З нагоди свята - Івана Хрестителя. На світлині - українська Марійська дружина біля входу в катедральний собор св. Івана Хрестителя в місті Перемишлі в 1933 році.

У першому ряді третя справа наша бабуня Ганна Хома з роду Сорок (з білим комірцем). По центрі священники - о. Степан Граб а другий о.Маселко (?), за розповідями бабусі. Біля входу видно фігури святих, які були знищені польською владою після війни і ліквідації української греко-католицької церкви. Отець Степан Граб був переслідуваний польською владою за участь в українському підпіллі. Може хтось мене доповнить...

Світлина зроблена 90 років тому. Тепер вже знаю, що отець Володимир Маселко , сотрудник перемиської катедри, що на фото ліворуч, родом із Перемишля, був добровольцем-кулеметником в УГА 1918 р. Поранений під час боїв із поляками на мості через р. Сян у Перемишлі.

Джерело інформації ФБ сторінка Романа Гуцула.

Ніч під Івана Купала. (Репортаж зі Сокола, 1936 р.).

Погідний, теплий вечір на Соколі. Вже давно трубіло «на фас«, але під кухнею якось сьогодня пусто. Дівчата заняті чимсь, бі­гають сюди-туди з пільними цвітами в руках. Ах, це сьогодня святоіванівська ніч. Ніч, в котрій відживають давні звичаї. Ніч в котрій над всіма ріками горять огнища, дівчата співають пісні й дріжучими руками кидають на воду вінки...

Ще вчора гурток »голодних« звернувся до пані командантки з великим проханням: хотіли-би урядити свято Івана Купала. Відпо­відь була: «Добре, але нехай улаштовують його зовсім самі«.

На землю лягали перші сумерки. На зе­леній травиці над Лімницею стоять тісним кругом таборовички. По середині горить ва­тра. Червоне полум’я взноситься вгору й роз­прискується тисячами іскор. Очі всіх звернені з сторону провідниці гуртка >>голодних«. Во­на говорить про народні звичаї в святоіванівську ніч, про це, що Соколянки хочуть задер­жати традицію, хочуть тут, на таборі її прига­дати. Вона скінчила й запанувала тиша. Дів­чата під настроєм вечора вдивляються роз­мріяні в огонь; може ввижаються їм святоіванські забави наших предків, а може...

Аж вкінці один гурток почав тихосенько співати:

«Гей на Івана, гей на Купала, гей...

«Красна дівчина долі шукала, гей«... — підхопили вже інші.

«Поплинь віночку, по бистрій хвилі, гей!

«Поплинь до хати де живе мій милий, гей — понеслося по ріці й поплило з хвилями Лімниці...

Дівчата перенеслися блище над воду. У кожньої в руках два вінки. Починають ки­дати на хвилі ріки. У кожньої бється серце; зійдуться — чи ні?

Легкий плескіт вінків на воді й тиша очі­кування — а відтак у долині оклики цих, що ловлять: »3ійшлися, зійшлися«. Часами не чу­ти нічого — значить вінки не стрінулися.

Вісімдесят дівочих голов схилених над водою, вдивляються в її бурхливі хвилі й жде. Із-за Гринькова викотився на небо вели­кий, повнолиций місяць, червоний — немов відблиск від нашого вогню взяв, дивиться добротливо й спокійно на наші забави.

Над рікою стає щораз більше гамірно. Мішаються всі, бігають, сміються.

Хлюп!!! Крик — і одна учасниця видрапується в мокрій, прилиплій до неї, одежі на беріг.

Веселі, безжурні гумори взяли верх над розмріянням і дивним чаром цеї ночі.

От молодші вже зібралися в круг коло вогню і починають аркана. На їх лицях гра­ються червені блиски вогню, сміється молодість і вдовілля. А відтак одна за другою, під­нявши спідниці плигають через вогонь. На хвилину кожна підривається від землі й летить через вогонь та дим на другу сторону. Одна, друга, третя, десята... Ось скаче й на­ша невдачна потопельниця. Спід плаща біліє нічна сорочинка в яку вона перебралася, але вона нічого собі не робить. Хтось надсмалив спідницю, комусь впала шапка, але це не важне!

Стою з боку й приглядаюся. Справді всі вони тепер правдиві «діти матері природи, діти сонця і весни«. — Коби мати фільмовий апарат і накрутити цю прегарну картину

Вкінці забавам і танцям положила кінець пані обозна. З окликом невдоволення і жалю вертаються дівчата до табору. Молитва, гімн і острий приказ обозної: «За десять хвилин нічна тиша«.

Десять хвилин в куренях як в улію. Чути оклики, розмови, сміхи. Там обступили нічну стійкову й просять, щоби їх збудила о дванайцятій вночі. Хочуть іти шукати цвіту папороті.

Вкінці трубка «на добраніч«. Гаснуть сві­тла й залягає тиша. Ясний місяць освічує Со­кіл, як лямпада і заглядає крізь віконниці до куренів. Хто знає, може він викличе о півночі романтичну душу з теплої лежанки на пошукування цвіту папороті.

Ідіть дівчата, ідіть. Нехай дорогу освічу­ють вам святоіванські вогники. Хай зими, ро­си стелять вам сріблистий килим під ноги, хай місяць і зірки стережуть вас, а зи йдіть шу­кати на Соколі квіту щастя...

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil

Легендарний хор під керівництвом не менш легендарного Олександра Кошиця. На початку ХХ століття виконуючи українську музику обїздив всю Європу та майже всю Америку.

Саме цей хор відкрив для світу український "Щедрик", який став світовим хітом, вже нажаль після смерті Леонтовича. 

Джерело інформації

https://zabytki.in.ua/

Стрільці боївки Самооборони у селі Войславичі, 1942 рік. Зліва направо: Богдан Мазурок-"Кучерявий", Яків Гуменюк, Іван Сич-"Касіян", Володимир Мазурок

Джерело інформації Локальна історія.

"Наприкінці серпня 1944 року двадцятирічний стрілець "Касіян" брав участь у рейді новосформованого куреня Української Повстанської Армії "Гайдамаки". Йшли через Західний Буг на вишкіл у волинські ліси. Але невдовзі потрапили в оточення загонів НКВС. Після кількаденних боїв курінь розбили, сотня «Касіяна» вирвалася з оточення і повернулась додому. Пізніше виявилося, що командир куреня УПА Василь Левочко -"Юрченко" – окружний референт ОУН Холмщини – завербований агент НКВС. У серпні 1945 року упівці його вбили.." 

Стаття - спогади за посиланням....

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ivan-sich-kasiian-takoyi-partizanki-iak-nasha-ukrayinska-svit-ne-znav/

ФЛОРА І ФАУНА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Фотографії із ФБ сторінки "Підслухано в Сокалі"

Колись Сокальщина потопала в буйних лісах, які славилися своїми дубами. Їх відправляли на продаж у Гданськ, де вони користувались великим попитом. А коли у XVI столітті у Варшаві споруджували королівський замок — теж не обійшлося без будівельного дерева з Сокальщини.

Згодом на Сокальщині через нестачу орної землі розпочалось інтенсивне викорчовування лісів — на їх місці появилися родючі поля. За часів Австрії її «зелені легені» теж значно змаліли. Тільки протягом 1890—1892 років з повіту було вивезено до Німеччини і Австрії 32,967 тонн будівельного лісу. Якщо врахувати, що стільки ж дерева сплавляли тоді і по Західному Бугу, то щорічно у Сокальщині зникали в середньому 500—600-гектарні площі лісів. Особливо інтенсивно вирубували їх в околицях Прусинова (Низи), Куличкова, Сільця, Волсвина, Яструбич, Пархача (Межиріччя)... Але найбільше нищення «зеленого друга» розпочалось у період колективізації і будівництва шахт та роздачі у лісових масивах ділянок під городи жителям Червонограда, Соснівки і Гірника.

Протягом останніх сорока років великі лісові масиви Сокальщини вигоріли внаслідок пожеж.

Ще 160 літ тому на завонських луках (поблизу нинішнього м. Соснівки) росло 100 дубів, які були такі кремезні, що на зрізі їх пнів міг стати кінь з вершником [1] . Нині чогось подібного у наших лісах не знайдемо. Натомість маємо чимало місць, особливо на території Соснівського лісництва, де обширні ділянки лісу внаслідок підземної гірничої підробки шахт осіли і почали всихати. Тут підтоплені водою дерева вмирають стоячи. Таких ділянок працівник Соснівського лісництва Богдан Бакай мені показав декілька.

— Щоб ці приречені на загибель дерева якось зрізати і забрати, — говорить він, — доводиться чекати зими, коли воду і землю, скує мороз. Але й тоді не обходиться без проблем. Інколи рихлий підводний торфоподібний ґрунт під вагою гусеничних машин просідає, і вони загрузають...

У наш час побільшало і розкрадачів лісу, які виїжджають на нічний «промисел» і зрізують кращі дерева. Виявляти їх працівникам лісництв стає дедалі важче. Як і тих, які самовільно везуть у ліс і скидають при дорогах різний мотлох, биті цеглу, скло, кераміку. Це роблять, як правило, водії різних підприємств і організацій.

Як не дивно, але в кінці минулого століття побутувала думка, що від колишніх великих лісів Сокальщини залишились тільки рештки. Якщо ж ці рештки будуть так маліти і знищуватися й надалі, то цікаво, що про них можна буде сказати через 50—100 років?

Сокальщина була дуже багата на фауну. Але її, як і лісів, поступово меншало. Деякі види звірів і птахів позникали. Приміром, у кінці XVIII століття вчений-природознавець, професор Львівського університету Гекет ще зустрів на Західному Бузі під Сокалем кількох бобрів, які мали довжину разом із хвостами до п'яти стоп і важили 50—60 фунтів. Ті рідкісні на цей час звірі жили в ямах і западинах. Незважаючи на те, що на прохання Гекета на Львівщині було заборонено нищити бобрів, вони все-таки невдовзі перевелися.

Доволі великого бобра було вбито в 1849 році на мочарах, які заросли лісом і простягалися біля Белза і Угнова. Це, мабуть, був один з останніх бобрів Львівщини. А втім, на белзько-угнівських болотах ще перед Другою світовою війною жило стільки різної дикої пташні, що одне ранкове полювання могло принести кілька сотень штук здобичі. Та згодом, коли ліси там повикорчовували, всі звірі і птахи безслідно зникли.

Ще на початку нинішнього століття в Західному Бузі, Раті і Солокії водилось багато щук, линів, сомів, вугрів, раків і навіть лососів. Чимало риби було і в польових озерах, які зрівняли зі землею в час колгоспного господарювання і проведення меліоративних робіт.

Негативно позначилось на розмноженні фауни також надмірне передозування полів пестицидами і гербіцидами, котрі також потрапляли у річки та водойми.

У лісах Сокальщини водяться зайці, лисиці, козулі, кабани, борсуки... Але охороні флори і фауни поки що приділяється мало уваги.

[1] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.437.

Джерело інформації http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__42.html

ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я - МЕДИЦИНА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Сокаль / вул. Маркіяна Шашкевича, 75.

Так звана «Червона лікарня». Колишня повітова лікарня, кін. ХІХ ст.

Перші великі медичні заклади почали появлятися у Прибужжі за часів Австрії. З вересня 1878 року в Сокалі відкрито лікарню. Її спорудили за кошти гмін, повітової ради, власників дворів та фільварків і назвали іменем австрійської ерцгерцогині Ґізелі [1] .

Цей шпиталь був розрахований на 80 ліжок. Вартість усього його майна становила 160 000 корон. У ньому працювало тільки два лікарі. Їх кількість не збільшувалася і пізніше. Принаймні відомо, що в 1914 році в Сокальському повітовому шпиталі ім. ерцгерцогині Ґізелі були лишень «доктори» Євген Вайгель та Мирон Яюс, а обов'язки нижчого медичного персоналу виконували сестри-йосафатки.

До початку 30-х років нинішнього століття Сокальський повітовий шпиталь не мав жодного відділу. Тут були лишень ізоляційний павільйон і хімічна робітня [2] . Тепер у його приміщеннях знаходиться декілька відділів районної центральної лікарні.

Дещо незвичною, як на нинішні дні, була у Прибужжі медична допомога, яку тут надавали у минулому столітті жінкам-породіллям. Робили це баби-повитухи. Про перебіг таких процедур краєзнавець Б. Сокальський писав:

«Сільські жінки, будучи в стані «благословеннім», до останньої хвилини віддаються господарським справам і лишень в останній критичній хвилі кличуть бабу-повитуху, яка здебільшого прибуває після родів, аби виконати звичні в таких випадках послуги коло породіллі і дитини. За кілька годин після родів породілля встає і починає крутитись біля приготування страви для гостей і кумів, за якими перед тим пішов чоловік» [3] .

Значна частина населення Сокальщини зверталася за медичною допомогою не до лікарів, а віддавала перевагу різним знахарям, що начебто мали силу замовляти хвороби. Це було однією з причин зростання смертності. На 1000 мешканців Сокальського повіту в 1878 році померло 30,5 чол., в 1879 — 27,7, в 1880 — 29,1, у 1881 — 35,0, у 1882 — 38,9. [4]

До захворювання людей значно спричинилися нестатки і недоїдання.

Впродовж 1876—1885 років найбільше мешканців повіту забрав у могили туберкульоз (2578 чоловік), коклюш (1588), тиф (1301), дифтерія (963), скарлатина (774)... Високою була дитяча смертність.

Перед Першою світовою війною у повіті діяло п'ять аптек — у Сокалі (власник Євген Височанський-Мінькович), у Белзі (Ян Ґросс), у Тартакові (Кароль Войда), у Варяжі (Чеслав Мінніцкий) та у Кристинополі (адміністратор Кароль Ліхтенталь).

У період польської санаційної держави якихось кардинальних змін у поліпшенні охорони здоров'я жителів повіту не відбулося. В Сокальському шпиталі працювало тільки вісім чоловік медичного персоналу. Щоправда, були тут здібні лікарі. Серед них — О. Пелех, який згодом очолював цей медичний заклад і впровадив у практику прогресивні надбання тодішньої медичної науки. У Кристинополі працював у 30-ті роки талановитий лікар Т. Савка. Про нього ширилась добра слава серед селян довколишніх сіл. Потім він лікував воїнів УПА* і багатьом з них урятував життя.

З встановленням радянської влади в районному шпиталі почали працювати чотирнадцять лікарів, один фельдшер, три акушерки і 17 медсестер. Та поступ в охороні здоров'я намітився в 60—70-х роках. У 1981-ому в Сокалі відкрито нову районну центральну лікарню. Крім неї, медичну допомогу мешканцям Сокальщини тепер надають Великомостівська і Белзька лікарні та наркологічне відділення в місті Угнові, які мають 735 ліжок, 10 амбулаторій і 51 фельдшерсько-акушерський пункт. У них працює 205 лікарів і 697 осіб середнього медичного персоналу, 494 — молодшого і обслуговуючого.

У Сокалі є також державна районна санітарно-епідемічна станція, станція переливання крові, профілактично-дезинфікаційний відділ, 7 аптек, приватна фірма «Провізор» і товариство з обмеженою відповідальністю «Здоров'я». Крім того, в районі діють три поліклініки — Сокальська, Великомостівська і Белзька. ДКП «Аптека Сокаль-фармація» має свої філії у шести селах району.

Попри це останнім часом зростали захворюваність і смертність сільського населення. Демографічні показники по району за 1997 рік були такими: народжуваність на 1000 чоловік населення становила 11,8, смертність — 13,8, середня тривалість життя — 69,8.

У 1999 році знизився на 4,4 відсотка природний приріст населення Сокальщини (проти 1,8 у 1998-ому). На 660 чоловік померло більше, ніж народилося.

Станом на 1 січня 2000 року у 1389 дітей району виявлено пораження емалі зубів гіпоплазією. Проте впродовж останнього часу простежується тенденція щодо зменшення кількості цих хворих.

Серед проблем закладів охорони здоров'я — недостатнє виділення коштів на медикаменти. Хворим доводилось купувати їх за власні гроші. Однак колектив Центральної районної лікарю, який очолює кандидат медичних наук Аркадій Каліщук, зі своїми обов'язками справляється добре.

[1] Szematyzm krolestwa Galicyi I Lodomeryi z wielkiem ksiestwem Krakowskiem na rok 1914. Lwow, 1914. S. 524.

[2] ДАЛО. Ф. 1, оп. 9, спр. 1785, арк.. 168.

[3] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.85.

[4] Rocznik statystyki Galicyi. Lwow, 1886. T. 1. S. 37.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__41.html

ОСВІТА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Назва: Активісти «Просвіти». Автор: надіслав Андрій Бабський. Місце: c.Тартаків, Дата фотографії: 1935р.

Початком XVII століття датується перша згадка про українські школи в Сокалі [1] . Детальніших відомостей про їх існування не виявлено.

У 1890 році в Сокалі були лишень одна семикласна школа та учительська семінарія, а в решті міст і в селах повіту діяло 2 чотирикласних школи, 3 — трикласних, 20 — двокласних і 56 однокласних. Дванадцять сіл Сокальщини не мали шкіл взагалі. Проте невдовзі у розвитку освіти відбувся деякий поступ. У 1914 році у 86 селах повіту було вже 66 однокласних шкіл і 21 двокласна. Крім того, в Сокалі працювала 1 трьохкласна спільно з чотирьохкласною, 2 чотирикласні, 1 семикласна школи, а також гімназія і семінарія. Сокальська чотирьохкласна жіноча школа знаходилася в районі «Старого ринку», а мішана — на «Бабинці». В цей час 2 п'ятикласні школи мав Белз, по одній чотирикласній було в Кристинополі, Варяжі-місті, Тартакові та Забужжі [2] .

Незважаючи на те, що за часів Австрії навчання в школі було обов'язковим, однак рівень її відвідування залишався низьким. Передовсім через те, що батьки залучали дітей до праці по господарству, допомоги під час польових робіт. Тому багато з них не встигали навчитися в однокласній школі навіть добре читати. Тож не дивно, що в 1890 році в Сокальському повіті було 70 відсотків малописьменних і неписьменних. Найбільше тих, які не вміли читати і писати, мешкало в Кристинополі.

Сокальську гімназію відкрито 6 вересня 1906 року. Спочатку вона знаходилась на Забужжі, а з 1911 року перейшла в нове просторе приміщення, яке було збудоване для неї у Сокалі. Першим директором гімназії став Генрик Копія. Викладання в ній велось польською мовою. Вона була восьмикласною і мала 12 відділів. Ще задовго до Першої світової війни громадськість Сокальщини вимагала створення в цьому навчальному закладі українських відділів. З приводу цього, а також припинення польського наступу на українське шкільництво і вчительство [3] , 1 лютого 1914 року відбулося в Сокалі велике віче, яке прийняло спеціальну резолюцію до уряду.

Багатолітня мрія сокальчан мати свої школи стала дійсністю у листопадові дні 1918-го, коли було проголошено Західно-Українську Народну Республіку. В усіх державних школах запроваджено викладання українською мовою. Директором Сокальської гімназії став Ярослав Біленький, а учительську семінарію продовжував очолювати талановитий педагог, відомий український літературознавець і дослідник Володимир Коцовський. З перших днів становлення ЗУНР працювала жіноча учительська семінарія [4] . Її директором був Захарій Лехицький. Сокальські чоловічу і жіночу школи також переведено на українські.

У листопаді 1918-го в приміщенні Сокальської семінарії поселились воїни Української Галицької Армії і заняття для учнів цього навчального закладу проходили в стінах гімназії.

Після упадку ЗУНР навчальні заклади знову переведено на польську мову викладання. У 1939 році в Сокалі на базі учительської семінарії відкрито педагогічну школу. В містах і селах почали працювати навчальні заклади з українською мовою викладання. Так було й під час німецької окупації.

В період польської держави з кожним роком значно меншала кількість українців, які закінчували Сокальську гімназію ім. Антонія Мальчевського. В 1935 році її свідоцтва зрілості одержали 19 поляків, 9 українців і 4 євреї [5] . У 1937-му серед 48 випускників гімназії було тільки 10 українців, а в 1939 році її закінчили 17 поляків, 5 українців і 5 євреїв [6] . У 20-ті роки українці виглядали на цьому фоні набагато краще.

Восени 1941 року цей навчальний заклад став Державною гімназією з українською мовою навчання, її директором було призначено професора Омеляна Ковальського. Про той період гімназії голова НТШ, професор, член-кореспондент Національної Академії наук Олег Романів писав:

«В наші переповнені гімназійні кляси потягнулися хлопці з усієї Сокальщини, Холмщини, були навіть львів'яни та буковинці. Незважаючи на короткий термін існування (неповних три роки), гімназія виховала чимало особистостей, твердих характерів, що в умовах цієї великої української катастрофи кинулась у вир подій воєнного лихоліття. По-різному обійшлася з ними доля: випускні кляси тісно пов'язалися з дивізією чи УПА, і практично майже ніхто з них не уцілів. Дещо більше повезло нам, малюкам, проте і я серед моїх колег по клясі недораховуюсь більше трьох десятків друзів...» [7] .

Після Другої світової війни на Сокальщині розпочалось запровадження системи радянської освіти, її особливістю було те, що викладання гуманітарних предметів, зокрема історії та літератури, ґрунтувалось не на правді та реальності, а на догмах більшовицької ідеології.

В Сокалі відкрило свої двері педагогічне училище*. Цей заклад був заснований тут перед війною. В ньому навчалися юнаки і дівчата з різних областей України. Станом на 15 квітня 1949 року їх тут було 170. Серед них — 1 член ВКП(б) і 54 комсомольці. В педучилищі працювало на цей час 18 викладачів. У його бібліотеці числилось 3339 книг. Серед лекцій, які тут читались, основними були такі: «День Паризької комуни», «В. І. Ленін», «Пушкін — великий російський народний поет», «Сталінський план боротьби з посухою», «Мічурін — великий перетворювач природи»... [8] .

Директором педучилища був А. Коробкін.

За багатьма вчителями шкіл, особливо місцевими, встановили негласний нагляд. Ретельно аналізувався кожен проведений урок. Викладача Сокальського педучилища Юрія Дем'янчика звинуватили у тому, що він під час лекцій «обминає вплив російської літератури на українську» [9] , не аналізує соціального характеру дійових осіб у творах, а їх вчинки і дії не розглядає у зв'язку з їх класовою приналежністю і ставленням до існуючого ладу.

А втім, Сокальське педучилище вважалось у повоєнні роки таким, що не вписувалось у догмати офіційної ідеології і було об'єктом найпильнішої уваги органів МДБ та його агентури. За кілька літ емдебісти і тодішня Феміда зуміли поламати долі багатьом найбільш здібним студентам училища. Було заарештовано і засуджено ряд членів трьох підпільних студентських груп, які діяли окремо й у різні періоди. Тоді їх називали групами Савінського, Сокола-Гриневича та Прокопчука. Чимало звинувачень, які їм інкримінувались, були перебільшені, а то й сфабриковані.

В одній з довідок, підготовлених працівниками Сокальського райкому КП(б)У в 1949 році, зазначалося, що студентки Ковальова і Караван відмовилися нести на демонстрацію 1 травня портрет, а студенти педучилища «националисты Сокил и Бутынец были избраны членами комитета комсомола, националист Гриневич председателем МК профсоюза, а в ноябре 1948 г. в состав Сокальского райкома ЛКСМУ были избраны националисты Сокил и Шкаврин...».

Далі у цій довідці є такі рядки:

«За последнее время органами МГБ в педучилище вскрыта ОУНовская организация. Руководители этой организации Сокил, Шкаврин, Гриневич, Иванчина и Саганский арестованы органами МГБ. Ими были завербованы в националистические организации члены ВЛКСМ Бойко Л. Г., Кужим Л. Ф. (работающая сейчас учительницей Горбковской НСШ), Дещица С. П., Бутынец М. И. и студенты Решитарская И. П., Дуля Р. В., Цейко П. И., Дубик Ю. Д., Максимец В. Ф., Варварич Р. П., Ваврик Г. Ф.

В училище работают преподаватели Иваницкий, Демянчик, Бильпс, Луцык не внушающие политического доверия» [10] .

Один з названих вище студентів Василь Шкаврін поступив у педучилище після закінчення служби в Радянській Армії. Але арешт, тюремні допити настільки покалічили його здоров'я, що вже не допомогло ніяке лікування.

Другий член тодішнього Сокальського райкому ЛКСМУ й організатор підпільної студентської групи Павло Сокіл змушений був чимало літ спокутувати свої «націоналістичні гріхи» в таборах Караганди. Після відбуття покарання працював на шахті й мешкав у селищі Соснівці, а згодом — у селі Сільці, де й помер.

Попри всі недоліки, освіта на Сокальщині згодом розвивалася загалом добре. Якщо в 1945/46 навчальному році тут було лише 30 шкіл — 21 початкова, 7 семирічних і дві середніх [11] , то в 1962 році вже діяло 58 шкіл, у тому числі 32 початкові.

У 1945/46 навчальному році в районі працювало тільки 94 вчителі. З них вищу освіту мали лише 12, незакінчену вищу — 10, середню педагогічну — 63, загальну середню — 5, незакінчену середню — 4. В початкових школах навчалося 1116 учнів, у семирічних — 842, середніх — 856.

Натомість станом на 1 січня 1968 року на Сокальщині вже налічувалось 104 школи, в яких навчалося понад 15 тисяч учнів і працювало 1096 вчителів. Окрім того, діяло 8 вечірніх шкіл для робітничої і колгоспної молоді. В 1967/68 навчальному році 531 учитель Сокальщини мав вищу освіту.

З 1990 року розроблена і впроваджується в закладах освіти району концепція української національної школи, головне завдання якої — гуманізація та демократизація навчально-виховного процесу, впровадження нових підручників з вивчення правдивої історії України, творчості колись заборонених письменників. У навчальних планах шкіл появилися такі нові предмети, як основи християнської етики, народознавство, історія релігії та ін. Наповнилася національним змістом виховна робота в школах. У кожній з них створено музеї народознавства, світлиці, музеї видатних людей, вихідців із Сокальщини. З 1989-го введено в дію СШ № 4 м . Сокаля, а 1 вересня 1994 р. відновлено роботу Сокальської гімназії. У нових приміщеннях почали працювати у школах м. Великих Мостів та с. Тартакова. Відкрито 16 початкових шкіл. Станом на 1 вересня 1999 р. у районі працює 25 шкіл І-ІІ, 16 шкіл І ступеня, 3 будинки учнівської творчості, станція юних техніків і спортивна школа.

Сьогодні навчально-виховний процес в школах району здійснюють 1525 педагогів. У 1996 р. прийнято програму «Освіта. Сокальщина XXI століття». Найпомітніших успіхів у її реалізації досягли педколективи Сокальської гімназії, Великомостівської, Острівської, Забузької шкіл. З 1996 р. здібні учні 10—11 кл. сільських шкіл навчаються в ОМАН. В останні роки учні шкіл району (1998/99 — 13 уч., 1999/2000 н. р. — 10 уч.) стали переможцями та призерами обласних олімпіад з предметів.

Вчителі шкіл району, зокрема гімназії, Жвирківської та Великомостівської неодноразово були призерами обласних конкурсів «Вчитель року».

Районний відділ освіти очолює Орест Когут.

[1] Вперед (Сокаль). 1990. № 32.

[2] Szematyzm krolestwa Galicyi I Lodomeryi z wielkiem ksiestwem Krakowskiem na rok 1914. Lwow, 1914. S. 868-869.

[3] Діло. 1914. Ч. 26.

[4] Голос з-над Буга (Сокаль). 1918. Ч. 1. С. 3.

[5] Sprawozdanie dyrekcji panstwowego gimnazjum koedukacyjnego im. Antoniego Malczewskiego w Sokalu za rok szkolny 1934/35. Sokal. S. 22.

[6] Sprawozdanie dyrekcji panstwowego gimnazjum koedukacyjnego im. Antoniego Malczewskiego w Sokalu za rok szkolny 1938/39. Sokal. S. 27-28.

[7] Сокальська гімназія. Львів, 1993. С. 29.

* До 1941 р. цей навчальний заклад називався педагогічною школою.

[8] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 91.

[9] ДАЛО. ФП-22, оп. 2, спр. 18.

[10] ДАЛО. ФП-22, оп. 2, спр. 18.

[11] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 91.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__40.html

РЕМІСНИЦТВО І ПРОМИСЛОВІСТЬ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Незважаючи на не зовсім сприятливі умови, в Сокалі здавен розвивалися ремісництво і промисли. Значного поширення набули гончарство, ткацтво. Вже 1585 року тут був ткацький цех, а в XVII—ХVIII століттях діяла суконна мануфактура. Тоді ж у місті виробляли різні шовкові тканини.

Наприкінці XV століття в Сокалі, а також Грабівці і Тишицях (Холмщина), вперше в Україні почали виготовляти у спеціальних котлах горілку, звану паленим вином [1] . Робили її за рецептами, що прийшли із Заходу. Згодом виробництво горілки і спирту набуло на Сокальщині значного розвитку. Під кінець минулого століття в повіті діяло 37 ґуралень. Були вони в Боратині, Боб'ятині, Хороброві, Горбкові, Конотопах, Кристинополі, Лещатові, Лучицях, Поториці, Спасові, Шарпанцях, Старгороді, Свитазеві, Тудорковичах, Тартакові, Угринові, Ванові, Войславичах, Волиці Комаревій, Жабчі та інших селах [2] .

Протягом 1890 — 1892 років зі Сокальщини вивезли 6 655 тонн спирту. Значна його кількість ішла за кордон. Окрім того чимало горілки споживало населення повіту. Адже тут до кінця минулого століття збереглося давнє право так званої «пропінації» — нав'язування людям горілки у борг, «на відробіток», що приносило велику шкоду їхньому здоров'ю і родинному життю. За тодішніми статистичними даними, кожний дорослий у околицях міста Белза і села Стенятина споживав за рік 5 — 10 літрів горілки, сіл Поториці й Сільця — 20 — 40. А в середньому по повіті ця річна «доза» становила від 20 до 40 літрів.

У 1895 році за кошти повітової ради було споруджено цегельню з американським обладнанням. Вона знаходилась неподалік залізничної станції «Сокаль» і виробляла щорічно 1,5 мільйона штук цегли (10 см завширшки, 20 — завдовжки) для будівництва доріг. Такий самий завод, але власний, мав мешканець с. Добрачина П. Левицький. Всі інші цегельні, яких у повіті налічувалось понад двадцять, були кустарними. У 30-х роках минулого століття на околиці Сокаля також діяло кілька їх. За часів СРСР тут створено заводоуправління цегельних заводів, яке виробляло в середньому за рік 40—54 мільйони штук цегли.

На переломі XIX і XX століть великого розвитку і поширення набув у повіті домашній промисел. Люди безпосередньо в своїх господарствах займалися ткацтвом, виробництвом полотна, сукна, пошиттям кабатів, гарно оздоблених кожухів. Сировини для цього було вдосталь. По селах сіяли багато конопель, льону, тримали чимало овець, які давали високоякісні шкіру і руно. Без кожухів на Сокальщині не обходився майже ніхто. Їх не мали хіба дуже бідні.

Значним попитом користувалися на ярмарках місцеві вироби з лози, соломи, шкіри, глини, а також взуття, яке виготовляли знамениті угнівські шевці Сильвестр Лисяк, Андрій Лисяк, Ілля Стирко, Петро Камінський, Степан Хитрень, Іван Шустикевич, Григорій Решетило та інші.

У XIX столітті у Сокалі появилася ціла низка відомих майстрів гончарства — Білик, Боярський, Гордійчук... Але найбільшого хисту у виготовленні різного керамічного посуду, зокрема дзбанків, баньок, глечиків, досяг Василь Шостопалець (1816—1879), який умів прикрасити свої вироби оригінальним орнаментом, надати їм неповторної краси і пластичності.

Користуючись жовтим, коричневим і зеленим кольорами розпису, Шостопалець особливо вдало поєднував їх під час виробництва кахлів, надаючи їм сприйнятливих тонів, від яких віяло ніжністю, світлістю і теплотою.

Полив'яні миски, горщики, горнятка, вазони виготовляли після Шостопальця й інші сокальські гончарі, але вершин його майстерності так і не досягли. З-поміж них виділявся хіба що кераміст Книш, який у другій половині XIX століття відзначився вмілим створенням розмальованих дзбанків, ліхтарів, горщиків і макітр.

У 1897 році фабрикант Яворський заснував у Сокалі прядильно-ткацьку фабрику, яку за часів СРСР названо артіллю «Прикордонник». Це підприємство проіснувало до 1960 року і випускало пряжу, трикотаж, килими, шарфи та інші вироби.

Комбінат «Укрзахідшахтобуд», що з 1954 року розмістився в Сокалі, став координаційним центром у спорудженні шахт у частині нашого району, а також на Волині.

Будівництво на Сокальщині першої шахти, яку назвали № 1 «Великомостівська», розпочалося восени 1952 року і незабаром стривожило деяких високопоставлених чиновників у Києві і Москві. Під час проходження клітьового стовбура, на глибині 390 метрів, підземна стихія заблокувала всі роботи і поставила під сумнів своєчасну здачу цього підприємства в експлуатацію. Підземні юрські відкладення спричинили потужні напливи змішаного з водою піску, що раз у раз обрушувався на тюбинги, загрожуючи їх сплющити або обірвати. Прибули комісії, консультанти... Було вирішено зміцнити тюбингове кріплення залізобетонною «сорочкою». Підступна стихія скорилася. Але боротьба з нею забрала чимало часу і відтягнула введення шахти в дію аж до 28 грудня 1958 року. Тому перше сокальське вугілля пішло на-гора з другої «Великомостівської» шахти, яку здали в експлуатацію на рік раніше — 24 грудня 1957-го. Перші його тонни випало нарубати бригаді Анатолія Гочачка.

У вересні 1959-го стала до ладу шахта № З «Великомостівська». В 1960 році видала перші тонни палива п'ята «Великомостівська», в 1961-му — четверта «Великомостівська». Потім були здані в експлуатацію інші вугільні підприємства. Згодом усі шахти «перехрестили», давши їм назви різних комуністичних дат, подій і партійних з'їздів.

Водночас з будівництвом вугільних підприємств тривало спорудження житла, об'єктів соціально-культурного і побутового призначення. На малі Сокальщини появилися нові населені пункти — селища імені Б. Хмельницького (поблизу шахти № 1 «Великомостівська»), Гірник та Соснівка, яка згодом стала містом.

З 1959 року тривало інтенсивне будівництво нових кварталів Червонограда. В них поселялися люди, які приїхали на роботу з різних областей України і республік колишнього СРСР.

Створення в Прибужжі гірничої промисловості позитивно позначилось на соціально-економічному розвитку Сокальщини. Проте хаотична і безгосподарна розробка вугільних родовищ невдовзі відплатила в зоні дії шахт екологічними бідами: просіданням ґрунтів і їх заболоченням, загибеллю місцевої флори і фауни... Шахти, а згодом і збагачувальна фабрика, яку спорудили на околиці села Сілець, стали основними джерелами техногенного забруднення довкілля і породили безліч проблем. Причина в тому, що більшість териконів шахт побудовано без врахування геологічних та гідрологічних особливостей району. Внаслідок того в довкілля потрапляє понад 20 високотоксичних елементів, у тому числі свинець, ртуть, кадмій, цинк, які виявлено в ґрунтах, воді, організмах тварин та людей і в рослинах [3] . А вміст концентрацій миш'яку, цинку, кобальту та інших металів у ґрунтах і воді перевищений у радіусі трьох з половиною кілометрів від шахт у 5—10 разів [4] .

В 1961 році, згідно з директивами Міністерства хімічної промисловості СРСР, на околиці Сокаля почалось спорудження заводу хімічного волокна, який у серпні 1970 року випустив перші тонни продукції. Своє віскозне волокно, сірковуглець, сульфат натрію він відправляв за рознарядкою з Москви на 160 підприємств колишнього Радянського Союзу, що за тодішніми заідеологізованими мірками вважалось великим досягненням.

У роки своєї розбудови Сокаль став виробником різних залізобетонних конструкцій, товарного бетону й розчину. Його цегельні заводи та комбінат промислових підприємств (нині відкрите акціонерне підприємство «Залізобетон») дали необхідні матеріали для спорудження в місті і районі ряду об'єктів промисловості, побутового і соціально-культурного призначення.

На Сокальщині є дві панчішні фабрики, заводоуправління будівельних матеріалів, ВАТ «Елегал», фабрика «Рата», деревообробний комбінат, м'ясопереробне підприємство, спиртозавод... Тут розташовано десять шахт, вісім з них належать до району. Останнім часом майже всі вони справляються з планом вуглевидобутку.

Зареєстровано понад 400 малих підприємств, але більшість з них займаються бізнесом і торгівлею. Частина не працює.

Ряд виробничих колективів, зокрема ВАТ «Сокальський завод хімічного волокна», ВАТ «Елегал», їхні дочірні структури, а також деякі інші підприємства району перебували тривалий час у складній фінансово-економічній ситуації через відсутність внутрішніх ринків збуту продукції, вищу її собівартість, ніж за кордоном, і неконкурентоздатність. Недавно ВАТ «Сокальський завод хімічного волокна» оголошено банкрутом.

Найбільш ритмічно працює ВАТ «Сокальське м'ясопереробне підприємство» (голова правління Володимир Кузьмич).

[1] Крип’якевич Іван. Побут. Княжа доба // Історія української культури. К., 1994. С. 98.

[2] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.451.

[3] Високий Замок. 1997. № 60.

[4] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1998. № 19

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__39.html

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Сокаль

З давніх-давен Белзька земля, до якої входила територія теперішньої Сокальщини, славилася своєю родючістю. Найбільш плодородні її грунти були власністю наших князів і бояр. Але століття польської експансії привели сюди нових господарів.

Більшість населення Сокальщини займалася рільництвом. Серед сільськогосподарських культур, які тут традиційно вирощували, були жито, пшениця, ячмінь, гречка, овес, просо, картопля... А в минулому столітті і пізніше, в селах Глухові, Добрачині, Завишні, Конотопах, Жужелі, Волсвині, Теляжі садили на великих площах городів, а також полях цибулю, яку продавали у містах і сусідніх повітах [1] . У південній частині Сокальщини, зокрема в селах Сільці, Куличкові, Волсвині, Яструбичах та інших, де були гарні розлогі пасовища і сіножаті, розводили багато великої рогатої худоби, коней, овець.

На початку XIX століття більшість ґрунтів на Сокальщині належала польським поміщикам. Чимало українців були малоземельними і мали до 2 га землі або не володіли нею зовсім. Тому в 1919 році вони з радістю сприйняли звістку про Закон Західно-Української Народної Республіки щодо земельної реформи, який передбачав справедливий розподіл ґрунтів між малоземельними селянами, надаючи в цьому переваги і пільги воїнам УГА та їх сім'ям.

У період ЗУНР на Сокальщині був установлений пильний нагляд за використанням кожного гектара землі. Комісар повіту Євген Тисовський у своєму наказі від 11 квітня 1919 року попереджав, що той, хто «ударемнить весняний засів, підпаде карі арешту до 6 місяців або грошевій карі до 50 000 к.» [2] .

До 1939 року на Сокальщині було чимало двірських (поміщицьких) та індивідуальних господарств, які загалом добре розвивалися. Перші з них ліквідовано невдовзі після приходу в повіт Червоної Армії". За інших узялися згодом, під час колективізації. Найкращих господарів названо куркулями і вивезено до Сибіру та інших віддалених місцевостей СРСР. На тих, які залишилися, наклали великі податки і постійно звинувачували за «утаювання землі», несплату держпоставок, саботаж хлібозаготівлі. За ці провини чимало жителів Сокальщини було засуджено на значні терміни позбавлення волі. По десять років ув'язнення з конфіскацією майна «заробили» за це в 1947 році й мешканці села Боб'ятина Йосип Лисачок та Андрій Семенюк. Про першого з них у тодішній сокальській районній газеті «Соціалістична перебудова» писали:

«Куркуль Лисачок Йосип Іванович стояв перед судом, затаївши в собі злість до Радянської влади. Він добре замаскувався, пролізши на посаду агента Райуповмінзагу... Він показав, що в нього землі всього 4 га 90 арів і то, каже, «ця земля ділиться на три фамілії: мого зятя, моя і рідного батька».

Лисачок хитрий куркуль, він обдурював Радянську владу і зараз почав викручуватись, як тільки міг, але його хитрощі і викрутаси не допомогли, 7 з половиною гектарів землі, якою він користувався весь час, викрито». [3]

Про те, що плани здачі хліба державі були дуже високими, а методи його відбирання в селян брутальними і підступними, можна судити з іншої публікації в цьому ж номері газети. В інформації «До кінця зламати опір куркулів» ідеться:

«Наряду з кращими селянами сіл, ще зосталися люди, які до цього часу продовжують саботувати і ,не здають хліб державі по плану.

Так можуть робити тільки куркулі, наприклад, як Мартинюк Марія і Ляш Володимир з села Лучиці. Замість того, щоб здати державі до 40 центнерів кожному хліба, вони здали тільки половину і то іншими малоцінними культурами.

Так само в селі Лещатів безнакаранно залишаються куркулі, люті саботажники хлібозаготівлі, такі як Олесько Теодор та Назар Іван. Вони не здали хліба державі ще й половини. Селяни бідняки і середняки чекають від прокуратури суворих заходів до саботажників хлібоздачі» [4] .

З 1947 року Сокальщина стала експериментальним полігоном більшовицької колективізації. А в листопаді 1948-го з різних партійних трибун лунали одіозні рапорти, що вона першою на Львівщині завершила цю кампанію і має 33 колгоспи. Замовчувалось лише те, що селян запрягали в це колективне ярмо за допомогою військ, знущань, погроз і побиття.

Перші колгоспи було створено 1946 року в селах Скоморохи, Ільковичі й Тартаків і скеровано туди комуністів Смирнова, Юрка, Мансаряна, Литовченка і Смикова, які мали проводити організаційну і пропагандистську роботу.

В 1947 році середня врожайність зернових по Сокальському району була дуже мізерною. В 1948 році вона дещо зросла і становила 15 центнерів з гектара, [5] що вважалось значним досягненням. По колгоспах тодішнього Великомостівського району збір зернових був набагато нижчим.

Ті одиниці одноосібників, яким удалось уникнути вступу до колгоспів, теж довго не протримались. Бо «з метою обмеження куркульських господарств» були встановлені дуже високі і тверді норми поставок сільськогосподарської продукції [6] .

Колективізація, котра на Сокальщині супроводжувалась активним опором і підпалами колгоспів, знищила найкращих господарів землі і повністю розорила їх садиби. Багатших жителів сіл і надалі зачисляли до ворогів і депортовували. Чимало їх будівель розібрано або пристосовано для різних цілей. Реманент і коней забрано до колгоспів, у яких 80 відсотків цих тварин невдовзі загинули з голоду або були забиті на м'ясо для собак прикордонних застав. Автору цих рядків довелося не раз бачити, як у ті роки в урочищі Пониззя, що в селі Сілець, солдати розстрілювали з автоматів «зайвих» виснажених коней, як колгоспні конюхи скидали у ріку Рату тих тварин, які загинули через нестачу кормів.

Новий колгоспний лад нагадував панщину з щоденною виснажливою працею, яка оцінювалась за так званими трудоднями і здебільшого не оплачувалась. Це було однією з причин, що в 1950 році 15 відсотків колгоспників Сокальщини не виробили встановленого мінімуму трудоднів [7] .

Люди намагалися виїжджати з сіл, щоб знайти працю на підприємствах, будівництві... Але зробити це було важко. З колгоспу могли відпустити лишень за рішенням зборів його правління, що практикувалося дуже рідко. А без звільнення з цього колективного кріпацтва селянин не міг одержати паспорта і будь-куди виїхати чи влаштуватися на роботу...

У другій половині 1950 року надійшла вказівка згори, щоб укрупнювати колгоспи. У Сокальському районі з двох господарств створювали одне [8] .

В хаосі колективізації і різних п'ятирічок, що супроводжувалися гаслами про будівництво нового утопічного раю — комунізму, Сокальщина зазнала великих утрат. На її терені зліквідовано млини, молочарні, олійні, спиртозаводи, різні народні промисли. Були занедбані такі традиційні галузі, як садівництво, бджільництво, вівчарство...

У серпні 1956 року на Сокальщині побував перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов. Він відвідав м. Червоноград, колгосп у с. Скоморохи, який очолювала перший на Львівщині Герой соцпраці Уляна Баштик. Оскільки Хрущов вважав себе знавцем сільського господарства, то зустрічався з колгоспниками, охоче розмовляв з ними і давав поради, як працювати...

Вже у 1990 році в Сокальському районі діяло 29 колгоспів і 3 радгоспи. Окремі з них були прибутковими і мали на своїх банківських рахунках значні суми грошей. Проте більшість ледве зводила кінці з кінцями.

Після розвалу СРСР розпочався процес поділу деяких колгоспів — на базі одного створювали два. Внаслідок цього, а також різних реформувань, які відбулися впродовж останніх літ, тепер на Сокальщині є 48 приватних агрофірм і товариств з обмеженою відповідальністю та понад 190 фермерських господарств. Проте через високі ціни на пально-мастильні матеріали, техніку і запчастини до неї фінансово-економічний стан багатьох з них залишається складним.

Суспільний і фермерський сектори району виробляють у середньому за рік 79 — 80 тисяч тонн зерна, 110 — 140 тисяч тонн цукрових буряків, 2 тисячі тонн картоплі... Найвищий урожай зернових зібрано на Сокальщині в 1986 році. Він становив тоді 106 тисяч тонн.

Основними постачальниками молока, картоплі, овочів стали тепер не агрофірми і товариства з обмеженою відповідальністю, що діють на базі колишніх колгоспів, а особисті підсобні господарства громадян. Уже в 1997 році вони дали понад 72 відсотки молока, 97 — картоплі, 86, 8 — овочів. У цей час, як свідчить статистика, в населення Сокальщини було 23 тисячі голів великої рогатої худоби і 28, 2 тисячі голів свиней.

Впродовж ряду літ врожайність сільськогосподарських культур по району вища, ніж по Львівщині, а питома вага виробництва зерна на Сокальщині становила у загальнообласному показнику в середньому понад 11 відсотків, м'яса — 12, молока — 17, цукрових буряків — 24.

У 1999 році в агропромисловому комплексі Сокальщини відбулися певні позитивні зрушення. Валове виробництво сільськогосподарської продукції усіх категорій господарств зросло на 107,2 відсотка Найбільшого доробку досягли в приватних агрофірмах «Білий Стік» (директор Олег Іванчина), «Відродження» (Петро Сак), «Опілля» (Володимир Сенів) та в товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна» (Володимир Іванків).

Зросло виробництво валової продукції у ПАФ «Горбків» (Ярослав Пукас), ім. Б. Хмельницького (Володимир Шмигельський), «Воронів» (Іван Лаврух), «Карів» (Володимир Дзік), «Єдність» (Надія Заблоцька), ТзОВ «Городиловичі» (Олексій Кінах), ПАФ «Полісся» (Володимир Смолій), ТзОВ «Галичина» (Володимир Байор).

Хоч агроформування району в цілому є ще збитковими, проте дванадцять з них закінчили 1999 рік з прибутками. Це ПАФ «Опілля», ім. Б. Хмельницького, «Білий Стік», «Відродження», «Войславичі», «Волинь», ТзОВ «Птахівник», «Городиловичі», «Україна», «Перемога», «Добрачин».

Серед двадцяти сільських районів нашої області питома вага Сокальщини у виробництві і реалізації цукрових буряків становила в 1999 році майже 28 відсотків.

В цілому зерновий клин видав по 22, 5 ц зернових з гектара, в тому числі озимої пшениці — по 27, 2 ц Найвищих показників досягли агрофірми «Опілля» та «Нове життя», де зібрали по 40 — 40,3 ц зерна з га. По 36 — 30 ц зернових з га одержали в агрофірмах ім. Б. Хмельницького, «Відродження», «Прибужжя», «Колос», «Горбків», «Перемога», «Городиловичі». Ще десять господарств зібрали від 25 до ЗО центнерів зерна з гектара.

На фоні районів Львівщини показники у тваринництві на Сокальщині — одні з найкращих. Але в порівнянні з 1990 — 1991 роками вони є низькими.

Основна причина негативної тенденції у тваринництві — низькі ціни і дуже високі затрати на нього. Проте не перевелися колективи, які нормально працюють і в цих екстремальних умовах. Серед них — господарства «Опілля», «Селекціонер», ім. Б. Хмельницького, «Білий Стік», «Прибужжя», «Волинь», «Перемога», «Нове життя», «Городиловичі», які утримують на 100 гектарів сільськогосподарських угідь по 62 — 92 голів ВРХ, у тому числі по 18 — 32 корів, по 40 — 60 голів свиней на 100 га угідь ріллі.

У районі збереглося понад 40 відсотків обласного поголів'я свиней.

На Сокальщині активно продовжується процес приватизації колективних агроформувань.

За час незалежності України газифіковано більше сіл, ніж за весь період існування СРСР. Прокладено десятки кілометрів нових доріг.

[1] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.448.

[2] Голос з-над Буга (Сокаль). 1919. Ч. 18. С. 2.

[3] Соціалістична перебудова (Сокаль). 1947. № 68. С. 2.

[4] Соціалістична перебудова (Сокаль). 1947. № 68. С. 2.

[5] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 252.

[6] Маланчук В. Нове в культурі і побуті колгоспного селянства. К., 1970. С. 26.

[7] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 195.

[8] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 195.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__38.html

ЧЕРЕЗ ГОЛГОФУ ДО ВОЛІ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини. Варто прочитати.!

Фотографія від: Юрій Корінь

Опис: 5 вересня 1944 року відділом УПА-Захід у бою біля села Перетоки було знищили 70 військових НКВД. 

Місце: c.Перетоки,

Дата фотографії: 9.1944р.

Вслід за Червоною Армією, яка у ніч на 19 липня 1944 року форсувала Західний Буг, на Сокальщину прибули війська НКВС. А невдовзі тут появилися райвідділи НКВС та НКДБ. Вони відразу взялися за пошук і вербування агентури, планування облав і виявлення загонів УПА та підпілля ОУН, а також тих, які не хотіли йти на фронт і переховувалися від призову в Червону Армію...

На початку серпня 1944-го в села Сокальщини вирушили перші групи так званих уповноважених від райкому КП(б)У. Серед них були також перебрані у цивільних енкавеесівці й чекісти, які ретельно вивчали ситуацію на місцях і проводили збори та «бесіди».

Мешканці сіл, навчені гірким досвідом більшовицької «демократії» 1939 — 1941-х років, вели себе на таких зборах доволі обережно і дипломатично, уникали гострих політичних питань і дискусій. Це в деякій мірі видно й з інформації уповноваженого, який З серпня 1944 року добирав актив на підмогу Спасівській сільській раді, а також переконував мешканців села, що, відповідно до звернення уряду всім учасникам УПА слід скласти зброю і прийти до влади з повинною [1] .

У цій інформації він, зокрема, писав:

«...При проведений собрания, а также в беседе с стариками мною отмечено очень внимательное слушание, один из стариков Дещица Онофрий сказал по смыслу такую мысль: факт обращения правительства и то что люди к нам приехали разъяснять, свидетельствуют о заботливом отношении к живым людям.

Воспроизвести дословно его выступление я не могу к. наречие местных людей еще не освоил...

В ночь, предшествующую моєму приезду в Спасов, в соседнем очень близком селе Первятичи произведено нападение и убийство советских офицеров. В беседах на различные темы, которые я проводил за все время подготовки к собранию, установлено, что между этими двумя селами имеются очень тесные связи и чувствовалось у людей замешательство и стремление отгородить себя.

Считаю, что с. Спасово в основном хорошее, но имеет отдельных людей, которые нелегально, но связаны с националистами...» [2] .

Спливе трохи часу, і це в «основному хороше» село недорахується 34-х родин, яких «визволителі» виселять на Урал... Вони спалять у Спасові також дві хати з невинними людьми [3] .

Подібне вчинять у жовтні 1944-го і «гості» з військової частини НКВС, які навідалися з Чорного лісу у мальовничий хутір села Сілець — Нежибір, що знаходився поблизу дороги, яка веде зі Сокаля на Львів. Спочатку вони мали сутичку з двома незнайомцями, які з якихось причин перебували на хуторі, а потім оточили Нежибір, підпалили його зусібіч, застрелили двох мешканок хутора — Марту Баглаєвич і Ганну Сковрон, а також поранили і потім добили дівчину Оксану Турко, котра почала втікати з палаючого хутора до села. Крім того, енкавеесівці стягнули з фіри і розстріляли жителя Сільця Григорія Дячишина, який віз додому сіно. Пізніше Нежибір пограбували, забрали худобу, свиней та птицю і повезли до місця своєї дислокації у Чорний ліс, що недалеко Великих Мостів.

Уже з перших місяців прибуття на Сокальщину карателі з НКВС встеляли свої дороги могилами, пожежами і руїнами.

В 1945 році розорена війною Сокальщина почала знемагати від великих контингентів (обов'язкової здачі хліба, м'яса) і грошових податків, які було накладено на господарства. Різні агенти і уповноважені ходили в селах від хати до хати і буквально виривали у людей останні гроші. Часто робили це за допомогою погроз і шантажу. До збору позики Сокальський райком КП(б)У залучав передовсім комуністів і комсомольців.

Тих селян, які були більш-менш заможними або мали покриті білою бляхою хати, стодоли чи хліви, називали куркулями і зачисляли до «класових ворогів». Вони, як і сім'ї, в складі яких були оунівці, що перебували на нелегальному становищі, автоматично ставали жертвами більшовицької експропріації і виселень за межі України.

Чимало неблагонадійних і «класових ворогів» знайдуть карателі в селі Перв'ятичах. 27 жовтня 1947 року загони спеціального призначення виженуть їх з рідних домівок і доставлять вантажівками на залізничну станцію «Сокаль», аби загнати у товарні вагони і вивезти якнайдалі від України. За подібним сценарієм розвивались події по всій Сокальщині.

Виселивши найбільш свідомих і заможних селян, забравши в них землю, реманент, коней і худобу, нова влада створила сприятливіший ґрунт для організації колгоспів і обмежила можливості для дій оунівського підпілля і останніх відділів УПА. В січні 1948 року секретар Сокальського райкому КП(б)У Гончаров повідомляв Львівський обком партії: «В селах Перв'ятичі, Копитів, Тартаків створені великі ініціативні групи і зараз у цих селах працюють комуністи, які ведуть відповідну роботу, щоб перетворити ці ініціативні групи в колгоспи» [4] .

З перших повоєнних літ Сокаль був центром порівняно невеликого району. Його територія внаслідок різних адміністративних поділів становила тоді 675 квадратних кілометрів (тепер 1500 кв. км), у які входило 42 800 гектарів орних земель. З 1944 року до новоутвореного Великомостівського району прилучили такі села, як Сілець*, Волсвин, Глухів, Ванів, Городище, Межиріччя [5] та інші, які перебували в його складі до 1959 року.

Белз з довколишніми населеними пунктами та Кристинопіль, що належали до Сокальщини, уряд СРСР передав Польщі. Це села Будинин, Витків, Вижлів, Ворохта, Винники, Городище Варязьке, Гільче, Хохлів, Довжнів, Жнятин, Костяшин, Ліски, Лівче, Миців, Махнівок, Осердів, Переводів, Сулимів, Тушків, Хлоп'ятин... За період збройної боротьби між поляками і українцями вони були майже знищені. Всіх українців, які мешкали на території сокальського Закерзоння, виселили. До цієї операції в значній мірі спричинилося підписання 11 лютого 1945 року Ф. Рузвельтом, В. Черчілем та Й. Сталіном офіційного комюніке, згідно з яким кордони Польщі мали проходити по лінії Керзона з відхиленням у деяких районах на 5-8 кілометрів на користь Польщі. Зі земель, які дарувались ПНР, пропонувалось так зване добровільне виселення на терени УРСР.

Особливо важко проходила депортація українців з Угнова. В березні 1946-го частину їх виселено на Тернопільщину, інших — до Львова та його околиць.

Під час виселення, як згадують очевидці у книзі «Угнів і Угнівщина» [6] , до вантажного вагона вміщали по 4-6 родин. Одного дня на станцію привезли половину мешканців Угнова. Та поїзд не приходив. І люди з дітьми, стариками та хворими сиділи просто неба серед сніговиці... «Так тривало, — йдеться у спогадах,— кілька тижнів. Сліз, лементу, плачу — не дається описати...».

Під акцію виселення в 1946 році не підпадали лишень змішані польсько-українські сім'ї, або ті, хто переніс свою метрику з церкви в костел і перейшов на римо-католицьку віру.

Для депортації українців Сокальщини часто вибирали релігійні свята, коли всі були вдома. Село Опільсько та деякі інші почали вивозити у Великодню суботу 1946 року. Спочатку його оточило польське військо. Вулиці села заблокували авта-студебекери з кулеметами на кабінах. Тих, які не хотіли збиратися і виїжджати, польські жовніри били... На машину вантажили речі кількох сімей і разом з їх власниками відвозили на залізничну станцію «Сокаль», де люди впродовж двох тижнів терпіли від холоду, голоду і грабіжників-поліцаїв. які поселились у монастирі бернардинів.

Житель села Опільська Теодозій Іванюк, який бачив і пережив ці жорстокі дні депортації, розповідає:

«І сьогодні сльози появляються на очах і серце стискається від болю, як згадаєш ті страшні часи... Після виселення Опільсько було пограбоване, всі засоби виробництва вивезено в Польщу, село — спалено. Залишились тільки церква, школа і плебанія. Цегляні будівлі були розібрані, бляшані покриття і цегла відправлені у Польщу. Всі 10 літ на Тернопільщині, куди нас переселили, ми були під наглядом НКВС та НКДБ».

Під час депортації чимало українців Сокальщини померло.

Цьому свавільству, що чинилося за сценарієм Москви і Варшави, протистояла Українська Повстанська Армія. Обабіч лінії Керзона, що розділила Сокальщину, вона вела жорстокі бої з польськими військовими формуваннями, МО (Міліцією обивательською), НКВД... 15 листопада 1945 року відділ УПА, який очолював Ярослав Пашкудський, напав на залізничну станцію «Сокаль» і перешкодив вивезенню українців до СРСР Згодом за цей рейд, а також за командування відділом УПА, активну участь у партизанському русі Опору рослав Пашкудський поплатився життям. 26 квітня 1946 року люблінський суд виніс йому вирок смерті, який виконано 28 травня 1946 року в м. Холмі. Та боротьба тривала.

У травні 1947-го розпочалась акція «Вісла», що також несла сльози і кров, смерть і спустошення. В тому ж Угнові, де корінне українське населення становило в різні періоди від 85 до 95 відсотків, появились польські вози, на які мали вантажити майно виселенців. Та не так вони допомагали, як грабували...

Всі угнівці, яких виселяли в 1947-му, одержували букву «W», що означала «виєдлєнєц». Власники напису «W», яких депортували на західні так звані «зємє одзискани», одержували, як правило, найгірші помешкання. Тих, які зуміли ці хати і обійстя більш-менш гарно впорядкувати, переселяли повторно. Але на ще гірші господарства.

Під час акції «Вісла» усіх «неблагонадійних» і підозрюваних українців кидали до слідчої в'язниці м. Томашева, а відтак — до одного з відламів «Освєнціму» — концтабору «Явожно», що недалеко Кракова. Туди потрапило чимало священиків, ув'язнених згідно з таємним указом. У концтаборі «Явожно» загинуло 162 особи. Ціла низка з них — уродженці Сокальщини. Впродовж 1944 — 1956 років було засуджено на смертну кару, страчено і померло у в'язницях Польщі майже 60 українців Сокальщини [7] . Цей мартиролог, звичайно, не повний.

Санкціонована Москвою операція «Вісла» мала вибити ґрунт з-під ніг УПА і позбавити її життєвої бази. Цього врешті було досягнуто. Міста Кристинопіль, Белз, Угнів, села Варяж, Угринів, Хоробрів, Себечів, Опільсько та чимало інших опустіли. Багато будинків у них згоріли або були (руйновані. В Угринові з 320 хат залишилось не більше 45 [8] . На місцях таких гарних сіл Сокальщини, як Безеїв, Городиловичі, Гора, Клюсів, Маджарки, Іваньки, Печигори, Корків, Павловичі та інших залишилися тільки руїни і згарища. Ці знищені села не відновлено й досі.

Для більшовицьких «спеців» з виселення людей появилася укінці серпня 1950 року нова робота — ліквідація хуторів, які на Сокальщині мали 301 двір. Тут протягом двох літ вирішили зселити усіх їх жителів у села.

Про те, як це рішення, наприклад, виконувалось, розповідають деякі документи. В одному з них йдеться:

«По состоянию на 1 декабря 1950 года сселено 90 дворов, но на новом месте восстановлено только 8 домов. Остальные 82 дома развалены, но на новом месте не восстановлены и семьи поселены в чужие жилплощади. В числе разваленых домов имеются государственные дома, конфискованы в граждан, убывших в Польщу, которые подвергаются разграблению» [9] .

Для того, щоб хоч трохи заспокоїти людей, вигнаних з хуторів Сокальщини, рекомендувалось «провести широкоразьяснительную работу о выгодности сселения» [10] .

З 1939-го по 1950 рік Сокальщина зазнала величезних людських втрат, які сягнули ЗО відсотків від загальної кількості населення. В Сокалі, інших містах і селах було майже повністю знищено національно-провідні сили. Ліквідовано греко-католицьку церкву. Чимало священиків було виселено. Деякі невдовзі померли. Серед них — парох і декан Сокаля Степан Ничай, священик села Сілець, колишній капелан Української Галицької Армії Теофіл Чайківський, священик Осип Лещук...

Тільки на фронтах Другої світової війни загинуло майже 1500 жителів району, яких у 1944 році було мобілізовано в Червону Армію.

У перші повоєнні роки і трохи згодом у Сокаль прибуло чимало росіян. Вони поселилися в будинки, які залишили українські, польські та єврейські сім'ї, що з різних причин змушені були покинути місто або загинули у вирі війни. Поріділе населення Сокаля поповнили переселенці з Холмщини, котрих було вигнано за домовленістю варшавських і московських правителів із рідних земель.

Ще в 30-ті роки на Сокальщині було виявлено поклади кам'яного вугілля. Та розробкою цих родовищ ніхто не займався. Про них знали в Києві і в Москві. Тож у 1948 році Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про розвиток вуглевидобутку в західних областях України.

Важливе значення для розвитку Сокаля, зокрема його залізничного сполучення зі Львовом та іншими містами, мало повернення в 1951 році УРСР частини території, що на лівому березі Західного Бугу, котра після війни відійшла до ПНР. Згідно з тодішньою радянсько-польською угодою, землі, що знаходились у трикутнику між Солокією і Західним Бугом, знову стали українськими, включно з містами Кристинополем, Белзом, Угновом, селами Варяжем, Себечевом, Опільськом, Хоробровом та багатьма іншими. Тут було створено Забузький район з центром у Белзі.

До кінця 40-х років становлення на Сокальщині радянської влади проходить в надзвичайно складних умовах. У селах часто зав'язуються бої і сутички між повстанцями, енкавеесівцями і «стрибками». Серед останніх були й місцеві жителі з числа тих, які залишили відділи і криївки УПА і з'явилися з повинною. Не переставали лунати постріли і гинути українські підпільники, різні оперуповноважені НКВС, МДБ, їх агенти і «стрибки», голови колгоспів і сільрад, а то й просто невинні і далекі від політичної боротьби люди. Найбільш «гарячими точками» були Тартаків, Перв'ятичі, Спасів, Лучиці, Боб'ятин, Переспа, Зубків, Комарів, Лещатів, Копитів, Низи, Тяглів, Куличків, Бутини та інші. В окремих з них нічні постріли не стихали до 1952 року.

У круговерті цієї жорстокої боротьби чимало жителів Сокальщини стали жертвами донощиків і провокацій фіктивних «боївок УПА», створених за сценарієм НКДБ-МДБ та НКВС-МВС, і поплатились за це ув'язненням, депортацією або життям. Репресивні органи свої злочини вміло приписували українським повстанцям.

Зустрічались випадки, коли українськими «підпільниками» і «партизанами» іменували себе різні лжепатріоти і злодії, які під покровом ночі відбирали у бідного селянина останню корову, а іноді й життя. Декого з цих «героїв» зуміла виявити і знешкодити служба безпеки УПА. Але часто через дезінформацію помилялась і вона.

Наприкінці 50-х років починається так зване «розвінчування українського буржуазного націоналізму».

Першою великою спробою дискредитувати ідею боротьби за незалежність України і національно-визвольний рух став розрекламований на весь СРСР суд у Белзі над членами ОУН П. Дубецьким, В. Кобаком, Г. Мухою, Я. Гадієм та Я. Михайлюком. Він тривав чотири дні — з 4 по 8 січня 1960 року і нагадував добре розіграний спектакль. Підсудним інкримінувалось вбивство 21 чоловіка в селі Низи. На цей суд було звезено багатьох жителів тодішнього Забузького і Сокальського районів, чимало гірників і будівельників, які споруджували шахти і перші житлові квартали Червонограда.

Нині важко сказати, наскільки відвертими і правдивими були признання деяких підсудних про участь у терористичних акціях... Тим паче коли врахувати останнє слово підсудного Ярослава Гадія і його скептичне ставлення до звинувачень.

— Я відмовляюся від участі у цих акціях,— твердо заявив на суді Ярослав Гадій.

Але Гадія відразу ж звинуватили в іншому — що 6 липня 1944 року він брав участь у нападі на машину радянських прикордонників, при обстрілі якої був смертельно поранений капітан Лапістов.

Державний обвинувач, прокурор Львівської області І. Нетименко, попросив суд застосувати до всіх підсудних найвищу міру покарання — страту з конфіскацією майна. Це й було зроблено.

Стаття в Сокальській районній газеті «Ленінська правда» закінчується про цей суд такими словами: «Вирок над зграєю душогубів — це вирок усього українського народу, який в братній сім'ї народів Радянського Союзу, під керівництвом Комуністичної партії будує найпрекрасніше майбутнє — комунізм» [11] .

Але у такі патетичні сентенції про найпрекрасніше майбутнє вірили далеко не всі. Через вісім літ, 5 листопада 1968-го, це підтвердив виходець зі села Карова, що на Сокальщині, Василь Макух, проявивши небачений протест проти колонізації і русифікації України. В центрі Києва він облив себе бензином і підпалив. Живим смолоскипом біг Хрещатиком і закликав український народ до боротьби.

У 1962 році Сокальщина майже ввійшла в свої традиційні територіальні межі — до неї приєднано Забузький район з м. Белзом. Крім того, її площа розширилась за рахунок Радехівщини, яка до січня 1965 року входила в територіальне виробниче колгоспно-радгоспне управління, що знаходилось у Сокалі.

Не припинявся тоталітарний наступ на духовність й історичну пам'ять народу. За вказівкою райкому КП(б)У на сокальському цвинтарі знищили могили воїнів Української Галицької Армії. Згодом це зробили в інших містах і селах району. Зліквідовано фігури, споруджені на честь скасування панщини в 1848 році...

Руйнування вцілілих пам'ятників і хрестів з особливою активністю продовжувалося в 60-х і 70-х роках. Але падали вони вже не від рук приїжджих працівників з НКВС чи МДБ, а місцевих комсомольців і партійних активістів.

У 70-ті роки і на початку 80-х, коли в Україні за рецептом брєжнєвсько-сусловських ідеологів творилась «нова історична спільність — радянський народ», коли з усіх сфер життя витіснялась українська мова і проголошувались голосні анафеми «буржуазним націоналістам», Сокальщина, як і більшість регіонів УРСР, мовчала, не давши жодного правозахисника (якщо не рахувати вихідця з нашого району Степана Хмари), який би відкрито виступив супроти тоталітарно-колоніального режиму.

З вересня 1949 року, коли було арештовано в Сокальському педучилищі керівника останньої юнацької підпільної організації, в районі не діяв жоден нелегальний осередок. Політв'язні і репресовані, які згодом повернулися з тюрем і заслання, перебували під невсипущим оком КДБ, яке впродовж багатьох літ намагалось залякати людей опудалом українського націоналізму. А на початку 1973 року голова Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецький, який проїжджав через Сокаль, взагалі заборонив приписувати політв'язнів і зажадав, аби місцеве керівництво надало йому список їх прізвищ [12] .

Проте для формування нового мислення й національної самосвідомості багато спричинилися нелегальні машинописні твори «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Приєднання чи возз'єднання?» Михайла Брайчевського, «Репортаж із заповідника ім. Берії» Валентина Мороза, «Лихо з розуму» В'ячеслава Чорновола, вірш «Забувайте українську мову» Станіслава Тельнюка, поезії Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Миколи Холодного* та інших. Їх передавав з Києва на Сокальщину, зокрема в село Сілець, кандидат наук, згодом професор Львівського державного університету Георгій Бачинський. Оскільки на початку 70-х років навіть за працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» легко можна було потрапити за ґрати, ці твори ходили по руках довірених людей. У числі перших їх читали і поширювали Леся Вашків (Бусько), Василь Турко, Володимир Парубій, Василь Никифорець та інші.

Тоталітарна система витворила такий задушливий і нездоровий клімат на кожному підприємстві, в установах, закладах і організаціях, що ніхто нікому не міг довіряти, а тим паче ділитися своїми думками чи вести дискусії або розмови на проблемні політичні теми. Особливо коли вони торкалися минулого України. Майже у кожному колективі був інформатор КДБ та райкому КПУ.

Роки горбачовської перебудови радикально змінили суспільне мислення, пробудили національну свідомість і принесли волю політв'язням. У містах і селах Львівщини почали збиратися віча Люди відновлювали і впорядковували могили Січових стрільців, воїнів УГА. Проте ці оновлюючі процеси мовби обминали Сокаль узбіччям. Лише весною 1989 року тут починають появлятися перші осередки Товариства української мови ім. Т. "ІПевченка. Вони виникають на газокомпресорній станції, у середніх школах №1 та №3, музшколі, в шахтоспецмонтажно-налагоджувальному управлінні. Активну участь у їх створенні беруть Микола Пшевлоцький, Іван Тимошик та інші.

У серпні 1989-го в Сокалі за ініціативою багатолітнього в'язня мордовських таборів Романа Семенюка створюється осередок Гельсінської спілки, в який увійшли Ірина Тріска, Степан Саганський, Любомир Вергун, Роман Семенюк, Михайло Дяків, Іван Петрощук, Марія Петрощук, Богдан Тріска та інші.

Щоб якось пробудити сокальчан з летаргії, члени Гельсінської спілки вирішили відновити могили стрільців УГА на місцевому цвинтарі. Організатором усіх робіт була Ірина Тріска, яка пожертвувала на відновлення пам'ятника стрільцям УГА значну суму грошей. Михайло Дяків офірував гранітну плиту, Степан Саганський — хрест. Необхідні матеріали возив Орест Іванець, посильним був Остап Прокулевич. Квіти біля могил посадили Зіновія Білоус та Леся Олійник.

У неділю, 3 вересня 1989 року, до могил воїнів УГА почали сходитися люди. Вперше йшли з національними синьо-жовтими прапорами, квітами. Їх перепиняла міліція.

Отці Ярослав і Василь відправили панахиду, співав сокальський церковний хор під керівництвом Івана Копія. Після панахиди відбувся мітинг, який відкрив Іван Дзядик. Слово мали Іван Рожик (Львів), Іван Копій (Великі Мости), Богдан Козярський (Червоноград)... Лунали перші несміливі заклики боротися з бюрократією, зловживаннями, повернутися обличчям до наболілих екологічних проблем... Гурт жінок під керівництвом Надії Гундерт співав українських патріотичних пісень.

Сокальська міліція, яка того дня вельми активно перепиняла колони людей, які з синьо-жовтими стягами прямували на посвячення могил воїнів УГА, тримала цвинтар в оточенні. Проте особливих інцидентів не було.

Ввечері у Львові біля клумби, де мав стояти пам'ятник Тарасові Шевченку, появився такий напис: «Остання фортеця — Сокаль — взята!».

22 жовтня 1989 року в Сокалі відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. На ній вступне слово мав директор СШ № 3, член ініціативного комітету Іван Тимошик.

З доповіддю виступив член ініціативного комітету по створенню Товариства української мови Микола Пшевлоцький.

Того ж дня на конференції створено раду районного Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Її головою обрано вчителя СШ № 1 Миколу Пшевлоцького. Утворено також комітет зі спорудження пам'ятника Т. Шевченкові в Сокалі. Його очолив Іван Тимошик.

Районне Товариство української мови ім. Т. Шевченка з перших днів створення почало утримувати домінуючу роль у національно-духовному відродженні Сокальщини. 10 грудня 1989 року з його ініціативи відбулося багатолюдне віче, на яке прибули різні громадські організації — осередки Народного руху, Гельсінської спілки, «Зеленого світу», мешканці довколишніх сіл, гості з Червонограда. Люди пройшли містом з синьо-жовтими прапорами, гаслами і стрілецькими піснями, що дуже стривожило місцеву комуністичну владу.

Після виступів промовців віче прийняло резолюцію до жителів Сокаля і району, в якій схвалило платформу Львівської краєвої організації НРУ і закликало висувати кандидатами у депутати до наступних виборів людей, які поділяють погляди Руху і стоять на його позиціях.

20 січня 1990 року Сокаль уперше від часу Другої світової війни відзначив 71-шу річницю Акту злуки ЗУНР і УНР. З нагоди цієї події на центральній площі міста зібралося віче, яке відкрив голова районної ради Товариства української мови ім. Т. Шевченка Микола Пшевлоцький. Слово мали також кандидати у депутати до Верховної і обласних рад Ярослав Кендзьор, Іван Тимошик, Ярон Штикало, Ярослав Кушнерук, Андрій Бендзяк... Потім учасники віча попрямували до кінотеатру «Мир», де було піднято на флагштоці національний синьо-жовтий прапор.

11 лютого 1990 року відбулася установча конференція Сокальського осередку Народного руху України за перебудову. На ній обрано районну раду Руху. Її тимчасово очолив Ярослав Кушнерук. Через чотири місяці головою райради Руху обрали Петра Марушка.

Впродовж короткого часу всі громадсько-політичні організації Сокальщини об'єдналися в демократичний блок, який напередодні виборів до рад почав видавати свій інформаційний вісник «Червона калина». Відповідальними за його випуск були Микола Пшевлоцький, Ярон Штикало та Олег Вуткевич.

Президія Львівської краєвої ради Руху визначила по Сокальському виборчому округу № 278 три кандидати у депутати до Верховної Ради України: Ярослава Кендзьора, Миколу Пшевлоцького та Олександра Шлапака. Проте громадські організації Сокальського району, які входили до демократичного блоку (Рух, ТУМ, УГС, «Зелений світ»), дійшли спільної думки, що для забезпечення перемоги представника демократичних сил доцільно підтримати одного кандидата — Ярослава Кендзьора, який згодом і став народним депутатом України від Сокальщини.

Попри сильний опір компартноменклатури і її прихильників демократичний блок здобув помітну перемогу. Спочатку на виборах, а відтак на першій організаційній сесії Сокальської районної ради, яка відбулася 28 березня 1990 року.

У Сокальській районній раді розстановка сил була на користь комуністів. Депутатську більшість (35 чоловік) становили члени КПРС. Одначе в ній були люди, котрі не поділяли принизливої і ворожої щодо українського народу комуністичної ідеології і підтримували демократичний блок.

Головою президії районної ради обрали з двох кандидатур Миколу Пшевлоцького — керівника ТУМу ім. Т. Шевченка. Його конкурент — перший секретар райкому КПУ Іван Джурляк — на цю посаду не пройшов. Заступником голови президії районної ради став Тарас Рибіцький. Райвиконком очолив Іван Гайовий. Організаційна сесія районної ради проходила в дуже напруженій обстановці і гострих дискусіях. Перший день її роботи розпочався об одинадцятій годині, а закінчився о 21. ЗО.

6 квітня 1990 року відбулася перша організаційна сесія депутатів Сокальської міської ради XXI скликання. Але оскільки демократичні сили були тут у більшості — вона проходила без політичного протистояння і завершилась порівняно швидко. Головою ради обрали вчителя музичної школи Ярослава Стефанишина.

Невдовзі Олег Вуткевич зняв зі Сокальської міської ратуші символ московської імперії — п'ятикутну зірку. На її місці замайорів синьо-жовтий стяг. Це було зроблено відповідно до ухвали сесії.

19 липня 1990 року вийшов перший номер відновленої газети «Голос з-над Бугу».

Третя сесія Сокальської міської ради, що відбувалася на початку жовтня 1990 року, прийняла рішення про демонтаж у місті пам'ятника Леніну, який не мав жодної мистецької вартості і був уособленням більшовицького тоталітаризму. Того ж дня рішення виконали.

Сокальська районна організація КПУ, яка налічувала майже три тисячі членів партії і кандидатів у члени КПРС, почала після поразки на виборах і сесії поволі розвалюватися і втрачати вплив на людей. Деякі керівники виробничих колективів, установ здавали свої партійні квитки, без яких колись їх ніколи б не допустили до тих посад, що займали. Але оскільки радянська імперія була ще міцною, багато хто вичікував, чим усе це закінчиться.

П'ятого жовтня 1990 року біля райкому компартії появились пікети. На плакатах, з якими прийшли сокальчани, були такі написи — «Комуністам — комунізм, Україні — волю», «Самостійна Україна — воля народу», «Вихід з КПРС — внесок у перебудову» та інші.

Пікетуючі висунули такі вимоги:

1. Райкому компартії повернути народу майно, що є в його розпорядженні. 

2. Передати районній раді народних депутатів адміністративний будинок як такий, що збудований на народні кошти і людською працею.

3. Передати для потреб народного господарства наявні в його розпорядженні автотранспорт з фондами на пальне.

4. До 18 жовтня розпустити в районі організації КПУ.

Цього дня між пікетуючими і працівниками райкому партії велись навколо цих поставлених питань гострі дискусії. Та боротьба тривала. До остаточної перемоги було далеко. В Сокалі залишався і продовжував діяти райком КПУ, який мав свої первинні організації на деяких підприємствах, у колгоспах і претендував на керівництво районом, розпалював міжконфесійні чвари. Щоб зупинити хвилю боротьби за незалежність України, внести розлад у життя Сокальщини і пересварити людей, райком компартії підготував листівки такого змісту:

«Дорогі брати і сестри!

...Користуючись підтримкою влади, греко-католицькі керівники організовують захоплення наших храмів, залякують православних, ображають нашу віру, наших священиків. Нас хочуть окатоличити, вирвати з наших сердець віру дідів і прадідів...

Без Союзу нам не вижити проти католицької навали! Тільки в Союзі — запорука збереження нашої православної віри»*.

Але така агітація за збереження імперії і РПЦ (Російської православної церкви) ніякого успіху не мала.

У районі тривало масове впорядкування й посвячення могил Січових стрільців, воїнів УГА і УПА, відновлення пам'ятників на честь скасування панщини, капличок. З нагоди тих чи інших подій перед громадами Сокальщини часто виступали Микола Пшевлоцький, Ярослав Кендзьор, Любомир Чабан, Андрій Бендзяк, Ярон Штикало, Ярослав Кушнерук, Володимир Полянчук, Роман Сокіл, Іван Вовканич, Богдан Козярський та інші.

Коли Москва посягнула на незалежність Литви і кинула проти її мирного населення танки і озброєні десанти ЗМОПу, Сокаль відреагував на цей злочин мітингом-протестом, який відбувся 13 січня 1991 року. Його учасники вимагали припинення кровопролиття в Литві й прийняли Звернення до громадян Сокальщини. Зібрані на мітингу кошти передано литовцям.

1 лютого відбулася сесія районної ради народних депутатів, на якій заслухано звіти голови ради Миколи Пшевлоцького і голови райвиконкому Івана Гайового про роботу ради і виконавчого комітету впродовж останніх десяти місяців. Розглянуто питання про реорганізацію структури районної ради. Головою виконкому Сокальської районної ради народних депутатів з одночасним виконанням обов'язків голови районної ради обрано Миколу Пшевлоцького, першим його заступником — Івана Гайового. В роботі цієї сесії взяли участь представники різних громадських організацій і об'єднань району, а також заступник голови Львівської обласної ради народних депутатів Микола Горинь і голова облвиконкому Степан Давимука.

В ці дні Сокаль продовжував жити боротьбою з місцевим комітетом компартії, що виливалась у мітинги, на яких люди вимагали припинити діяльність цієї промосковської структури і висловлювали масові протести проти підписання Україною нового, так званого Союзного договору.

10 березня в місті відбулося велике народне віче під гаслом: «Союзному договору — ні! Незалежній Україні — так!». Це велелюдне зібрання дуже неприязно зустріли Сокальський райком компартії і його прихильники, які вели агітацію, щоб населення району проголосувало під час референдуму 17 березня за збереження СРСР. Але ця затія з реанімацією імперії провалилась.

Одним з головних питань союзного бюлетеня було: «Считаете ли Вы необходимым сохранение Союза Советских Социалистических республик..?».

З 66 116 громадян Сокальщини, які взяли участь у голосуванні, 58 588 висловилися проти Союзу, за його збереження — 5362. 2166 бюлетенів виявилися недійсними.

Ці результати референдуму вчинили великий переполох у Сокальському райкомі компартії. І в інформації, яку він надіслав у Львівський обком КПУ, вина «за провал» референдуму перекладалась на різні організації, установи, на окремих осіб, які, мовляв, щось порушували, у чомусь заважали і т. п.

Ось якою була ця інформація колишнього Сокальського райкому компартії, у якій він намагався виправдатись перед обкомом КПУ і списати свою поразку у референдумі на «порушення Закону «Про всенародне голосування (референдум СРСР)»:

«ІНФОРМАЦІЯ

про роботу по політичному забезпеченню

та підсумки проведення Всесоюзною референдуму в

Сокальському районі

Районний комітет Компартії України, первинні партійні організації провели певну підготовчу роботу до референдуму.

В лютому цьому питанню був присвячений пленум райкому партії, де визначена позиція районної партійної організації щодо нового Союзного договору. Учасники пленуму висловились за Союз (співдружність) між республіками на принципах суверенності, рівності і довір'я.

В лютому-березні в партійних організаціях проведено збори з питань референдуму.

12 березня відбулись кущові наради із секретарями парторганізацій з питань роботи комуністів в день проведення референдуму.

Розповсюджено наочну агітацію в населених пунктах району, що закликає людей проголосувати за оновлений Союз. Зі сторони новостворених громадських формувань здійснювались пошкодження шляхом надписів, зривів наочності районної партійної організацій. Зокрема, по містах Сокаль, Великі Мости, селах Хлівчани, Федорівка, Сілець та інших

На час проведення референдуму на всі дільниці направлялись спостерігані від районної партійної організації, первинних парторганізацій.

Слід відмітити, що активною була пропаганда проти Союзною договору з боку Руху, республіканської партії та окремих інших формувань. Участь у цій роботі проводили депутати різних рівнів, представники Демблоку.

Активну участь проти нового Союзною договору проводила газета районної ради народних депутатів «Голос з-над Бугу».

10 березня у Сокалі відбувся мітинг, на якому звучали заклики проголосувати проти нового Союзу. Із тим же закликом виступив на мітингу народний депутат УРСР Я. Кендзьор. Участь у мітингу, за нашою оцінкою, взяло 500—600 чоловік

Підготовка і саме голосування 17 березня 1991 року, інформація наших спостерігачів свідчить про низьку підготовчу роботу до Всенародного референдуму з боку Рад народних депутатів, районної окружної виборчої та дільничих комісій, що привело до багатьох порушень законодавства по референдуму в СРСР.

Поширеним порушенням дільничих комісій була наявність агітаційних плакатів, листівок на виборчих дільницях в день проведення референдуму (стаття 16 Закону СРСР «Про всенародне голосування»). Такі факти мали місце на дільницях № 7 Белзької міської Ради, № З, № 4 Сокальської міської Ради, № 50 Стаївської сільської Ради, № 61 Острівської сільської Ради, інших дільницях.

На зауваження спостерігачів на наявність наочності голови дільничих комісій посилались на вказівку керуючого справами райвиконкому Я. Саламанчука не знімати її в день голосування...*

Вважаємо, що внаслідок вищезгаданих порушень підсумки голосування по Сокальському району не відображають реальних результатів голосування...».

Та ці вигадки райкому КПУ спростував Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. На запитання в бюлетені «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України» — 99, 2 відсотка громадян Сокальщини відповіли: «так, підтверджую». Й лише 0, 6 відсотка сказали: «ні».

Прибужжя входило в новий відлік часу. Проте в ньому все частіше ширились чутки, що так довго не буде — імперсько-комуністична Москва готувалась до вирішального наступу. І про це знали у Сокальському райкомі компартії, який знову почав активізовувати свої агресивні дії. Було зірвано синьо-жовті прапори у селищі Жвирка, с. Забужжя, біля пам'ятника Т. Шевченкові в Сокалі.

15 липня 1991 року противники незалежності України зняли три синьо-жовті прапори з адмінбудинку Сокальської районної ради народних депутатів. Невдовзі їх було виявлено в одному з кабінетів райкому компартії. У відповідь на це Рух, ТУМ ім. Т. Шевченка «Просвіта», УРП розпочали довготривале пікетування Сокальського райкому КПУ, вимагаючи притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у зриванні національних стягів. Пікетуючі зажадали, щоб компартапаратники терміново звільнили приміщення адміністративного будинку Сокальської районної ради народних депутатів і передали їх у користування громадським організаціям і товариствам, а також вивели за межі підприємств, колгоспів, закладів і установ усі комуністичні осередки.

Виконання цих вимог наблизив путч 19 серпня 1991 року, який учинила комуністична верхівка Москви. Він також прискорив крах її поріділої п'ятої колони в Сокалі.

[1] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 15.

[2] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 15.

[3] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1991. № 21.

[4] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 252.

* В нарисі подаються в основному ті населені пункти, які як і с. Сілець, здавна входили до Сокальського повіту або належать до Сокальського району тепер.

[5] Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ. К., 1947. С. 326-327.

[6] Угнів та Угнівщина. Торонто, Сидней, Париж. 1960.

[7] Наше слово (Варшава). 1990. № 39-40.

[8] Сава Володимир. Удома й на чужині. Варшава, 1995. С. 49.

[9] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 196.

[10] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 196.

[11] Ленінська правда (Сокаль). 1960. № 7.

[12] Хмара Степан. Сьогодні про минуле. Львів, 1993. С. 98.

* Згодом під тиском КДБ М. Холодний написав покаянного листа, який друкувався в пресі.

* Чимало цих листівок після путчу ДКНС (Державного комітету з надзвичайного становища) було виявлено в сейфі райкому компартії.

* Інформація подається скорочено.

Джерело інформації та фотографії 

І.Вашків: "Сокаль і Прибужжя"

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__37.html

«Нас не переселили, а вигнали!»… Розповідь - спогади.

«В нас в селі не було багато поляків, може 10 родин і так само жидів. Памітаю, єдні жили через гостинець, то були Гец, Шмілько, Муньо, то вони тоже господаркою займалися. Гец був багачом, в нього була своя божниця, то всі до нього приходили. Ми мали свою школу муровану, мали церкву, каплиці. Священник в нас був Качмарик.

Спершу жили мирно, а потім нас просто вигнали… Нас не переселили, а вигнали! В неділю ми прийшли з церкви, в нас зробили зібрання - десять хлопів арештували, там був і мій тато. В нас вже були партизани. Тата потім відпустили.

 

Як поляки зробили акцію, то якби не партизани, то село би згоріло повністю, бо поляки нас палили. В партизанах був Сєйка Володимир і вже не памітаю хто. Але майже всі вони загинули.

Як нас вигнали з дому, то ми цілий місяць сиділи в Шегинях там на Болоні. Ми гадали, шо може нас пустять додому. От таке життя моє, война і акції… а акції ше гірше ніж война»

Ярослава Жига, 1930 р. н. зі села Стобенець на Перемишильщині.

Джерело інформації сайт Локальна історія.

https://localhistory.org.ua

ОСТАННІ ДНІ ГЕРОЇВ І КРИЇВОК: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини. Спогади.

Дмитро Маївський (псевдо: «Косар», «Сонар», «Тарас», «Майченко», «Крига») — (8 листопада 1914, с.Реклинець, Сокальський район, Львівська область — 19 грудня 1945, Чехія) — член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин», генерал-політвиховник УПА.

У повоєнні роки тисячі сокальчан потрапили у списки місцевих райвідділів НКДБ і НКВС, які розробляли плани ліквідації українського національно-визвольного руху, депортації його родин і так званих «бандпособніков». У боротьбі проти ОУН-УПА вони не гребували нічим. У хід пішов весь арсенал чекістських методів: організація провокативних груп, перебирання під воїнів Української Повстанської Армії, інспірування вбивств, шантаж, послуги зрадників і платних донощиків. Уже в кінці 1944-го і на початку 1945-го НКДБ-НКВС вдалося за допомогою облав і агентури значно зупинити на теренах Сокальщини і суміжних районів приплив у ряди УПА нового поповнення, знищити багатьох повстанців та підпільників і посіяти поміж людьми зерна недовіри і постраху. Ось коротка хроно­логія деяких подій, пов'язана з героїчною боротьбою і смертю багатьох сокальчан.

11 лютого 1944 року в с. Шиховичах відбувся бій українських повстанців з польськими партизанами. У ньому загинув Данило Микилита (псевдо «Очерет») — командир боївки сотні УПА Мар'яна Лукашевича («Ягоди»).

Данило Микилита народився 1923 року в селі Бутанах, студент. Наказом штабу Воєнної округи УПА «Сян» від 21 січня 1946 року йому посмертно присвоєно звання старшого вістуна.

Згодом через шістнадцять днів сотня «Ягоди» вступає в бій з польськими партизанами в с. Гурка. Він забирає життя вихідцю з Великих Мостів Андрію Рибіцькому — «Зенку», який мав лишень 19 літ і був учнем учительської семінарії в Грубешеві [1] .

«Очерета» поховали у с. Мінянах, «Зенка» — у Шиховичах.

У квітні 1944-го розпочалось переформування відділів Української народної самооборони на сотні УПА [2] і пристосування їх до життя і боротьби в нових умовах. На той час вихідці з Сокальщини вже воювали на всій території північно-західних українських земель, вступаючи в бої проти військ НКВС і більшовицьких партизанів, польських прокомуністичних формувань і АК (Армії Крайової) та гітлерівців.

Весною, 13 травня 1944 року, в криївці в селі Кордишів, що на Тернопільщині, підірвав себе гранатою разом з одним повстанцем начальник штабу* групи УПА-Південь Василь Процюк («Кропива»).

Василь Процюк народився 22 грудня 1914 року в селі Городиловичі Сокальського повіту. Був членом ОУН, служив у польській армії. В УПА перебував з початку її організації і становлення. Відзначився в боях у Гурбинському лісі.

23 квітня 1944-го один з боїв, який відбувся в Броневському лісі Березненського району, що на Рівненщині, обірвав життя Крайового провідника Служби безпеки на ПЗУЗ Василя Макара («Безрідний», «Сіроманець»).

Василь Макар народився 23 вересня 1908 року в селі Поториці, що неподалік Сокаля. В 1932-ому був арештований за приналежність до ОУН і поширення нелегальної літератури. З 1932 по 1936 роки перебував у польській в'язниці, керівник першого повстанського бойового відділу «Вовки» на північно-західних українських землях (1936—1937), організатор оунівських переходів кордону (1939—1941) [3] .

Весною 1944-го кулеметна черга гітлерівця смертельно скосила біля Радванецького лісу сотенного «Довбуша» [4] , якому не раз доводилось вступати у збройні сутички з каральними загонами фашистів, які грабували жителів Прибужжя.

Сотенний Павло Савчук («Довбуш») мав тільки 22 роки і був родом з села Копитова.

17 серпня 1944-го недалеко села Шпиколоси війська НКВС без особливих труднощів знищують відділ новобранців УПА, який вирвався з оточення в Пересопницькому лісі.

Восени того ж року енкавеесівці зненацька блокують на майже відкритому лузі Сілецький загін УНС, який на світанку перейшов Західний Буг і прямував на з'єднання з куренем школи УПА, що дислокувалась у лісах поблизу сіл Яструбичі і Волсвин. Загін був погано озброєний — мав лише один скоростріл, кілька автоматів та крісів і тому став відкритою мішенню для військ НКВС, які розсіяли його шквалом кулеметного та автоматного вогню, скосивши понад 20 чоловік. Частина повстанців зуміла прорватися на протилежний берег Західного Бугу, деякі потрапили в полон.

Багато хто вважає, що до такої розв'язки подій спричинилася зрада.

Один з учасників цього бою, мешканець с. Сілець Василь Троцько, згадує:

« — Зі Сільця йшло нас до Яструбич приблизно вісімдесят чоловік. Коли ми потрапили в оточення — почався сильний обстріл згори і з тилу. Мене тяжко поранили, і я пролежав цілу добу в кущах. Урятувався завдяки одній жінці, котра мене випадково побачила, коли гнала на пасовище корову...».

Восени цього ж 1944-го неподалік села Городиловичі форсує Західний Буг новосформований курінь УПА «Юрченка» (Левочка) і переходить у ліси Волині. Проте там його оточують війська НКВС. Починаються бої, у ході яких ворог застосовує авіацію й підпалює лісові масиви, де зосередились повстанці.

Курінь «Юрченка», який налічував до 1200 чоловік, розлетівся під час перших масованих ударів противника. Більшість повстанців упала в боях. Ті, яким удалося вирватися з енкавеесівського кільця, групами і поодинці добиратимуться додому.

Колишній воїн УПА Іван Сич, який був у курені «Юрченка» (мешкає в Сокалі), розповідає про один з епізодів цього бою так:

« —...Незабаром по нас почали бити міномети. Ми відступили під село, а з лісу вийшли більшовики, зав'язався бій. Не пам'ятаю, як довго він тривав, можливо дві-три години. З нашого боку почали замовкати кулемети і автомати. Патронів було все менше і менше. Командир нашої сотні розумів, що нас чекає загибель, і наказав відходити малими групами на захід, а далі — куди хто може. Ходили чутки, що нам мала прийти поміч, але її не було. Пізніше довідався, що це була зрада, а тим зрадником виявився курінний «Юрченко»».

Листопад 1944-го приносить ще одну втрату. В бою біля села Яструбичі смертельно поранили командира тактичного відтинку УПА «Ема» (Дмитра Пелипа) — учасника переможного бою проти великої кількості німців у селі Карові... Українська Головна Визвольна Рада згодом нагородить «Ема» посмертно Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси за героїчну боротьбу проти окупантів. Після загибелі «Ема» командиром цього тактичного відтинку УПА став сотенний «Перемога» (Василь Василашко) — родом з села Завишні, що недалеко Сокаля.

У розпалі облав НКВС, які в грудні 1944-го паралізували село Рожджалів, гине чимало визначних упівців. Тут в одній з криївок, що знаходилась у садибі Івана Покотила, пішли з життя надрайонний референт Микола Дацюк, слідчий служби безпеки проводу району Лесь Бабський, секретарка Марія Лиховид та інші. Енкавеесівці забрали тіла вбитих повстанців, а також усе, що було в криївці, й повезли до Сокаля [5] .

Під час наступу сотні УПА на загін НКВС ворожа куля обриває життя її командира «Карпа» (Павла Пилипчука). Це сталося 21 грудня 1944 року на колонії Кузьмин, що біля села Модринець Грубешівського повіту.

Павло Пилипчук народився 1914 року в с. Новий Двір Сокальського повіту (за іншими джерелами — в Кристинополі). Похований в селі Угринові.

Наказом по штабу УПА-Захід ч. 18 від 1 березня 1946 року Павлові Пилипчуку посмертно присвоєно звання булавного, а наказом ч. 20 від 15 серпня 1946-го — звання поручника [6] .

Те, що причиною багатьох невдач і втрат була зрада, з'ясувалося дещо пізніше. Особливо великої шкоди завдавав українському підпіллю і повстанським відділам колишній курінний УПА «Юрченко», який таємно ввійшов у спеціальний провокативний загін, утворений у Сокалі за співучастю енкавеесівців-прикордонників і їх польських колег. До нього було залучено також декількох колишніх українських підпільників з Холмщини, які вирішили врятувати своє життя ціною зради і за послуги ворогові створити власне благополуччя.

Санітарка Українського червоного хреста «Ганя» (Ганна Мартишок), яка лікувала поранених вояків УПА, пише, що «юрченки», котрі разом з енкавеесівцями бушували по українських селах Закерзоння, часто розшукували і її. Вони добре знали багатьох українських патріотів і їх родини, місця знаходження криївок, підпільні квартири і видавали їх більшовикам [7] .

«Юрченко» вказав енкавеесівцям дорогу до місця перебування сотенного «Голуба» (Василя Пелеха) — родом з села Опільсько. «Голуб», якого карателі оточили в одній з сільських хат Шмиткова, завзято відстрілювався. Але його важко поранили і взяли непритомним.

«Голуб» був одним із тих, хто восени 1944-го інтуїтивно збагнув, що «Юрченко» спрямовує курінь на сумнівну дорогу. Саме тоді він повернув свою сотню від Західного Бугу назад, залишивши курінному лише одну чоту. А втім, щодо часу зародження зради є різні версії. Одні вважають, що вона була спланована заздалегідь, а історик ОУН-УПА Петро Мірчук пише, що «Юрченко» перейшов на службу ворогові після згаданого невдалого бою, коли потрапив у полон до енкавеесівців [8] . Натомість Володимир Левосюк («Роман») — член СБ у надрайоні «Лиман» ПІ округи ОУН, який родом з села Тудоркович, зазначає, що коли курінь «Юрченка» був розбитий, то «сам «Юрченко» з братом чотовим утекли». [9]

На той час Ш округа ОУН в Закерзонському краї мала два надрайони: «Лиман» і «Левада». Перший охоплював Сокаль, Белз, Угнів, Грубешів, другий — Влодаву, Холм і Білу Підляску [10] . Хоча більшість цієї території і відійшла до Польщі, проте по ній вільно пересувалися НКДБ і НКВС, які допомагали польському Управлінню громадської безпеки (УБ) та іншим формуванням в боротьбі проти ОУН-УПА.

Рука НКВС сягала з Сокаля доволі далеко. Це видно хоч би з розповіді Івана Яцини з міста Тарнобжеґ (Польща). Ось що він пише:

«...Арештувала мене 2. 04. 1945 р. в селі Ліски Грубешівського повіту група українських яничарів, які були на послугах сокальських енкаведистів, під проводом колишнього курінного Юрченка. Назбирали по селах біля 10 осіб. Після кількох днів віддали нас полякам до Кристинополя, а відтак до Грубешева і до Холма, де 21. 06. 1945 р. я був засуджений на смертну кару...

Підсудним номером один був Павло Палюшинський — ройовий УПА, спійманий в бою, де загинуло двоє москалів. Походив з села Боратина або Моратина біля Кристинополя... Засудили його також на смертну кару. На слідстві в Грубешеві був страшно побитим, хоч цього нікому не бракувало, в нього була нерухома щелепа. Коли прийшлося йому їсти хліб, то ломив по маленькому кусочку і впихав поміж недомкнені зуби, а відтак язиком в устах розтирав і пізніше ковтав...» [11] .

Ройового УПА Павла Палюшинського, як пише І. Яцина, розстріляли, а Іванові Яцині замінили смертну кару десятьма роками ув'язнення.

Проте підсудним «номер один» був не Павло Палюшинський, а Михайло Палюшинський, якого 2 квітня 1945 року разом з 28 членами Самооборони села Боратина взяли в полон радянські прикордонники [12] . Це сталося неподалік Шмитківського лісу, коли в критичний момент бійцям УНС забракло набоїв до кулеметів.

Спочатку енкавеесівці доставили Михайла Палюшинського до Сокаля, а потім передали своїм польським колегам. У Польщі його засудили до розстрілу. Проте виконати цього вироку не встигли — Михайло Палюшинський після нелюдських катувань помер у в'язниці.

А Павло Палюшинський — провідник ОУН Забузького округу загинув значно раніше — у серпні 1944-го. Під час арешту він намагався вирватися з рук радянських прикордонників і був поранений. Його поклали у сокальську лікарню, з якої однієї ночі Павла викрали українські повстанці. Проте врятувати Павла Палюшинського не вдалося. Був виснажений і скатований. У селі Цеблові, куди його доставили, він помер [13] .

10 січня 1945 року у Львові відбувалася нарада секретарів райкомів КП(б)У, начальників НКДБ і НКВС з участю Микити Хрущова. Ставилось завдання про посилення каральних операцій проти українського національно-визвольного руху. На цій нараді поряд з іншими звітував начальник відділу НКВС Сокальського району Швець. Зі стенограми його виступу, який подаємо нижче мовою оригіналу, видно, в яких селах емдебісти мали на той час свою агентуру... Тодішній головний енкавеесівець Сокальщини признався Хрущову про намір створити фіктивну боївку УПА, виселити «родственников... бандитов»:

«...В декабре стало известно, что в селе Яструбичи проживает руководитель окружного провода Вира. Была организована там облава, тщательная проческа, в результате которой была вскрыга одна чета, но Вира там не был обнаружен, а был обнаружен районный руководитель. После допроса бандитов, которые были задержаны, второй погранотряд организовал облаву в другом районе, и там был убит Вира и взят ряд ценных документов.

Касаясь вопроса происшествий по району, нужно сказать, что за последнее время до некоторой степени видна активизация ОУНовского подполья. Вот случай в селе Лучицы и других селах. В Лучицах мы имеем З человека, в Горбкове 2 чел. и Первятичах 2 чел. Правда, это недостаточное количество, но встречаться с этим народом тяжело. Мы имеем связных, но это представляет большие трудности.

Какие мероприятия сейчас намечаются нами для изъятия руководства ОУНовского подполья. Мною составлен план, существует договоренность с начальником 2 погранотряда для проведення тщательной прочёски. Кроме того, существуют еще другие мероприятия, как выселение родственников для выявления местонахождения бандитов.

Мною намечается провести работу с целью создания боёвки» [14] .

Коли М. Хрущов запитав начальника сокальських енкавеесівців чи й «із-за граніци пєрєходят бандіти?» — він відповів:

— Да, касаясь положення Забужья, надо сказать, что мы находимся под двумья ударами.

Зимою 1945-го місцевий донощик видав криївки підпільників у селі Лещатові, а весною того ж року чекісти вчинили спробу ліквідувати сотню УПА «Тигри», котра зупинилась на постій в околиці села Перв'ятичі. Сотня, вступивши у бій, відійшла в ліси.

Весною 1945-го в Долобичівському лісі військо НКВС оточує підпільників ОУН. Разом з іншими тут гине один з провідних оунівців — «Святослав» — Петро Балко, родом з Великих Мостів.

2 березня 1945 року на полі бою з військом НКВС у Мриглодах упали ройовий першої чоти сотні УПА «Месники II» Василь Піддубчишин («Пуд»), інтендант Григорій Заборовський («Заруба») та командир першої чоти сотні УПА «Месники II» Олекса Мазур («М'яч»)

Ройовий Василь Піддубчишин («Пуд») народився 23 липня 1913 року в селі Карові. Григорій Заборовський («Заруба»), 1908 р. н., виходець з с. Піддубці. Олексі Мазур («М'яч») був родом з Карова [15] . Рік його народження невідомий. Цього ж дня в бою з військом НКВС у Мриглодах загинуло 40 вояків УПА.

4 червня 1945 року потрапляють до рук НКВС загазовані в криївці учасник і секретар Президії УГВР в 1945 р. та редактор військово-політичних видань ГВШ УПА Микола Дужий і його брат Петро Дужий — референт пропаганди і член проводу ОУН. Микола Дужий («Вировий», «Мирон») народився

13 грудня 1901 року в селі Карові Сокальського повіту. Був підхорунжим Української Галицької Армії, відтак — командиром роти в ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія). Протягом 1921—1924 рр. — студент історичного факультету таємного Львівського університету, відтак абсольвент школи підхорунжих і командир роти польської армії.

Микола Дужий закінчив у 1932 р. навчання на гуманітарному факультеті Львівського університету і став згодом секретарем головної управи Товариства «Просвіта» (1935—1939). Під час німецької окупації — працівник УЦК (Українського Центрального Комітету).

Від 1926 року М. Дужий був членом УВО, з 1941-го — членом ОУН. В 1945-му засуджений на кару смерті, котру замінили на 20 літ каторги. Стійко переніс допити, не видав таємниць. Під час слідства не виявлено, що він входив до членства УГВР.

21 квітня 1955 року через важку хворобу Миколу Дужого звільнили 21 квітня 1955 року з таборів. Невдовзі він помер у Львові.

Петро Дужий («Дорош», «Аркадій», «Арсен», «Панасенко») народився в с. Карові 9 червня 1916 року. З 1932-го — член ОУН, в 1937-му закінчив гімназію у Львові, часто був ув'язнений у польських тюрмах. Член Організації референтури проводу ОУН (1939—1941), учасник Північної похідної групи ОУН влітку 1941 року в східні області України, референт і заступник провідника ОУН південно-східних земель у Дніпропетровську (1942—1943).

У 1945 році суд виніс Петрові Дужому вирок — смерть. Але його відмінено, і він відбув 15 літ каторжних робіт у різних таборах. Вийшов на волю у 1960-му, мешкав у Львові. В останні роки свого життя, з якого відійшов у 1997 році, займався активною громадсько-політичною діяльністю. Автор багатьох статей, ряду книг.

...Лави борців за незалежність України невпинно рідшали. Бій, який відбувся в червні 1945 року біля села Корчина, забрав політвиховника Григорія Краська («Янка»), який загинув від кулі енкавеесівця.

Григорій Красько народився в селі Сілець, навчався в середній школі у Великих Мостах, а з 1941-го — у Сокальській гімназії. Був організатором і керівником осередку ОУН-юнак у Сільці, учасником нападу на німецьку тюрму в Сокалі в 1943-му. З 1944 року Григорій Красько політвиховник у повстанській сотні «Черника» [16] .

Під час оборони криївки у с. Ульвівку застрелив себе щоб не потрапити живим до рук НКВС, повстанець Іван Чернецький («Сорока») [17] . Це було 11 квітня 1945-го Тоді разом з «Сорокою» загинув ройовий «Орлик» (прізвище невідоме).

Виконуючи бойове завдання, 15 липня 1945 року потрапляє у засідку, влаштовану Військом Польським у селі Завишні, ройовий сотні УПА «Вовки» Іван Кіт («Комар»). Це теж був останній день його життя.

Іван Кіт народився в Новому Дворі Сокальського повіту. Наказом Штабу Воєнної округи УПА «Сян» від 20 січня 1946 р. йому посмертно присвоєно звання вістуна.

Тим часом згаданий вище «Юрченко» набував у сокальських чекістів і енкавеесівців дедалі більшого авторитету і старався навести їх на нові сліди українських підпільників, місця розташування відділ і і УПА та повстанських криївок. Але він не знав, що і його вистежують курінний «Ягода» (Мар'ян Лукашевич), відділи «Дуди» і «Давида» [18] . І ось 28 серпня «Юрченко» потрапляє в одну з пасток -повстанську засідку між селами Варяжем і Ощевом. Тут він знаходить смерть разом з іншими слугами НКВС.

У другому томі «Надбужанщини» йдеться про те, що відділ «Ягоди» знищив під час цієї засідки 17 чоловік [19] , а в Літописі УПА — 22-х [20] . Про втрати українських вояків не згадується. Лишень у «Повстанських могилах» Євгена Місила зазначається, що в засідці на «Юрченка» і його помічників загинув стрілець сотні УПА «Вовки» Петро Матвійчук («Крук») [21] і були поранені чотовий «Дуда» та ройовий «Гайда». Втрати противника подаються теж дещо іншими: 20 вбитих стрибків НКВС, один зловлений живим і один важко поранений [22] .

У 1945 році енкавеесівці і солдати прикордонних застав провели облави на повстанські відділи «Чорноморця» (Олекси Мельника — родом з с. Княжого) та інші, що діяли в околиці Сокальського й Горохівського районів. У селі Фусові* вони запалили хлів, у якому була одна з криївок «Чорноморця». Чотири воїни УПА, які на той час у ній знаходились, задихнулись у вогняному чаді. Ходили чутки, що вони були особистими охоронцями і «Чорноморця». Енкавеесівці довго придивлялися до мертвих повстанців, але командира поміж ними не виявили. «Чорноморець» загинув через кілька років.

17 вересня 1945 року українські повстанці зазнають ще одного болючого удару. В криївці під хатою, котра спалахнула під час бою з жовнірами польського Управління громадської безпеки, отруївся чадом і загинув легендарний курінний УПА «Ягода» (Мар'ян Лукашевич), який прославив себе багатьма переможними боями і розгромив станиці польської міліції у Варяжі і Хороброві й не раз боронив села Сокальщини, що відійшли за лінію Керзона, від нападів різних ворогів. Разом з «Ягодою» у криївці в селі Жнятині задихнулись від чаду також члени його почту — стрілець Василь Кухта («Голуб») та Дмитро Остафійчук («Певний») [23] .

Мар'ян Лукашевич («Ягода», «Черник») на відміну від усіх інших названих повстанців, не був зі Сокальщини. Він народився 1921 року в Тернополі. У період війни служив у дивізії «Галичина», відтак командував сотнею УПА, що боролася з польським підпіллям і гітлерівцями в обороні українців. Організувавши повстанський курінь, став командиром тактичного відтинку УПА «Данилів». Наказом Штабу УПА-Захід Мар'яна Лукашевича («Ягоду») посмертно нагороджено Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги. Йому також присвоєно звання майора. У жовтні 1945-го у селі Себечеві помер від ран стрілець і писар сотні УПА «Вовки II» Роман Миколайчук («Юрко»). Це важке поранення підкосило його, коли в складі чоти «Лева», рою «Горака» і боївки СБ під командою «Сергія» йшов у атаку на залізничну станцію в Сокалі.

Роман Миколайчук («Юрко») народився 25 вересня 1926 року в Сокалі. Похований у Себечеві. Наказом Штабу Воєнної Округи УПА «Сян» від 20 січня 1946 року йому посмертно присвоєно звання вістуна [24] .

19 грудня 1945 року в криївці, яка знаходилась в стодолі селянина Балагути на присілку Корчемка села Купичволі (недалеко Великих Мостів), гинуть діячі українського підпілля. З-поміж них — крайовий референт пропаганди Василь Ваврук [25] («Ватюга», «Стрункий», «Верлан») і Дмитро Чорній («Блакитний») — член ШВО-2 «Буг», який був родом з Великих Мостів. При невдалій спробі пробитися з оточеної облавниками криївки «Ватюга» позбавив себе життя з власного пістолета.

Василь Ваврук народився 1911 року в селі Себечеві. Був одружений з відомою наприкінці 30-х років на Сокальщині націоналісткою Оленою Жарською. Як народний учитель, викладав німецьку мову у Великих Мостах [26] . В УПА від березня 1944-го. Був політвиховником першого куреня північної Львівщини, редактором часопису «Стрілецькі вісті», політвиховником Воєнної округи «Буг». З квітня 1945-го Василя Вав рука підвищено до чину хорунжого-політвиховника.

УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) посмертно нагородила «Ватюгу» Золотим Хрестом Заслуги й присвоїла йому військове звання майора.

У грудні 1945-го, при спробі перейти чеський кордон і потрапити до Німеччини, обірвалося життя ще одного діяча національно-визвольного руху і надзвичайно мужньої людини — Дмитра Маївського («Тарас», «Сонар», «Дума», «Косар», «Зруб», «Курган»...).

Дмитро Маївський народився 8 листопада 1914 року у селі Реклинці в родині народного учителя. За даними історика ОУН Петра Мірчука, він закінчив Сокальську гімназію [27] , торговельні курси і працював у кооперації. Однак Петро Содоль вважає, що Дмитро Маївський навчався в Сокальській учительській семінарії [28] , але з огляду на деякі політичні причини, змушений був завершувати розпочаті тут студії в іншому місці.

Дмитро Маївський був повітовим провідником ОУН Жовківщини, обласним провідником ОУН Холмщини (1939—1940), окружним провідником Сокальщини (1940—1941), делегатом на другий Великий збір ОУН в Кракові. На третьому Великому зборі в 1943 році його обрано членом бюро проводу ОУН.

20 листопада 1942 року Дмитро Маївський потрапив у Львові в гестапівську пастку, але будучи пораненим, зумів вирватися з неї, врятувавши таємні документи, застреливши двох гітлерівців. Та дев'ятнадцяте грудня 1945-го стало для нього його останнім днем життя. Того дня Маївський разом з шефом штабу ОУН генералом Грицаєм мали перейти кордон і зустрітися у Німеччині зі Степаном Бандерою. Та на них чекала засідка, влаштована НКВС. У цій безвиході, яка назавжди перетнула дорогу до мети, Маївський розрядив свій пістолет у себе.

На початку 1946 року енкавеесівці підривають криївку УПА, що заховалась під шпихліром на подвір'ї жителя села Сілець Григорія Кішака. Спочатку було вбито двох членів боївки, які вирішили піднятися через відкритий люк нагору. А потім пролунав сильний вибух гранат, які жбурнули у криївку. З-під обваленої землі і покрівлі «визволителі» витягнули шість повстанців, що не подавали жодних ознак життя — Григорія Кішака. Івана Курку, Григорія Троцька, Михайла Курку та інших. Через кілька хвилин один з них — Іван Курка — на превеликий подив чекістів схопився на ноги. Його чудом обминули смертоносні осколки гранат і залишився живим.

Потім Іван Курка пройшов різні митарства і допити. Один з прикордонників тодішньої Ванівської застави вибив йому пістолетом зуби. Був у в'язниці. Відколи з неї випустили — мешкав у Сільці. Ніколи не давала йому спокою загадка, хто спрямував до криївки енкавеесівців, які відібрали життя п'ятьом його односельцям і друзям по боротьбі. Був упевнений, що самі вони дороги до неї не знайшли.

Взимку 1946 року на березі Західного Бугу, що неподалік села Яструбичі, сталася ще одна з трагічних подій, якими вторований важкий шлях УПА. Тут, у криївці, під час нерівного бою з енкавеесівцями загинули повстанці Царик («Левич») з Волсвина і Яків Притулка з Яструбич, а третього, Василя Левковича, котрий знепритомнів від пущеного у криївку газу, взяли до в'язниці. Всі вони були з числа провідників ОУН-УПА. Полковник УПА Василь Левкович, який відмучився 25 років у таборах, тепер живе в Червонограді. Він був присутній на відкритті у 1995 році пам'ятника — величного бетонного хреста, що піднявся ввись над Західним Бугом, де знаходилась криївка і загинули його друзі-повстанці.

18 лютого 1946-го у селі Войславичах відбувся бій сімдесяти енкавеесівців і п'ятдесяти упівців. У ньому героїчно загинув старший стрілець, кулеметник сотні УПА «Вовки-І» Степан Сениця, декілька повстанців було поранено. Важко поранений ройовий «Приблуда» (справжнє прізвище невідоме) дострілявся.

Кулеметник сотні УПА Степан Сениця був родом з села Переводова Сокальського повіту.

Дедалі більше посилювалась інтенсивність облав. Вранці 26 лютого 1946 року війська НКВС раптово оточили село Ліски, що належало до Сокальського повіту (тепер — на території Польщі). В ньому в цей час квартирували українські повстанці. Але, щоб не наражати мешканців села на небезпеку, воїни УПА відійшли до невеличкого лісу. Їх було лишень 40 і вступати у поєдинок зі значно переважаючим у силі ворогом не думали. Проте бій зав'язався. Вимушений і жорстокий. Він тривав цілий день, енкавеесівцям надійшла підмога. Деякі повстанці, щоб не потрапити у полон, залишали останні набої для себе. Загинули всі. Як герої. Деякі з них ще перед кількома роками до цього трагічного бою навчалися в Сокальській гімназії.

У бою в Лісках полягли такі повстанці з Сокальщини: Сарафим Грицай, народився 1922 р. в селі Павловичі; Іван Думка («Олег»), 1925 р. н., с. Миців; Михайло Кващишин («Шміт»), нар. 16 жовтня 1924 р. в с. Пархач; Володимир Кравчук («Зенко»), 1929 р. н., с. Цеблів; Осип Мацькевич («Кармелюк), нар. (дата невідома) в с. Гатовичі; Андрій Назар («Гриць»), нар. 16 травня 1925 р. в с. Миців; Данило Сушик («Хитрий»), 12 грудня 1922 р. н., с. Переводів [29] . Зі своїми стрільцями також загинув командир сотні «Вовки-І» Михайло Курас («Крапка»).

У березні 1946-го не стало мужнього і кмітливого командира тактичного відтинку УПА «Перемога» (Василя Василашка). Висліджено криївку, що знаходилась на відстані шести кілометрів від Великих Мостів. Саме на свято Стрітення Господнього енкавеесівці закидали її гранатами. Це був останній день «Перемоги» і його бойових друзів.

Василь Василашко походив із села Завишні. Пройшов добрий військовий вишкіл у ДУН «Нахтігаль». Після смерті «Ема» став командиром тактичного відтинку УПА. У 1946 році учасники національно-визвольних змагань на Сокальщині застосовували підпільно-конспіративні методи боротьби, зокрема тактику відплатних акцій щодо НКВС, його агентів і «стрибків». А останніх було чимало. Доволі яскравим свідченням того, як окремі жителі наших сіл ставали на службу НКДБ-НКВС може послужити характеристика на активного учасника каральних акцій проти українського національного підпілля, голову сільської ради с. Шарпанці Сокальського району Литвинюка Василя Андрійов.ича.

Подаю характеристику мовою оригіналу:

«Литвинюк Василий Андреевич, 1910 года рождения, беспартийный, образование 6 классов, украинец, работает секретарем сельского совета села Шарпанцы Сокальского района.

Тов. Литвинюк с августа 1944 г. принимает активное участие во всех отраслях работы села. Наряду с выполнением хозяйственно-политической работы села Шарпанцы вел активную роботу с украинско-немецкими националистами, активно помогал в работе органам НКВД по ликвидации ОУНовского бандитизма, в результате его помощи были убиты бандиты: Климчук Петр Иванович, из районной боевки «СБ», по кличке «Дубенко» из куща, Шевчук и другие; всего убито за его помощью 6 человек и задержаны с его помощью Король Владимир Мартынович, по кличке «Андрей», кущевой руководитель ОУН, Ковалько Владимир Акимович, по кличке «Колос», и другие, всего задержало 18 человек.

Тов. Литвинюк добросовестно относится к выполнению своих обязанностей.

Секретарь Сокальского РК КП(б)У Федорченко.

9 марта 1946 г.» [30] .

Цю характеристику написали в Сокальському райкомі КП(б)У з метою представлення Литвинюка до нагороди медаллю «За боевые заслуги».

У квітні-травні 1946 року розпочались великі облави, виселення українців і терористичні акції на Закерзонні й зокрема, на терені Сокальщини, що простягнувся між Західним Бугом і Солокією. Їх проводило ВП (Войско Польскє), МО (Міліція обивательска), ВБВ (Войско Беспєченьства Вевнентшнеґо), групи НКВС та інші формування. В районі Угнова, Белза, Варяжа, Кристинополя та інших населених пунктів відділи УПА змушені були часто маневрувати, аби уникнути головних ударів ворога. Але число втрат невпинно зростало.

28 квітня 1946 року одне з польських прокомуністичних військових формувань взяло в кільце криївку воїнів УПА, яка була замаскована в лісі біля села Шмитків. Але в цій безвиході повстанці живими не здались. Усі пострілялися. Потім виявилося, що серед цих 11 воїнів УПА двоє були важкопораненими. Їх підлікували і провели крізь тортури, проте вони жодних військових таємниць не видали [31] .

У лісі недалеко с. Шмиткова поляки виявили у травні того ж року ще одну криївку. Сім повстанців, які перебували в ній, загинули в нерівному бою, а одного — Богдана Башука, якого поранили, взяли в полон і стратили у Любліні.

Під час одного з боїв в Угринівському лісі не стало командира сотні «Вовки-І» Василя Колтонюка («Кропиви») [32] . Тут 14 травня 1946 року йому обірвала життя куля енкавеесівця.

Василь Колтонюк («Кропива») народився 5 січня 1923 року в селі Нисмичах Сокальського повіту. До УПА вступив у 1943-му. Невдовзі йому присвоїли звання булавного. У лютому 1945-го «Кропиву» скеровано до 28-го тактичного відтинку УПА «Данилів» на пост командира сотні «Вовки-І»... Похований в селі Нисмичах.

На Різдво 1947-го року в Угринівському лісі зійшлися кілька відділів і боївок УПА. Завдяки мешканцям села Угринова, які привезли повстанцям продукти і страви, було організовано святкову вечерю. На ній також був головний командир VI Воєнної округи УПА «Сян» Мирослав Онишкевич («Орест»), який мав коротку промову. «Різдво 1947 року,— згадує один з учасників зібрання в Угринівському лісі Володимир Левосюк («Роман»),— було приємне, радісне... І навіть був дозвіл випити по чарці» [33] . Але для багатьох повстанців це Різдво було останнім...

У червні 1947-го героїчно загинув командир сотні УПА «Вовки-Ш» Семен Приступа («Давид»), якого під час облави, влаштованої енкавеесівцями і чекістами на село Шихтори, було важко поранено. Стікаючи кров'ю, «Давид» наказав своїм друзям занести його до стодоли. Він віддав їм документи і зброю, а собі залишив тільки гранату. В критичний момент, щоб не потрапити до рук ворога, «Давид» підпалив стодолу і розірвав себе гранатою [34] .

Семен Приступа («Давид») народився 7 січня 1914 року в селі Тудорковичах. До лав УПА вступив у 1944-му.

У серпні 1947 року потрапляють у небезпечну ситуацію воїни УПА, які перебували у криївці на завишнянських полях. Аби не дістатись в руки ворогові, всі вони пострілялись. Це Василь Дачишин, Микола Дачишин, Василь Федунь (псевдо «Задирка»), Петро Мисик («Балагур»), Михайло Литвин-Жук та Павло Кіх. Всі вони були родом з с. Завишні. А втім, у рядах УПА боролися з цього села 45 хлопців. 20 з них полягли в боях з енкавеесівцями і загонами прикордонних застав, 15 — з поляками [35] .

В один із спекотних серпневих днів 1947-го потрапляє в кільце облави заступник командира Окружної боївки СБ і перший слідчий Григорій Романчук («Гріша»). Це було в лісі біля села Винники. Саме там, коли він підвівся, щоб кинути гранату, — його прошила куля польського жовніра. Та Григорій Романчук від неї не загинув. Аби не потрапити в полон — дострілявся з власної зброї.

Григорій Романчук був родом з села Безеїв Сокальського повіту. За незалежність України боролися і загинули у лавах УПА також його рідні брати Володимир і Михайло.

Більшість криївок, які знаходились на Сокальщині, були добре замасковані, і їх «господарі» дотримувались суворої конспірації. Та все ж ці останні повстанські цитаделі поступово падали — їх продовжували викривати і ліквідовувати. Часто причинами цього були зрада, надмірна довірливість, помилки і недалекоглядність окремих командирів повстанських відділів і служби безпеки. Наприклад, у селі Пархачі (тепер Межиріччя) червоні партизани залишили під кінець війни своїх агентів. Місцева служба безпеки представила їх як вояків УПА зі східних областей України. Внаслідок цього у селі тривалий час мешкали хлопець-радист, який мав псевдо «Володька», та дві дівчини. Жителі Пархача не тільки годували цих «повстанців», а й помагали їм чим могли. А потім «Володька» ходив по селі в погонах капітана НКВС і викривав усі відомі йому криївки [36] .

Саме через зраду було виявлено і бункер, який заховався у полі біля села Цеблова. В його обороні стали 7 вересня 1947 року приблизно 15 повстанців. Бій розтягнувся майже на дві години і захисникам криївки забракло набоїв. Фінал їх поєдинку з переважаючим у силі противником був трагічний. Одні загинули, інші врятувалися втечею, а деякі потрапили у полон, польські жовніри допровадили їх у Белз для допитів... Відомо, що серед полонених були Володимир Петришин («Влодимко»), Василь Луцик («Зозуля») та Степан Наконечний, а з-поміж загиблих — Богдан Наконечний [37] . Прізвища інших повстанців невідомі.

19 вересня 1947 року польські вояки влаштовують погоню за активним членом ОУН Яроном Кудлайчуком (псевдо «Довгий») — виходцем із села Городиловичі, що на Сокальщині, який разом з Богданом Слюсарчуком («Книга») вирвався з бункеру технічного осередку крайового проводу ОУН, викритого в лісі поблизу с. Монастир. Але був два рази поранений і вирішив покінчити своє життя власноручно. Втративши від цього свідомість, опинився в руках ворога. Через два місяці Ярона Кудлайчука стратили.

Ліквідація бункеру технічного осередку позбавила ОУН можливості поширювати листівки і відозви, які «Довгий» і «Книга» друкували українською, англійською, чеською та французькою мовами.

2 січня 1948 року в селі Монтово (Польща) під час кількагодинного бою з жовнірами Війська Польського і поліцією загинув командир надрайонної боївки СБ Володимир Мельничук («Ясень»). Разом з ним полягли «Шепель», «Блакитний», «Кривоніс», «Зайчик», «Вірний «Запорожець»... Їх справжні прізвища поки що з'ясовані.

Володимир Мельничук («Ясень») народився 1922 року в с. Гільче Сокальського повіту. В боях завжди вирізнявся сміливістю та винахідливістю.

2 березня 1948 року при допомозі зрадника польськії поліція безпеки вислідила і арештувала командира V Воєнної Закерзонської округи «Сян» Мирослава Онишкевича («Орест», «Богун», «Олег», «Білий») Сталося це в селі Корчевіска Люблінського повіту (Польща).

Мирослав Онишкевич народився 26 січня 1911 року в м. Угнові, був рідним братом «Галайди» (Тараса Онишкевича), який у 1944-му поліг в бою з польськими диверсійними угрупованнями і жовнірами Армії Крайової в селі Острів, що на Сокальщині.

Мирослав Онишкевич відомий як організатор юнацтва ОУН. Він служив у польській армії, працював робітником, бухгалтером, продавцем, директором каси. Був ув'язненим. В 1943 році - заступник командир Української народної самооборони Львівщини, а згодом — організатор бойових відділів УПА. У 1944-му Мирослав Онишкевич командував куренем, який воював проти гітлерівців, польської АК та більшовицьких партизанів. Упродовж 1944 — 1945 років «Орест» мав звання поручника і був заступником командира і шефом штабу Львівської військової округи 2 «Буг». Відтак йому присвоєно звання сотника. У 1945 — 1947-му він командував Закерзонською ВО-6 «Сян». З 14 жовтня 1946 року Мирослава Онишкевича підвищено до рангу майора. Через деякий час він став полковником.

Польський суд виніс Мирославу Онишкевичу вирок смерті, який виконано 6 липня 1950 року [38] у Варшаві. 

Серед командирів УПА, які найдовше протримались на довірених їм постах і не припиняли боротьби за незалежність України, був ще один наш земляк -Василь Сидор. Але 5 квітня 1949 року йому востаннє судилося стрітися віч-на-віч зі смертю, якої уникнути на цей раз не зміг. Біля села Ясень Перегінського району, що на Івано-Франківщині, опергрупа НКВС взяла Василя Сидора у кільце облоги і запропонувала йому здатися. У відповідь полетіли гранати і заговорив автомат. Василь Сидор завзято відстрілювався до останнього подиху і загинув так, як вчив умирати інших [39] .

Василь Сидор («Шелест», «Вишитий»...) народився 1910 року в селі Спасові Сокальського повіту. Закінчив гімназію, служив у польській армії, де набув доброго військового вишколу. Він один з організаторів військових формувань УПА, а згодом — командир УПА-Захід. За проявлені мужність і героїзм у боях і визначні заслуги в керівництві боротьбою УПА Василя Сидора у січні 1946 року підвищено в званні до ступеня полковника.

Василь Сидор був заступником Головного командира УПА Романа Шухевича («Чупринки»), генеральним суддею, членом УГВР і її Секретаріату.

До кінця 40-х років на розділеній кордоном Сокальщині було паралізовано і майже знищено мережу ОУН. Останнім керівником її районного проводу був Михайло Панас («Жест»). Йому і його чотирьом друзям не вистачило лишень тижня, щоб протриматись до нового 1950 року. День 25 грудня 1949-го виявився для підпільників фатальним: їх криївку, яка знаходилась на відстані двох кілометрів від с. Спасова, зненацька оточили емдебісти і опергрупа МВС. Але ця остання антибільшовицька цитадель Сокальщини зустріла карателів спокійно. Здаватись живими повстанці підмовились. Ті, хто був поблизу, чув, як з криївки вирвалась і полинула над полем мелодія гімну «Ще не вмерла Україна...», а потім пролунало п'ять пострілів. Повстанці розрядили свої пістолі у себе...

Михайло Панас («Жест») — уродженець Спасова. В юнацькі роки був у Пласті, яким керував його односелець і майбутній командир УПА-Захід Василь Сидор («Шелест»). У 1942-му став членом ОУН, в УПА — і 1944 року. В боївку, якою командував Михайло Панас («Жест»), входили Іван Сорока («Степовий»), Степан Семенюк («Чорнота»), Андрій Антонюк, Йосиф Дещиця, Тома Палига [40] (псевда невідомі) та інші.

У 1953 році в Кам'янсько-Бузькому районі відходить у безіменну могилу один з останніх вояків УПА в нашому краї Володимир Панас, який пробирався на зв'язок з підпіллям і був перестрінутий чекістами.

Володимир Панас народився в с. Карові. В УПА був з 1994-го [41] .

В останні роки на місцях деяких криївок сокальчани поставили пам'ятні хрести, які нагадують про важкий і трагічний шлях повстанської боротьби за свободу і незалежність.

[1] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. С. 159.

[2] Закерзоння: Спогади вояків УПА. Варшава, 1966. Т.2. С. 45.

* Відомості про перебування В. Процюка на цьому посту дуже скупі.

[3] Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994. С. 100-102.

[4] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1995. № 76.

[5] Церква і життя (Мельбурн. Австралія). 1994. Ч. 17.

[6] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1966. Т.1. С. 169.

[7] Літопис Української Повстанської Армії. Торонто, 1993. Т. 23. С. 223.

[8] Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1952. Львів, 1991. С. 249.

[9] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 127.

[10] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 115.

[11] Наше слово (Варшава). 1990. № 51.

[12] Филипчук Василь. Село Боратин на славній Белзчині. Торонто, 1994. С. 31.

[13] Филипчук Василь. Село Боратин на славній Белзчині. Торонто, 1994. С. 24.

[14] Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993. Кн.. 1. С. 210-214.

[15] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 108-112.

[16] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1994. № 4.

[17] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 177.

[18] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 127.

[19] Надбужанщина. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1989. Т. 2. С. 186.

[20] Літопис Української Повстанської Армії. Торонто, 1993. Т. 1. С. 224.

[21] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 178.

[22] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 178.

* Село Фусів до 1961 року належало до Горохівського району Волинської області.

[23] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 181.

[24] Місило Євген. Повстанські могили. Варшава, Торонто, 1996. Т. 1. С. 178-179.

[25] Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994. С. 68-69.

[26] Поклик сумління (Львів). 1996. № 2.

[27] Мірчук Петро. Революційний змаг за УССД. Нью-Йорк, Торонто, Лондон, 1987. Т. 2. С. 95-96.

[28] Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994. С. 3.

[29] Наше слово (Варшава). 1992. № 52.

[30] Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993. С. 281.

[31] Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1952. Львів, 1991. С. 182.

[32] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 389.

[33] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 134.

[34] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 127.

[35] Наше слово (Варшава). 1992. № 52.

[36] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1997. № 50.

[37] Наше слово (Варшава). 1994. № 8.

[38] Закерзоння: Спогади вояків Української Повстанської Армії. Варшава, 1994. Т.1. С. 393.

[39] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1991. № 105.

[40] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1994. № 10.

[41] Українська ідея і чин. Львів, 1998. № 3. С. 44.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__36.html