Його батько Василь був учителем. Перед вибухом Першої світової війни Євген проживав в Дрогобичі. В серпні 1914. р. пішов добровольцем в легіон Українських Січових Стрільців, де потрапив в сотню Дмитра Вітовського. Тут дослужився до рангу підхорунжого. Від листопада 1918 р. в лавах УГА, де здобув ступінь четаря. Був в складі 1 Гірської бригади, з якою перейшов в травні 1919 р. до Чехословаччини. Тут в 1921 р. закінчив торгові курси в Ліберцях.
Після повернення в Галичину, викладав в учительській гімназії м.Самбір. В часі Другої світової війни покидає Україну, а 17 лютого 1950 р. кораблем „Дженерал Блек" прибуває в Нью Йорк, США. Оселившись в Філадельфії продовжує брати участь у громадському життю.
Рудий був довголітнім членом Об'єднання бувших Вояків Українців Америки у Філадельфії, де виконував обов'язки культурно-освітнього референта. Також був нагороджений ювілейним пам'ятним знаком в честь 50-ліття УСС і Хрестом Симона Петлюри. Автор ряду історичих статтей, кількох п'єс і оповідань ("Ще ся той не вродив, щоб усім догодив", "Страчене життя", "Жінка-Лицар — князівна Віра, дочка Лаборця", "Пінокій сватом", "Більше засоромився, як налюбився").
Також зберігся цікавий спогад Євгена Рудого про події в Самборі в часі зміни радянської окупації на німецьку:
САМБІР
Німецькі літаки почали бомбардувати Самбір у неділю 22 червня 1941 року о 4-ій годині ранку. У четвер, 26 червня на вул. Мазницькій, на Бліху, Новому світі та вулиці Дрогобицькій почув я з моїми сусідами постріли машинної зброї. У п'ятницю, 27 червня, жінки з Радлович (З км від Самбора), які носили молоко до Самбора, були попереджені мешканцями вул. Дрогобицької, щоб не входили до міста, бо большевики кожного стрічного арештовують коло суду, відводять до тюрми і там розстрілюють.
На вулицях Мазницькій, Бліху, Новому світі, Дрогобицькій та ін. лежать постріляні люди, ніхто собі цього не вмів пояснити.
В суботу, 28 червня прийшов до мене знайомий і сказав, що большевики втікають від німців стрімголов, втікаючи, вистріляли в'язнів. Деякі під час розстрілювання вилазили на мур і втікали вулицями. Цих большевики стріляли на вулицях. Мій сусід додав, що люди йдуть до тюрми, щоб між розстріляними розпізнати своїх найближчих і знайомих.
Там, у тюрмі, багато людей пізнало між розстріляними своїх рідних, батьків, синів, дочок, жінок тощо. Не проминуло й півгодини по нашій розмові, як ми побачили на вул. Дрогобицькій шість вантажних авт з енкаведистами, що над'їхали з Радлович і прямували до міста в бік тюрми. Як пізніше ми довідалися, большевики розстріляли всіх, хто прийшов до тюрми розпізнавати трупів, після чого повернулися до Радлович, зірвавши за собою міст на Дністрі.
У неділю, 29 червня, прийшли до Самбора німці. Група українців, між якими і я був, пішла негайно до в'язниці. Там застали ми масу людей, що шукали між помордованими своїх рідних. По кімнатах і коридорах суду лежали постріляні чоловіки, жінки і діти, багато між ними молодих осіб. Це всі ті, що в суботу, 28 червня, пішли до тюрми розшукувати своїх рідних. Було їх там понад 80-ть у пивницях суду і в'язниці, де містилися склади, лежало повно змасакрованих осіб. Між ними багато жінок, дівчат. Кожний із цих трупів мав зв'язані за спиною колючим дротом руки, в роті повно дрібно посіченого скла або ганчірки. Всі дістали кулю у потилицю. Перед розстрілом кожний перейшов страшні тортури, як вказували на те поломані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, порізані груди й здерта шкіра з голови разом з волоссям. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам, в основному молоді. Внаслідок такого страшного змасакрування трупів важко було розпізнати, а рідні пізнавали своїх по одежі. На подвір'ї в'язниці поміж корчами були присипані помордовані в'язні заледве тонкою верствою дрібного шутру. Трупи помордованих большевиками в'язнів німці дозволили перевезти на Бісківський цвинтар і зложити до братської могили. У величезному похороні взяло участь 5-6 тис. осіб.
З тих, що були закопані між корчами, лише частину вдалося перевезти на цвинтар до братської могили. Більшість трупів була в стані сильного розкладу і тому їх закопано глибше на тому місці, де знайдено.
Усіх розстріляних у самбірській тюрмі нараховано близько 720 осіб. Ще не закінчили возити трупів з в'язниці на цвинтар, як уже облетіла містом нова вістка, що якийсь Сташек, колишній шофер НКВД в Самборі, розповідає, як він вивозив постріляних в'язнів з тюрми на Дністер, а також помагав сам розстрілювати. Цей шофер розповів нам, як вивозили трупи розстріляних в'язнів.
Коли ми пішли з кількома німецькими жандармами на Дністер, Сташек показав нам місце, де були закопані трупи українців. Трупи закопано на плиткому березі з великим поспіхом, – казав Сташек, бо німці вже зайняли Турку... Коли ми почали розкопки, то здавалось, що трупів не можна буде перевезти на цвинтар, бо вони вже повністю порозкладалися, тому їх перенесено на інше місце – коло 20 метрів далі від ріки і там зложено їх до спільної могили. Усіх трупів над Дністром було 117. Багато українців, арештованих большевиками, не знайдено ані живих, ані мертвих. Їх большевики вивезли та розстріляли в інших місцях.
По упорядкуванні обидвох могил на цвинтарі й на Дністрі поставлено хрести, а на них напис:
"Тут спочиває 117 українців (на цвинтарі 720), замучених у звірячий спосіб большевицькими енкаведистами".
Немає коментарів:
Дописати коментар