Вікіпедія.
2. А ще інший спогад. Помайда Василь Степанович із с. Кречків Перемишльського повіту: «Були гарні вересневі дні 1945 p. Школа не працювала, двері були чомусь закриті. Мені було 10 років. Батьки привчали пасти корів. Хоча ранком була неохота підніматися разом із сонцем і роси холодні допікали, но зате на душі радощів було безмеж. Не пам'ятаю, який то день був у тижні, но добре пам'ятаю цей останній день мого дитинства на рідній землі. Корів, як правило, зранку пасли приблизно три-чотири години. Трави були буйні, і корови встигали напастись за цей короткий час. Коли гнали корів до села, то побачили щось неймовірне. Кругом крики, шум і плач. В нашому дворі я побачив польських 'жовнірів' — так у нас називали солдатів польської армії. Вони викрикували і забивали вікна дошками навхрест. Добре закарбувались мені слова одного вояка, який кричав: Хцеш, кабане, України? Там маш на всходзє Україну, марш з землі польськей'. Нас силоміць повиганяли з хати, не дозволили навіть хліб витягнути з печі (мама завжди один раз в тиждень пекла хліб). У нас були дві корови, п'ятимісячне теля, кури, кролі. Біля хати був великий город і сад. Хата нова, побудована перед війною. Батькові дозволили взяти дві корови і решту, що можна було взяти на плечі. Батько мій був стельмахом і робив людям вози і всякий реманент для побуту. Він запряг корів в ярма до двоколісного візка, на якому з городу звозили овочі, і так нас гнали циганським табором до містечка Бірча, в якому нас тримали під відкритим небом цілий тиждень. Із табора нас нікого не випускали, а основне — ввечір і вночі не дозволили палити вогонь. І так після тижневої стоянки нас табором погнали до кордону.
В мене ноги були в струпах, бо пішки пройшов увесь шлях від рідного села Кречків, в якому жили одні українці, аж до села Медениця Дрогобицької области. Під час нашої стоянки в місті Бірча моя мама однієї ночі вирвалась із табору і пішла пішки до рідного села, щоби дещо прихопити собі хоча з продуктів, то побачила лише згарище: з цілого села залишились одна старенька хатина під лісом, церква і школа, а решта все догоряло. Птиця, кролі і телята і так далі — все бродило по городах. Отже, вернулась до нас з нічим. . .»
3. А ось як згадує ці трагічні події Фещур Володимир Олександрович: «Прочитавши анкету 'Меморіялу', вирішив написати, що знаю про події переселення українців із їх споконвічних земель, про ту політику геноциду до нашої національности. В 1989 році я був на місцях, де проходили події 'мудрої' післявоєнної політики 'розуму і чести епохи', в м. Лежайську і селі Піскоровичі, що знаходиться коло ріки Сян.
В селі Піскоровичі на цвинтарі стоїть багато пам'ятників жертвам бандитизму поляків, де поховано по 5-10 чоловік, а на одній могилі напис, що тут заховано 386 українців, знищених в 1945 році. Пам'ятник поставлений українцями Канади. А скільки пішло людей рікою Сян, яких чекали озброєні бандити коло переправи м. Лежайськ, що верталися додому з Німеччини і других місць. Ріка Сян була червона від людської крови.
В селі Піскоровичі в школу були зібрані люди для переселення. На вечір охорона з НКВД була відізвана в Ярослав, а ополчення в 10 тисяч поляків під керівництвом поляка під кличками «Волиняка» і «Кудлатого» оточило всі села по ріці Сян і зробило кінцеву акцію. Про решту сіл не маю відомостей, а пишу лише про Піскоровичі тому, що там були вбиті мої мами сестра і брат, Базилевичі Михайліна і Павло (Михайліна була вдова, а Павло втікаючи на полі коло села, ворони декілька днів клювали його тіло). Люди збились на другому поверсі школи так тісно, що потім трупи не можна було витягнути. Все це було спресовано, а стріляли їх знизу з першого поверху з автоматів. Кров текла по стінах, і перший поверх був залитий кров'ю».
4.Ще один лист-спогад. «Я переселенка з Польщі, с. П'яткова, р-н Вірча — Перемишль, — пише Брегін Євстахія Григорівна. — Мені було 9 років, як нас переселяли, але дещо запам'ятала. Особливо запам'яталося тривожне життя, як нас, українців, поляки мордували нізащо. Польські банди нападали на українські села, різали, мучили українців, забирали все, що попадало їм до рук. Ми лишились голі й босі. Літом то ще півбіди, бо ночували по лісах, а прийшла зима — не будеш в лісі сидіти в снігах на морозі. В лютому місяці 1945 p. як напала банда на село, то думали, що буде кінець усім, але, слава Богу, не всім, а 32 невинно замордували. А другий раз у серпні, тоді люди, хто міг, повтікали в ліси, а банда скаженіла в селі, пів села спалили до 10 години, бо приїхало польське військо і банда змушена була відійти. Прийде до хати, на будь-яку річ покаже: 'Цо то єст?', повість до дітей "мув по польські" і прикладом по голові, де попало.
С кликали збори. Довго ті збори були. Як розійшлися, всі плакали, бо вирішили переселити всіх українців. Люди не згідні були. То як? З діда-прадіда всі на місці працювали, обжилися, а тепер їдь хто-зна куди? Збори робили 5 разів. Нарешті насильно виселили в серпні місяці. Що візьмеш? В кого був кінь, то ще щоне-будь можна було взяти, а коли коня забрали поляки. . . Приїхав поляк нас із сусідкою забрати, став і заламав руки. Каже: 'Як можна їхати?' Все лишається на ліжках, на стінах, буквально все лишається, заходь і живи. Свиня, гуси, кури, січкарня, жорна, плуг, борони, стодола, повна снопів (позвозили снопи з поля), сад, одних яблунь 45, а груші, сливи, черешні, вишні. . . Я дивувалась, чого мама день і ніч плакала. То можна було розрив серця дістати від такого життя, а тато зробився мовчазним. 14 серпня ми виїхали з села, а приїхали в Тернопільську область, Струсівський р-н, с. Лошнів 14 жовтня. Два місяці в дорозі, ні випрати, ні зварити, голодні, брудні. . .»
Кожний лист-спогад відкриває жахливі сторінки знущань і терору над українцями Надсяння під час акції переселення.
5.Ось які трагічні події відбувалися в селі Павлокома. Про них пише колишня жителька цього села Троян М. М.: «Село Павлокома знаходиться між: Перемишлем і Сяноком. Село було заселене переважно українцями, але тут жило також близько 200 душ поляків та 2 родини євреїв. Жили всі в злагоді, незалежно від національности.
Коли німці вступилися під натиском Червоної Армії в 1944 p., у село ввійшли червоноармійці і почали забирати молодих новобранців на фронт. Радянські старшини, які вишколювали молодих солдатів, жили по хатах. Фронт зупинився на кілька місяців. До села час від часу навідувалася польська поліція із містечка Динів, але не докучала нікому, очевидно боялася червоноармійців.
В середині січня 1945 року Червона Армія почала дальший наступ і всі солдати полишили село. Польська банда почала активізуватися: 22 лютого 1945 p. польська поліція забрала 17 чоловіків до тюрми в м. Березів. Забрали всіх, кого застали в хаті, забрали і мого чоловіка Трояна Антона Андрійовича. Всіх закладників невдовзі випустили, кожного дня по одному. Всі вони так і не дійшли до села: пропали по дорозі.
З 23 лютого в село кожний день почали з'являтися з навколишніх польських сіл озброєні бандити в цивільному. Коли кого побачили в хаті — стріляли, грабували майно. Люди вдень ховалися по криївках, ввечері та ночами готували собі їжу та годували худобу. Про якийсь самозахист не було й мови, бо ніхто не мав навіть мисливської рушниці.
1 березня багато людей з дітьми перебрались жити до церкви, вони була мурована, міцна і досить велика. З березня, в суботу, люди побачили польських бандитів, які полями прямували зі всіх сторін до села, йшли пішки і їхали возами. Люди, які не мали добрих криївок, поспішили до церкви і закрили двері. Вони стояли внизу, а також на хорах.
Б андити виламали бічні двері і ввірвалися досередини. З хорів люди посходили, бо боялися, щоб їх не поскидали вниз на кам'яну підлогу. Священик о. Лемцьо в той час відправляв службу Божу. Люди полягали на підлогу. Священик. сповідав лежачих, при чому говорив: 'Люди, вони теж християни, прецінь не будуть нас вбивати'. Бандити схопили чашу з рук священика і кинули її на підлогу. О. Лемця забрали. Надворі обкрутили його колючим дротом, прив'язали коневі до хвоста і так ганяли по полі, поки жертва не скінчилась.
Відтак взялися до людей. Наперед казали всім перейти на ліву сторону церкви. Тоді по кільканадцять чоловік забирали в захристію. Там їх роздягали, роззували, що було краще — забирали собі, при чому дуже сварилися між собою. Напівроздягнених вертали до церкви, ставили по четверо, коли набирали групу від дверей до іконостасу, відправляли через царські ворота, через захристію надвір. Від церкви до цвинтаря було приблизно 300 метрів. У церкві чулися невдовзі перервисті кулеметні черги. Так сортували і стріляли цілий день.
Жінок з дітьми (хлопчиками до 7 років і дівчатами до 10 років) ставили на праву сторону церкви. Невдовзі лише вони зосталися в церкві. Сонце вже майже зайшло, в цей день було досить холодно. Бандити почали виводити з церкви цю групу, казали ставати в колону по чотири. Під охороною 20 бандитів ми рушили селом в сторону лісу на с. Дилягову. Повсюди валялися трупи, двері в хатах відімкнено, коней, корів чи інших тварин не чути, лише зрідка гавкали собаки. Одна жінка, на прізвище Видра, не могла йти з дитиною. Бандит її застрелив, а маленьку дитину вдарив прикладом кріса і вона провалилася в якусь яму.
Поляки довели нас на третє село на якусь лісову поляну (було ніч) і там залишили. Вони сказали: 'Ідіть за Збруч, і ніде не зупиняйтесь!' Коли вони нас полишили, ми почали несамовито кричати в лісі з розпачу. Десь за дві години нас почули в ближчому селі, вартівники його з острахом підійшли до нас, і, довідавшись, в чому справа, забрали з дітьми в село. Там трохи обігріли і нагодували.
В селі Павлокома загинуло від рук польських бандитів 365 невинних людей, 133 родини. 1-3 березня 1945 p.».
6. І так, що не спогад, то кожний розказує про трагічні хвилини часів виселення. «Ми не переселенці, ми вигнанці, — пише в своїх спогадах Боцуль Михайло Йосипович. — Пам'ятаю: осіннього вересневого ранку в наше село Нагірчани, що належало до Сливниці, яка віддалена 10 км від Перемишля по шляху на Бірче-Сянік, ввійшла значна група польських солдат. Пройшовши селом, залишили в кожному господарстві по двох військових, які в кожній українській хаті, в тому числі і в нашій, скомандували: 'За 20 мінут жеби вас тутай не било!' В селі здійснявся крик, зойк, плач. Транспорту нам ніхто ніякого не дав. Хто мав коней, той зложив собі, що міг, на віз і поїхав на станцію Бакунчинці в Перемишлі. А хто не мав коней, той брав клунок на себе, на дітей, корову на шнурок і, вигнаний посіпаками, чвалав пішки на станцію, залишивши все в хатині, в стодолі і на полі. Назад вже дороги не було. . .
А ми зібрали свою коняку — одну, що мали, запрягли віз, зложили дітлахів, постіль, деякі необхідні речі, продукти, я забрав корову за шнурок, з мамою босяком поплелися з рідного села, обливаючись гіркими сльозами, в напрямі Перемишля. Серце розривалося з болю, гнів і жаль стискали груди. Ми покидали село, раз-у-раз оглядались, я;; воно зникло з наших очей. Ми прибули на станцію Бакунчинці в Перемишлі, і більше з нас ніхто до села не вертався, бо поліція і солдати не пускали нас. А все наше майно в хаті, в стодолі і на полі залишилося без жодної оплати. . .»
7. Читаємо ще один лист-спогад, і ще одна трагічна доля жінки:
«Я, Жук Осипа Василівна, хочу Вам коротко описати, як відбувалося наше переселення.
Н ас переселили з міста Перемишля, де ми проживали по вул. Словацькій 36, 5 листопада 1945 p. Там ми залишили гарну квартиру (три кімнати, кухня), город.
Т ут нас 'скинули' на вокзалі, як худобу, і ніхто не підійшов і не запитався, чого ви приїхали. Мерзли, голодні були. Мама знайшла приватну кімнатку, і нас там жило 4 чоловік. Одним словом, жили ми в великій нужді.
П ізніше я знайшла собі роботу по спеціяльності — медсестрою. Але довго я не працювала, бо мене арештували за підпільну роботу. Засудили на 25 років і вивезли в Норильськ.
В 1953 p., після смерти Сталіна, мене, як організатора забастовки, вивозять у Володимирську тюрму, де мене ще додатково засуджують на 10 років. В сумі — 35 років. У Володимирській тюрмі я була рік, потім мене вивезли у Мордовію. В 1956 p., коли всіх звільняли, мене звільнили в останню чергу.
З араз я — пенсіонерка. Лежу прикута до ліжка, всіма забута, ніхто мене не згадує. Тепер такий час, що хотілося би пожити, щось побачити. Але хіба бачу події, що розгортаються, по телевізору» (Н-113).
У спогадах про переселення вчителька Мороз Г. С. пише:
«До переселення ми жили в передмісті Перемишля с. Вовче, яке пізніше стало приєднаним до Перемишля, перейменоване на Садову вулицю. Це було дуже красиве село на березі Сяну, все в чудових садах і з дуже родючою землею, в селі жили майже всі українці. Кругом Перемишля було багато українських сіл, та й в самому Перемишлі жило багато українців, української інтелігенції.
Літом 1945 року всім українцям в обов'язковому порядку було запропоновано покинути рідні прадідівські землі, рідну хату і переселитися на територію Української РСР. Дуже не хотіли наші люди покидати рідні місця, могили своїх предків і переселятися на чужину. Ні просьби, ні благання і плач не помагали.
Проте протягом літа 1945 року по українських селах стали проходити ночами страшні погроми, наших українців били, вбивали, різали, грабували, після цього села спалювали. Часто вночі палали заграви. Тоді всі чоловіки і молоді хлопці села на ніч створювали патрулі, озброювались палицями, вилами, косами і чергувала так цілу ніч, оберігаючи дітей і жінок, свою рідну хату від польських бандитів. Я пам'ятаю, як кожну ніч ми з сестрою і мамою ночували на горищі ціле літо. Люди в хатах боялися ночувати. Одного ранку ми дізналися, як бандити побили і пограбували декількох односельчан, в тому числі і наших сусідів.
Після цього майже все село, вимучене морально і фізично, на сході вирішило переселитися на територію УССР, ближче до кордону, щоб колись повернутись. Вирішили всі їхати і триматися разом.
Лише деякі українці з мішаних з поляками родин міняли українську національність на польську, міняли й свою рідну українську мову на польську. Цих людей теж відправляли, але на Західні, так звані 'німецькі території' Польщі. Вони теж змушені були виїхати, щоб про них ніхто не знав. Пізніше, вже через багато років, коли вони повернулися, то їхніх будинків не віддали, мусили собі або будувати, або купувати.
Т аким чином залишилася більша частина і моєї родини, але мій батько, будучи дуже чесною і порядною людиною, талановитим майстром-робітником — комуністом, нізащо не хотів міняти ні мови, ні національности, ні віри, симпатизував радянському ладу, вірив у чесність і справедливість його, вирішив поїхати на Велику Україну. Так, у жовтні 1945 року ми переїхали на територію УССР.
В яких умовах відбувався переїзд? В дуже важких. Для переїзду на 4 сім'ї давали 1 вагон-товарняк, в якому погрузились і люди, і коні та корови, і птиця, фураж і зерно та одяг. Більше нічого не можна було взяти. Що можна взяти сім'ям 4-х господарів у один вагон? Два тижні до переїзду ми жили на станції, чекаючи, коли подадуть вагони, щоб погрузитися, цілий місяць нас возили від станції до станції: не хотіли приймати переселенців, яких було дуже багато.
Нарешті, об'їздивши ряд містечок Львівщини, ми зупинились у м. Рудках, хоч зареєструвалися переїхати до Львова. Коли ми приїхали, то почалися справжні митарства нашої сім'ї. Вже в дорозі фураж худобі закінчився, в Рудках нам дали одну стару хату без вікон і дверей, без підлоги, на 4 сім'ї.
А тут на порозі зима. Так, проживши два місяці, ми потім переселились в інший будинок і жили з поляком-господарем Войнаровським, який був у Рудках ковалем. Батько став працювати з ним у кузні разом. Весною господар-поляк виїхав до Польщі. А через два роки і він, і мій батько — майже всі мужчини-переселенці загинули. Більшість — від голоду. Вони були чесні, працьовиті люди, які дуже любили землю, любили на ній працювати.
Під час колективізації в людей забрали зимою все зерно, не лишили навіть кілограма. Ніякі просьби, мольби не помагали. До весни вони спухли з голоду й померли. Це більшість наших односельчан. Мій батько теж трагічно загинув 1948 року, проклявши ката народу Сталіна.
Мати лишилась вдовою з дітьми в чужому для неї краї, без родини, без допомоги. До кінця своїх днів мати дуже хотіла повернутись додому, але і їй не судилось.
А я вже тут виросла, закінчила Львівський університет, фізичний факультет, тут чоловік і діти виросли, закінчили школу, син — політехнічний, дочка Оксана теж закінчила університет і працює в ньому. І могили батька і матері тут. Проте мене і сестру мою дуже ваблять рідні серцю місця Перемишль, Надсяння, Ярослав. Там живуть мої брат, сестри, племінники, а найбільше мила рідна земля мого дитинства. Чи сповняться колись мої мрії, щоб можна було вільно купити білет у Львові і поїхати на свята чи на неділю просто в гості до родини, до рідної землі, щоб їй поклонитися, поцілувати її, рідну? О, коли б це збулося!»
8.Ось що пише про переселення Огризло М. С.:
«Ж или ми в невеличкому гарному містечку Любачів. Хоч жилося важко, але спокійно. . . В пам'яті назавжди залишиться той травневий ранок. Прийшли озброєні польські жовніри і закричали, щоб за дві години і духу нашого не було в хаті. Мама запрягла конячину і що могла за дві години позбирати, те й кинула на підводу, прив'язала корову, на руки взяла мого брата (йому було 2 місяці), і так ми поїхали на залізничну станцію, що була від нашої оселі за якихось 200-300 метрів.
Там, оточені жовнірами, під відкритим небом, ми жили до двох тижнів. Чекали ешелона. Бачили ми з подвір'я хати — люди розтягують різні речі, все наше добро.
У вагон нас буквально напхали разом із худобою. Їхали ми кілька днів. І хоч у нас було направлення у Львівську область, нас завезли в Тернопільщину. Скинули серед поля. І так збулися наші 'заповітні мрії'.
Не пам'ятаю, скільки часу так ми горювали на полі. (Жаль, що немає в живих ні тата, ні мами, ні чоловіка, щоб детально розповісти).
Потім з навколишніх сіл Підволочиського району люди почали нас всіх забирати до себе. Жили переселенці в клунях, хлівах, а ми — в хаті, бо в Драта почалося двостороннє запалення легень і тато з туберкольозою кости. Добрі люди доглядали брата, як рідного, і виходили його.
В цей час у Брюховичах вже жили наші знайомі, і вони запросили нас до себе. З величезними труднощами і дорогою ціною нам вдалося приїхати до Брюхович. Тут хтось сказав у сільраді, що тато закінчив гімназію, і його взяли працювати секретарем.
Але працював недовго, хвороба прогресувала, а ще й нас обікрали. Забрали навіть спечений напередодні хліб. Тато помер на 47-у році життя. Ми лишилися втрьох без найменших засобів до життя. Почалося жалюгідне існування, голодне і холодне, без жодної опіки уряду. Мама до смерти не мала жодного карбованця пенсії. Та це вже не має прямого відношення до вивозу і тому закінчую на цьому свою сповідь.
Ніколи я не була, вірніше не їздила до нашого дому. Це для мене було б дуже тяжко. І тому не хочу, а їхати гостем на свою батьківщину не можу. Навіть ті, хто залишився в Любачеві, не признаються, що вони українці.
Постійно бачиться мені наша хата, садок, голуба стрічка Любачівки і зелені левади над рікою, де пройшло моє дитинство».
9. Читаємо ще один лист-спогад: «. . .Пише до Вас жителька с. Дережичі, Дрогобицького району, Чучко Ірина Петрівна.
Мої батьки, Чучко Петро Михайлович і Чучко Емілія Іванівна, жили в с. Клюковичі, зразу за Нижанковичами на Перемищині. Жили, як на той час, досить непогано. Мали щось коло 5 моргів землі, муровану хату і стайню, тримали дві корови. Був один син, мій старший брат.
Коли почалася Друга світова війна, кордон пройшов по річці Сян і їхнє село було в складі СССР. Після 1945 року границя пройшла зразу за Нижанковичами і село увійшло до складу Польщі.
Почалися переселення. Батько ніяк не хотів їхати, бо думав, що границю ще раз перенесуть на Сян, та й кому хотілося кидати все і їхати невідомо куди.
А ле настав 1947 рік. Прийшли поляки (це було в травні) і сказали забиратися. Дали підводу і забирай, що хочеш, за тих пару годин. Батьки, правда, не дуже переживали, бо в хаті лишалися ще батькова мати і сестра, думали, що все, що є в хаті, збережеться.
А ле їх за пару днів також вивезли, не дивлячись на те, що батькова мати була тяжко хвора і зовсім не вставала з ліжка. Її погрузили на підводу і разом з дочкою відвезли за Перемишль. Там їх продержали щось зо 2 тижні, а потім відпустили додому. Бабуся в скорому часі померла. Все, що було в хаті, за цей час було розграбоване, лишились голі стіни.
А батьків із сином повезли на захід, на колишню німецьку територію в Щецінське воєводство, повіт Члухов, містечко БялиБур, де в 1948 p. народилася я. Там прожили до 1950 року. Жили там в якомусь будинку, але як свій його не оформили.
А в 1950 p. мама добилася переїзду сюди, на Україну, до свого батька, який проживав у с. Библо, теперішнього Старосамбірського району. Батько від тих всіх переживань захворів і вже ніде не працював, був весь час у лікарні, де й помер. . .»
О так трагічно закінчувалося переселення українців з Польщі до УССР. Але не краща доля спіткала і тих, які з тих чи інших причин не переселилися на територію УССР. Вони за акцією «Вісла» були жорстоко репресовані й пацифіковані на західні й північні землі Польщі, що раніше належали Німеччині, зокрема в Ольштинське, Ґданське і Вроцлавське воєводства. Виселяли їх 6 дивізій Війська Польського під командуванням генерала С. Моссора. На збір давалось до 2 год., що не завжди витримувалось, дозволялось брати те, що людина могла встигнути схопити в руки. Тих, які поверталися додому, щоб ще щось захопити із залишеного майна, кидали в концентраційний табір, створений спеціяльно для українців на базі колишнього гітлерівського концтабору на терені бувшої філії Авшвіцу в Явожному, де опинилось 3,936 осіб, в тому числі 823 жінок і кілька десятків дітей, а коло 200 осіб в результаті катувань назавжди залишились за колючим дротом. Це був справжній Геноцид по відношенню до українського народу. Страшно подумати, що поляки, одного Бога віри з українцями, могли так жорстоко поводитися зі своїми побратимами. Коли дивитись на ці події із відстані 45 років, коли між собою конфліктували два братніх слов'янські народи, не важко побачити в цій ситуації сталінську модель беззаконня, жертвою якої стала й Польща, коли в репресивній сталінській політиці два народи нацьковувались один проти одного й таким чином взаємно винищувались. Сьогодні і уряд СССР, і Сенат Республіки Польщі засудили репресії, дещо робиться для виправлення заподіяних кривд. Але люди розпорошені, відрізані від своїх коренів, не знають своєї історії, мови, для них втрачені наші звичаї, обряди, народна культура. До недавнього часу ці трагічні сторінки в історії двох народів — українського і польського — замовчувались або висвітлювались однобоко тенденційно. Ми повинні зробити все для того, щоб виправляти помилки і провини наших предків, щоб знаходити тільки те, що їх об'єднує, що їх зближує, гарантує їм справді щирі, братерські стосунки і нормальне людське співжиття.
Іван ЩЕРБА Ліліяна ЯРЕМКЕВИЧ
http://www.interklasa.pl
Прочитала спогади і в одному побачила прізвище Базилевич.Мій дідо Роман Базилевич і тато Василь Базилевич були переселенцями.
ВідповістиВидалити