хрестинних пісень та бажала дитині здоров’я.
Баба-повитуха мала заслужений авторитет і велику повагу в сільській громаді, позаяк від неї залежало здоров’я матері та новонародженої дитини.
Джерело інформації. https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-taka-baba-povitukha/
ЄВГЕН ОСТАПОВИЧ "ВИХОР" (18.І.1926 — 8.IV.1980)
Джерело інформації.
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2021/11/blog-post_27.html?m=1******
ОСТАПОВИЧ Євген – «Вихор» нар. 18.01.1926 в Єзуполі теперішнього Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. – помер 2.04.1980 в м. Фі-
ладельфія, штат Пенсильванія, США. Член ОУН (1942). В УПА з 1944 р. Кулеметник куреня «Скажені» (1944), ройовий сотні «Чорні чорти» куреня «Підкарпатський» ТВ-22 «Чорний Ліс» ВО-4 «Говерля» УПА-Захід (1945). Учасник рейду куреня «Підкарпатський» до Чехословаччини та наскоку на м. Бірча (Польща). Після повернення на Станиславівщину перебував в охороні сотника Володимира Чав’яка – «Чорноти». Учасник рейду кур’єрської групи на Захід (08.1947). Під час збройної сутички на терені Чехословаччини відбився від групи (11.1947). Перейшов до Зах. Німеччини (3.12.1947). Відбув вишкіл при ЗЧ ОУН для вояків, які мали бути десантовані до України (1948). Звільнений через хворобу. Еміґрував до США (1950). Член ОКВ УПА США і Канади, секретар управи станиці ОКВ УПА у м. Філадельфія. Ст. вістун УПА (1.07.1949). Похований на цвинтарі св. Марії у м. Філадельфія (США). / МИХАЙЛО БОХНО. ЩЕ ДЕЩО ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ НА ЗАКЕРЗОННІ. 1944 – 1947.
МИХАЙЛО ОСТРОВЕРХА - воїн УСС, хорунжий УГА.
Народився 7 жовтня 1897 р. в міщанській родині. Учащав до школи оо. Василіян в Бучачі. В 1915 р. вступив до УСС-ів і від жовтня брав участь в боях, а в 1916 р. над річкою Цинівкою під Бережанами попав в російський полон, де над р. Збруч в м. Гусятин комендант 26-го етапу південно-західнього фронту, полк. Білинський, взяв його до своєї канцелярії вести "журнал ісходящих і входящих бумаґ".
Від молодого хлопця любив театр, мав гарний ліричний голос й тому не випадково опинився у військовому театрі, в якому в м. Бар на Поділлі грав ролю Петра у п'єсі "Наталка Полтавка".
Під кінець квітня 1918 р. повертає з Києва до коша УСС і в листопаді бере участь в боях з поляками під Львовом. Весною 1919 р. закінчує старшинську піхотинську школу в Золочеві. Приділено його до "Групи Схід", яка згодом стала ядром 10-ої Янівської бригади, в 4-му курені якої перебув нашу визвольну війну. На Наддніпрянщині в чотирикутнику смерти перебув двократну пошесть тифу. По катастрофі УГА вступив до армії УНР, де був заступником культосвітнього відділу в Запорізькій дивізії.
Перебував в таборах інтернованих в Пикуличах біля Перемишля та в Вадовічах під Краковом. Звільнений в 1921 р. повернувся до Бучача. Згодом посвятився журналістичній і письменницькій праці у Львові, де був членом редакції журналу "Червоної калини". Зі Львова щороку виїжджав до Італії, де вивчив італійське старовинне мистецтво й став першорядним знавцем італійського мистецтва.
Під час 2-ої світової війни працював у Львові у Військовій Управі дивізії "Галичина", в історичному відділі, а згодом був редактором дивізійного тижневика "До перемоги" до січня 1945 р.
З Німеччини виїхав до США в 1948 р. Тут був постійним співробітником щоденника "Свобода", в якій друкував багато своїх нарисів, зокрема рецензій на мистецькі виставки. Видав своїм коштом спомини "Грозна Калини УСС" (1962) та "Блески і темряви" (1966).
Дмитро Микитюк, був. УСС і хор. УГА.
Джерело інформації:
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2022/01/blog-post_15.html?m=1
"ЮВІЛЕЙ БЕЗ БЕНКЕТУ" Автор: Оксана Керч.
Лавочка певно інший. Можливо в Америці чи Канаді доповнив свої скупі знання, здобув може професію "інженера, директора чи маґістра", розбагатів. Може, забув, що в 1944 році в щоденнику записав: "Кажуть, що ідуть переговори з Власовим. Наші не хочуть ніякої спілки. Це в порядку. Тільки мертвий москаль є добрий"...
Кажуть, що дотепи старі, як світ. Можливо і дотепи Селепка Лавочки такі ж. Але вони в "Щоденнику" так добре припасовані до дійсности, що кажуть забути про давність, чи неориґінальність.
Спостерігаючи гарних корів на Словаччині, Селепко нотує: "У здорових селян родиться здорова худоба"...
29 жовтня 1944 він записує: "Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів втекли літаками до Львова. Певно сидять тепер у каварні Жоржа".
Або чого варта таке знання історії: "Клявзевіц сказав, що війна є батьком усього. Так, але аліменти платять інші".
Або яка правильна оцінка власної особи: "Як я почав жити, не мав нічого окрім моєї інтеліґенції. А диви — здивувався поручник — як то люди з нічого доходять до нічого"...
Книжку закінчує дотепний науковий трактат з ономастики про виникнення і назачення слова "селепко". Дуже добрий трактат, завдяки якому в наш мовний фонд ввійшло нове слово, що й до сьогодні не втратило свого значення.
Коли ми цю книжку сьогодні перечитаємо і, перечитавши, пригадаємо деякі очевидні тоді речі, порівняємо їх з сьогоденням і висловимо авторові признання за цю книжку — то це і буде ювілей "національного героя", хоч і без мистецької програми та доброї вечері.
"Гомін України" з 16 квітня 1980.
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/
Посилання за яким можна закачати книгу. https://diasporiana.org.ua/proza/3253-shhodennik-natsionalnogo-geroya-selepka-lavochki/
"БЕЗ ПОСТРІЛУ" Володимир Дашко-Марко (Спогад).
Стара та нова церква у селі Коровники.******
На цвинтарі села Конюша, Перемиського повіту, у вузькій долині над гірським потоком, спочиває мій друг з мого села Коровники, вояк Української Повстанської Армії — Володимир Микита-Ковалик. В 1945 році, виконуючи завдання розвідника, він попав у засідку польського війська, в якій його важко поранили в ноги й захопили. В селі Конюша польські вояки зігнали місцеве населення на майдан і, на пострах усім, жорстоко знущалися над полоненим, аж поки він від мук не вмер. По відході війська селяни похоронили його на цвинтарі при дорозі і поставили на його могилі хрест з написом: "Тут спочиває воїн УПА". Його пам'яті присвячую цей спогад.***
В липні 1946 року у селі Конюша затрималися на відпочинок по цілонічному марші сотня УПА командира Бурлаки і сотня командира Громенка. Липневе сонце щораз дужче припікало, а відпочиле вояцтво жваво увихалося зі своїми заняттями: одні чистили зброю, другі голилися і пречепурювалися, інші вже весело жартували в гурті дівчат.
До мене приступив зв'язковий к-ра Бурлаки — Панас і передав мені наказ негайно зголоситися до сотенного почту. Такий самий наказ отримав чотовий Остап. Ми разом пішли на квартиру командира. В кімнаті були ще й інші командири і провідники. Бурлака попросив до стола, на якому була розложена військова карта, щоб пояснити нам завдання, яке ми мали виконати.
Яких три кілометри за Конюшею, недалеко сусіднього села Кописна, на громадську сіножать прибув відділ польського війська, в силі 30 вояків, з двома возами, і, не питаючись нікого про дозвіл, почав косити траву на пашу для своїх коней. Ми з чотовим Остапом дістали завдання незамітно наскочити на непроханих косарів, роззброїти їх і привести всіх до Конюші, але зробити це тихо, без жодного пострілу, щоб не заалярмувати більшу силу польського війська, яке квартирувало в селі Кописно.
Ми вийшли з хати. На дворі Остап здивовано здвигнув раменами: "Чи не здурів часом Бурлака? Приведи йому 30 поляків без одного пострілу!" Я тільки посміхнувся: "Наказ є наказом. Постараємося виконати". Своєму зв'язковому "Хитрому" я дав наказ негайно повідомити ройових, де і в якому часі їхні рої мають бути готові до вимаршу.
Моя чота складалася з 4 роїв по 12 вояків кожний. Ройовими були: Кучерявий, Сова, Зуб і Галайда. Озброєння — 5 кулеметів, кріси й автомати. Поки "Хитрий" передавав наказ ройовим, ми удвох з Остапом вийшли на горбок край лісу за селом, щоб через далековид обслідити терен. Обабіч дороги розвернулись різнобарвні поля, а ліворуч далеко під лісом метушилися польські вояки-косарі, посуваючись звільна ближче до дороги. Ми завважили, що їхні кріси були уставлені в піраміди, а три кулемети були звернені в бік лісу. Кулеметники лежали без сорочок на траві, опалюючись на сонці, — це була охорона косарів. Між косарями один, видно старшина, з далековидом у руках, зорив по терені.
Закінчивши наше обстеження, ми обговорили ситуацію і вирішили: Остап зі своєю чотою піде лісом, наблизиться до кулеметних застав і ждатиме на мій знак. Я зі своєю чотою підійду непомітно чистим тереном до дороги навпроти косарів, щоб залягти у придорожному рові. Коли косарі наближаться ще більше до дороги, моя чота вигукне "Руки догори!" і скочить на косарів, а Остапова чота кинеться на кулеметні застави і роззброїть їх.
З тим пляном ми вернулися до своїх чот. Пояснили наш плян ройовим, а вони своїм воякам. Кожний з нас замаскував різним зіллям і галузками себе і свій виряд, а головно зброю, щоб не блестіла на сонці. Вирушаємо.
Наш підхід забрав нам цілу годину. Ми використовуємо кожне природне прикриття; похилені, стрибками перебігаємо відкритий терен, деінде повземо, мов змії. Нарешті ми залягли і обсервуємо ворога. Прислуховуємося до голосних розмов і жартів противника, — це знак, що вони нас не завважили. Косарі повільним кроком, в ритмі помахів кіс, наближаються до нас, до дороги, а віддалюючись все більше і більше від своїх крісів і кулеметів. Я лежу біля ройового Кучерявого і раз-у-раз кидаю оком на своїх вояків. Всі лежать у траві, пильно глядять вперед, напружені до скоку.
Ось косарі вже 30 метрів від нас. Даю знак рукою. Ми вискакуємо з рова з грімким криком "Руки догори!"
Поляки станули, як вкопані, — зовсім збентежені. На наш крик вони кинули коси і підняли руки вгору. Я глянув на ворожі кулемети. На наш крик кулеметники звернулися лицем до нас. В тому моменті з лісу вискочив Остап зі своєю чотою з криком "Слава!" Цілий ворожий відділ піддався без жодного пострілу.
Щойно тепер я завважив, що на кілька кроків передо мною стоїть з піднесеними вгору руками польський поручник, без зброї, зате підперезаний новісіньким жовтим" поясом. Нагло мене плонило бажання мати цей пояс і я крикнув: "Стягай куплю!" Офіцер, пильно дивлячися мені у вічі, почав помалу розщіпати пояс, промовляючи обережно: "Відзе, же пан єст офіцерем, я теж офіцер. А пан хиба вє, же офіцера нє можна провадзіць до плєну без куплі". Я подумав: "Ну, не знати, що ти на моєму місці зробив би", а вголос сказав: "Поміняємося куплями. Я дам тобі свою, а ти мені свою". Поляк хвилину завагався, врешті з кривою усмішкою віддав мені свій новенький хромовий пояс, а від мене взяв мій старий.
Тим часом наші ройові впорядкували колону до відмаршу. На переді йшов рій Кучерявого, за ним їхали два вози, на які покладено всю здобуту зброю і амуніцію; за ними три мої рої, далі всі полонені, а на кінці ціла чота Остапа.
Нам назустріч з Конюші вийшов Бурлака, а за ним решта вояцтва і селяни. Я дав колоні наказ зупинитись, підійшов до командира і зголосив: "Друже командире, наказ виконано!" Командир подякував і наказав польовій жандармерії перебрати відділ полонених, а нам звелів іти на відпочинок.
День добігав до кінця. Коли я вийшов з хати, в селі було гамірно. Стрільці гуторили, кухарі весело перегукувалися, варячи вечерю, один гурт притишеним голосом співав пісню:
"Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є.
До ленти набої успішно подає..."
Бачу, біля квартири сотенного почту переслуховують полонених. Я пустився йти туди, але навпроти мене надійшов усміхнений Бурлака.
— Марку, — каже він, — вибери з чоти вояків із знищеними одностроями і відішли їх до почту, бо ми будемо переодягати полонених до звільнення. Але той твій поручник вимагає звороту свого нового пояса і йому обіцяно його повернути. Я їм сказав, що тебе нема в селі, ти відійшов у другий район. Зрозумів?
Я тільки засміявся. Швидко вистроїв своїх стрільців з подертими уніформами і відіслав їх до почту. До вже переодягнених полонених підійшов наш політвиховник Євген і "втяв їм балак", чому і за що ми воюємо, і проти кого повинні поляки обернути свою зброю, замість виступати проти нас. Полонені слухали його мови зразу насторожено, потім зачудовано, а коли почули, що всіх їх звільнюємо, зраділи — деякі навіть заплакали. Один з полонених, як видно — з тих "цваних", виступив з ряду і подякував за те, що їм дарували життя, а тоді, звернувшись з батярською усмішкою до свого старшини, показав на свої "вифасовані" подерті ззаду штани і зарапортував: "Панє поручніку! На Конюшев яко-тако, а з Конюше з голов с...!".
Всі полонені розсміялися і швидко рушили на Кописну, до своєї частини, але без зброї і без паші для своїх коней.
Кілька днів пізніше здобуті від поляків кулемети вже строчили черги за чергами по наступаючих ворожих лавах...
Джерело інформації: http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2022/08/blog-post.html?m=1
пʼятниця, 30 вересня 2022 р.
Хорунжий - МИКОЛА КОШАК (1894 — 1980 рр.)
Після війни, у 1922 р. був інтернований в таборі у Райхенберґу. По звільнені закінчив Високу торговельну школу і повернув назад до Косова, де включився в громадсько-торговельне життя, працював у Маслосоюзі, опісля перейшов на становище начального директора Союзу Кооператив.
В час 2-ої світової війни виїхав на еміґрацію, перебував у Відні, працюючи далі для кооперативного руху. Пізніше жив в Новому Ульмі і Мюнхені, де закладав таборові кооперативи.
В 1950 р. переїхав до ЗСА, де жив у Нью Гейвені, виконуючи різні становища в управах Рідної Школи УККА і УНС.
І. Т.
Джерело інформації:
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/
четвер, 29 вересня 2022 р.
29 вересня 1938 року московитами засуджений до розстрілу Хоткевич Гнат Мартинович (літературний псевдонім Гнат Галайда) - Український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.
Народився 31 грудня 1877 (12 січня 1878)в Харкові.
З відзнакою закінчив Харківське реальне училище, що дало йому право при конкурсному складанні кількох іспитів вступити до вищого навчального закладу.
1900 рік — закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту.
1900 — короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.
Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше від американського аналогу.
........
Найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911).
.......
У молоді роки Хоткевич вивчав гру на скрипці у харківського професора скрипки Ільницького і досяг професійного виконавського рівня, даючи численні сольові концерти скрипкової музики. Рівно ж він вправно володів грою на фортепіано та володів професійними навичками співу, співаючи баритоном. Професійна музична підготовка на скрипці допомогла йому засвоїти та удосконалити гру на бандурі та закласти ґрунт для пізнішого створення професійних курсів гри на бандурі.
Хоткевич почав вивчати гру на бандурі в 1896 р. і як бандурист-соліст об'їхав майже всі великі міста України. На базі народного способу гри на бандурі, який використовували слобожанські кобзарі, Хоткевич створив свою так звану Харківську школу гри на бандурі.
1909 — у Львові видав перший підручник гри на бандурі.
1926–1931 — керував класом бандури в Харківському Музично-драматичному інституті.
Працюючи над удосконаленням конструкції бандури, створив педагогічну літературу для бандури «Підручники гри на бандурі» (1909, 1929, 1930, 1931), «Короткий курс гри на бандурі» й уклав низку композицій і обробок народних пісень.
1928–1931 — керував Полтавською капелою бандуристів, для якої створив поважний репертуар. Колектив під його орудою досяг такого успіху, що став першим радянським колективом, який отримав контракт на гастролювання Північною Америкою.
Хоткевич є автором близько 600 музичних творів — романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур.
середа, 28 вересня 2022 р.
28 вересня 1936 р. у с. Плесківці народився Чернихівський Гаврило Іванович (псевд. Іван Волинський, Роман Рой-Чарський, І. Гавриленко, Г. Ч., Ч. Г. ) - Український літературознавець, краєзнавець, історик. Брат Дмитра Чернихівського.
Початкову освіту здобув у рідному селі, а далі продовжив навчання в Чернихівській семирічці та Обаринецькій десятирічці. Закінчив історичний факультет Львівського університету (1958).
Працював учителем у селах Доброводи Збаразького і Горинка Кременецького районів. Викладав у Кременецькому педагогічному інституті (1963–1969, нині ТНПУ).
1969–2006 — старший науковець, завідувач відділу, провідний науковий співробітник Кременецького краєзнавчого музею. У цей час активно зайнявся пошуком матеріалів про стародавню історію Кременеччини. Серед знахідок дослідника — унікальне видання «Малого Кобзаря» Тараса Шевченка (Кременець, 1922), листи Єжи Єнджеєвича до Макара Середюка, поетична спадщина Юхима Ваврового-Виливчука, прозаїка-казкаря Сергія Даушкова.
Ініціатор створення і автор експозицій 10 музеїв на громадських засадах, 2 з них — «народні» (села Плоске та Крижі, обидва — Кременецького району). Організатор літературно-меморіальних музеїв Уласа Самчука (село Тилявка Шумського району) та Олександра Неприцького-Грановського (село Великі Бережці Кременецького районів), світлиці Уласа Самчука у Кременецькому ліцеї.
1969—1983 — заступник начальника Волино-Подільської археологічної експедиції, яка досліджує пам'ятку пізнього палеоліту на горі Куличівка в Кременці.
З ініціативи Гаврила Чернихівського у Кременці перейменовано 66 вулиць, встановлено 30 меморіальних таблиць, у тому числі Р. Бжеському, Борису Козубському, Оксані Лятуринській, Лесі Українці, Михайлу Черкавському та ін. Ініціатор спорудження пам'ятника на могилі поетки Галини Гордасевич (2006).
Помер 19 вересня 2011 року після довгої хвороби у Кременці, похований на місцевому Туницькому кладовищі.
Джерело. Гаврило Іванович Чернихівський [Архівовано 6 серпня 2016 у Wayback Machine.] // сайт Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.
Вікіпедія.
28 вересня 1886 р. у Києві народився Микита Іванович Мандрика - Український літературознавець, публіцист, учений, дипломат, поет, громадський діяч. Доктор права (1925).
З 1914 по 1917 служив у царській армії. З 1917 член Української Центральної Ради. Після приходу до влади Павла Скоропадського Микита Мандрика жив у Херсоні бо на Київщині його посилено розшукувала гетьманська влада і німецьке командування. Після того, як у газеті «Киевская мысль» був розміщений наказ німецького коменданта про його затримання, Микита Мандрика змушений був під чужим ім'ям тікати на Кубань. Там він деякий час завідував кооперативним видавництвом і редагував щотижневий журнал. На початку 1919 року, коли на Кубані закріпилася Добровольча армія, денікінці почали переслідувати українців і Микита Іванович змушений був переїхати до Ростова.
З 1919 по 1921 виконував дипломатичні доручення уряду Української Народної Республіки на Далекому Сході, в Республіці Китай, Японській імперії, Грузинській Демократичній Республіці, Османській імперії.
Працював науковим секретарем Українського соціологічного інституту, за дорученням якого 1928 переїхав до США, 1929 згодом до Канади. Один з організаторів товариства «Українське трудове об'єднання», редактор часопису «Правда і воля», член редакції і президент (1970—1973) Осередку української культури і освіти у Вінніпезі.
Брав активну участь у створенні і діяльності Комітету українців Канади і Української вільної академії наук у Канаді. З 1970 по 1973 президент Української вільної академії наук у Канаді. Був редактором серій УВАН у Канаді «Література» та «Українські вчені».
Помер у місті Вінніпег (1979).
Джерело.
О. О. Ковальчук. Мандрика Микита Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 488. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
В. К. Чумаченко. Мандрика Микита Іванович // ЕСУ
Вікіпедія.
вівторок, 27 вересня 2022 р.
"Той, кого не кликали"
Зло в людському обличчі під личиною багатьох імен, щоб не привертати до хати (біда, дідько, ірод, сатана, нечистий, диявол, лукавий, рогатий, він, щезник, хвостатий, той) – його величність повелитель темряви – чорт, головний негативний персонаж української міфології.
За однією версією він водиться в пустельний місцях (в очеретах, в болоті, в диких заростях бузини, на перехрестях доріг, поруч з млинами та під землею), вичікуючи самотнього мандрівника, щоб звернути його до своєї чорної релігії і надихнути на недобру справу. Причому свою силу він має лише вночі, а дідівщиною його вважається пекло.
В іншій інтерпретації народного фольклору чорт має людське обличчя, живе як всі, підшукує собі відповідну пару, щоб завести маленьких чортенят і збільшити кількість зла на землі. Активний, худорлявий чоловік невисокого зросту. Основним місцем його проживання значиться зовсім не міфічний пекло, а людська спільнота – моментальне перетворення на “знайомого кума”, “красивого юнака”, “сусіда”.
Вважається що спочатку чорт був єдиний, як син Чорнобога та Мари, але скучивши на самоті від виклопотав собі у Білобога дозволу умочити пальця в живу воду, щоб стряхнувши її знайти товариша в обмін на обіцянку не творити зло. Але підступність взяла верхи – біс вмочив у воду не палець, а всю руку і став струшувати її на всі боки в наслідок чого на світ з’явилося тринадцять чортових дружин, які тут же збунтувалися проти Вирію (слов’янський рай, де живуть душі мертвих і птахів). В покарання Білобог скинув їх з небес на землю, куди вони летіли сорок днів, а після його слова “Амінь” залишилися там, куди потрапили – в лісах, полях, селах і містах.
Як стверджують українські легенди саме князю темряви і його поплічникам людство зобов’язане всіма шкідливими звичками починаючи з випивки, куріння, лайки і азартних ігор для чоловіків і всіх видів косметики для жінок, хоча їм же людство зобов’язане умінням добувати вогонь, виготовляти борошно, пекти пироги та іншими ремеслами.
А ще силам зла народний поголос приписує і роль вершителів справедливості і поборників моралі – якщо бідний ділився зі старцем останнім, то отримував велику нагороду, а жадібний багач втрачав своє золото; для дівчат існувала загроза бути спокушений дияволом в образі прекрасного юнака; а п’яниця міг прокинуться в калюжі замість примарного розкішного палацу, куди його приводив “знайомий кума”.
Чорта за повір’ям можна було приручити і перевиховати, щоб він допомагав по господарству і дивився за дітьми – таких домашніх “хованців” (домових) можна було купити у мольфарів або непростих людей.
09-06-2019 Вікторія Шовчко
Джерело сайт: https://zabytki.in.ua/uk/
понеділок, 26 вересня 2022 р.
Магічні дерева України. Українська міфологія.
Одним із центральних складових цієї прадавньої української релігії, носіями якої виступають мольфари та інші «непрості», є культ дерева, домінуючу роль в якому відіграють велетні-дуби – символ сили, могутності, волі, боротьби, вічності, «світове чоловіче дерево». Саме тому його кора, листя, плоди та їхні зображення широко використовуються в українських обрядах та лікуванні, карбуються в оберегах, оспівуються в фольклорі, з жолудів навіть пекли хліб п’ять тисяч років тому (знайдений при трипільських розкопках на Кировоградщині). Ці дерева, як вартові української землі, бережуть прадавню історію та спадок пращурів, адже їхній вік обчислюється буремними століттями зміни епох та поколінь; дуби пам’ятають те, що встигла забути людська пам’ять. Хоча деякі українські вірування відносять дуб до дерев темряви і кажуть, що в його корінні ховається нечистий.
Гілки верби – оберіг здоров’я та дівочої чистоти, які з давнини кладуть під подушку для нормалізації системи кровообігу. У загальноприйнятому народному понятті плакуча красуня для українців – ототожнення чистоти фізичної і духовної, що породило повір’я про принесених лелекою саме у вербові гілки українських немовлят. У мольфарів ж існує легенда, що з її молодого паростку, який не бачив води та не чув півнячого крику, вийде сопілка здатна піднімати небіжчиків, а живих змушуюча пускатися в танок.
Вільха, яку посадив за легендами сам Бог при створені світу, а потім лихо з набив в її прекрасний гладкий стовбур цвяхів (сучків), за що був укушений вовком і кров його назавжди забарвила це дерево в червоний, – земний символ протистояння добра зі злом, використовуваний в обрядах «непростими» людьми, добуваючи червону фарбу з її кори, зелену – з квітів, коричневу – з молодих гілок. До того ж невеличка частина вільхи може відкрити людині дар передбачення.
Свята ліщина, дерево громовика, який ніколи не жбурляє в неї свої палаючи смертоносні стріли (тому українські вівчарники в грозу ховаються під нею зі своєю отарою чи бодай затикають її гілля за пояс для захисту). А ще завдяки своїй духовній сили вона давала матеріал для магічного веретена чаклунів та магів чи навчального приладдя плетення нитки для малих дівчаток. Здвоєні чи строєні лісові горішки (як їх звуть в народі) матуся обов’язково клала нареченій в скриню, щоб в новому домі її доні завжди панували достаток та щастя. Існує також легенда, що цариця змій живе саме між коріннями ліщини і восени збирає перед зимівлею на останню нараду всіх своїх підданих, тому наближатися до неї в цей час небезпечно для життя.
Чистота липи на всіх рівнях на стільки всеоб’ємлюча та недоторкана, що вважається дерево може перебрати на себе людське прокляття, єдиною ознакою чого стає поява нового наросту на її корі. Липа – символ доброти та щирості, який огортає своїми обіймами всіх навкруги, щоб захистити від зла та негараздів. Липовий цвіт та мед мольфари і зараз проводять обряд очищення та позбавлення; і це не враховуючи їхньої відмінної лікарсько-смакової якості.
Життєва сила смереки, яка дозволяє вічнозеленій красуні пристосовуватися до найскладніших природних умов виживання від голих скель до заболочених ярів, в українському тотемному ряду звело її в ранг дерева життя. Тому, крім іншого, соснова гілка є невід’ємним атрибутом весільного короваю, різдвяного пирогу, колиски немовляти. Її шишками прикрашали інтер’єр українських осель (часто клали між віконними рамами) в якості запоруки здоров’я та сили всіх її мешканців.
На підмогу «чоловічому дереву»-дубу в справі захисту українських земель виступає тис – символ перемоги над водою, вогнем та землею. Його шматочок обов’язково був атрибутом бойових обладунків будь-якого воїна, за легендами захищаючи свого володаря в бою і в мирному житті від лиха та негод, щоб потрібної миті він завжди міг стати в стрій, а полеглих боронив від тліну (тому українські труни з давніх-давен роблять саме з тису). Квіти та ягоди цього дерева могли стати у нагоді задля розправи з ворогом, адже їхня отруйність надвисока; але в новітні часи те що було вісником смерті, перетворилося на надію життя (з їхнім використанням зараз розробляються ліки від раку).
Яблуня та груша годувальниці – це берегині світового жіночого початку, покровилелі знань, дерева життя та продовження роду, які захищають силою українських праматерів своїх доньок від вселенського зла. Пеньки їх «непрості» люди і досі використовують для альтернативного церковному обряду вигнання диявола. Узвар з яблук та груш, традиційний магічний напій, супроводжують українців від народження до самої смерті, в якості неодмінного атрибуту всіх національно-обрядових трапез.
Покровитель музик та співців явір (найпоширеніший в Україні різновид клену) здавна використовувався для виготовлення різноманітних музичних інструментів, бо його деревина ідеально акумулює та передає природну чистоту звуку. Саме тому в українській містиці це дерево асоціюється з талановитим парубком веселої долі, хоча сумного підтексту надає пов’язаність явору з передчасною смертю, як символу безсмертя души (його садять на могилах). Обряди пов’язані з коханням поза шлюбом зазвичай теж намагаються проводити під явором для запоруки їхнього щасливого здійснення (що не позбавляло останні пліткового шлейфу, з якими асоціювались кленові тріски).
Войовничий ясен – українське дерево мужності та стійкості, яке відганяє страх від серця, щоб не здригнулася рука з мечем піднята проти ворога. Може саме тому так рясно росте це дерево по всіх теренах від Закарпаття до Луганщини та від Криму до Чернігівщини, що нема в українців страху не перед ким та не перед чим (в давнину українці надсилали гілку ясена в якості акту оголошення війни чи попередження про її початок). Завдяки фізико-хімічним якостям деревину ясена прирівнюють в теслярстві до чорного дерева, а бояк в кожній українській оселі є меблі або інші обереги з ясеню, Україна – відважна і не переможна.
21-01-2022 Вікторія Шовчко
Джерело сайт:
https://zabytki.in.ua/uk/
неділя, 25 вересня 2022 р.
Бешкетник болотяник. Українська міфологія.
Ця товста сліпа істота вся обплутана водоростями, равликами та риб’ячою лузгою, а може сивий дідуган з довгими жаб’ячими кінцівками та очима наввилупки, що цілими днями сидить в своєму кам’яному будиночку на дні болота, від нудьги серед суцільної всепоглинаючої тиші трясовині ні-ні, та й придумує собі розваги: то страшними стогоном чи несамовитим реготом, пронизливим пташиним галасом чи раптовим ревом лякаючи подорожніх, чи-то холодним подихом важких зітхань та свистом лопнутої бульбашки сковуючи душу кайданами паралізуючого жаху.
В народі кажуть, що часом він обертається на чорного вола чи підперезаного червоним поясом жида аби полякати дівчат, що приходять на болотяний берег по рогіз. Іноді, за переказами очевидців, він може обернутися безхресним ченцем або просто мандрівником, який пропонує допомогти людині вибратися з трясовини, вказуючи шлях до свого житла ліхтарем і дороговказами, а насправді заманюючи її ще далі в глиб мокви, щоб там танцюючи та регочучи вдосталь насолодитися стражданнями нещасного бідолахи. При цьому у виборі своїх жертв він завжди віддає перевагу тим, хто потурбував його мирний сон тихими ночами грою на сопілці; саме вони, ті хто зазіхнув на святий покій болотяного царя, зазнавали найбезжальнішого переслідування та найбільших знущань з його боку, коли опинялися в пастці.
Улюбленці ж болотяника – заблукалі пияки, яких він з відкритою душею кликає до себе в гості на вечорниці. Велика зала, гарна музика, смачна їжа і питво без міри – ось як потім згадують про ті посиденьки у володаря драговини гості. Платою за щедре запрошення на це бенкет вони повинні розважати господаря, його дружину болотницю і прислужників-”порічать”:/uk/3461/poterchata-mertvorozhdennye-mladentsy веселими танцями, співами та жартами. За свою працю пиятика міг отримати “щедру” винагороду у вигляді нового капелюха чи іншої прикраси, але після протверезіння виявлялося, що це – всього лише якийсь рибацький мотлох, а сам обдарований чомусь з подивом знаходив себе на якісь водяній височині будь-то млин чи крутий пагорб серед мочару.
Але не всім обдарованим царем драговини так не щастило — люди кажуть, що повитухи, які допомагали болотниці привести в цей світ його нащадків з умовою виконання всіх побажань та інструкцій майбутнього батька, болотяник обдаровував надщедро (ті вже могли не працювати до скон віку). Хоч за легендами сам він не дуже полюбляє розкидатися справжніми грошима і самотужки лагодить своє взуття чи-то від нудьги, чи через природну скупість.
Для захисту від чар володаря трясовини достатньо прочитати молитву, створити хресне знамення чи просто притиснути натільного хрестика до грудей, не дивлячись на всі намагання болотяника завадити. А ще можна покликати по допомогу духи пращурів закликом: “Цур мене, цур!” та вхопитися за залізне – в цих випадках він провалюється крізь землю, а назавжди може зникнути лише разом із своєю дідівщиною та всією родиною внаслідок осушення болота. Назавжди ж може зникнути – тільки разом зі своєю дідівщиною та всією сім’єю, тому-то болотник усіляко намагається завадити всім людським спробам осушити або зменшити площу болота за допомогою загат чи гребель, розбираючи всі перешкоди на шляху його царства мулу та твані (за повір’ям його деструктивну діяльність могла зупинити лише закопана під гідротехнічною спорудою кобиляча голова).
Джерело сайт: https://zabytki.in.ua/
02-06-2022 Вікторія Шовчко
Підписатися на:
Дописи (Atom)