Трагічна доля українського греко-католицького духовенста, знищеного бежбожним комуністичним режимом, вражає як своює масовістю так і стійкістю, котру проявило духовенство по відношенню до невідворотності долі як своєї особистої та і загалом долі нашої церкви та цілого народу.
Будучи знищеним іще за нетривкий час т.зв. “перших совітів” отцю не довелося побачити, хоча і дочасної, руйнації церковного та національного життя краю. Так не став він ані свідком сумновідомого собору у 1946 році, котрим начебто греко – католицька церква об’єднувалася із московський провославієм, не гнали його у холодних телятниках у найвіддаленіші краї Совєтської імперії, і ще багато інших жахіть радянської дійсності судилось йому уникнути. А проте смерть його у 1941 році, як і багатьох інших, можна цілком уважати за первомучиництво, за котрим, особливо вже із приходом “других совітів” почалася ера гоніння на греко – католицтво, рівно ж як поява цілої плеяди новомучеників за віру та національні ідеали.
Народжений у 1897 році у львівській інтелігентній родині, після закінчення Академічної гімназії Роман – Мар’ян вступає на теологічний факультет Львівського університету. Після висвячення молодого, енергійного і сповненого найсвятіших планів отця Романа призначають на парафію села Борусів під Бібркою. Пробувши тут не довго він переїжджає ще далі, на Тернопільщину, у село Бишків, де віддано служить близько десятка літ Богу і громаді. У Бишках, з ініціативи отця – пароха відновлено релігійне й національне життя. Із колишніх русинів намагається він зробити, завдяки просвіті й вихованню, справжніх українців. А коли на підрадянській Україні вибухнув Голодомор, отець створює у селі комітет допомоги голодуючим українцям.
Саме тут, на Тернопільщині, зав’язуються тісні стосунки священика із Організацією українських націоналістів. Відбувши декілька організаційних конференцій, він пише, що переконався, що тільки ОУН, завдяки своїй всенародності та охоплення усенаціональних ідеалів, спроможна повести за собою народ.
У червні 1934 році нарешті о. Роман-Мар’ян Берест стає священиком села Полоничі (тепер це Буський район Львівської області). Дяком, до слова, служив мій прадід Пилип Гнида, що у 1948 році згинув в далекому Сибіру.
Приїхавши у село отець застає у ньому розстрій культурного життя. У селі де на тисячу населення припадало до чотириста поляків, розстрій українського життя був аж надто очевидний. Так не було тут ані читальні, ані відділів різних культурних товариств, як от “Луг”, “Сокіл”, а “Просвіта” , за словами самого отця діяла “десять літ на папері”. І уже із перших днів новий парох починає суцільне відродження національно – релігійного життя у селі. Так, його заходами, переобрано новий склад відділу “Просвіти”, де (як свідчать про це та інше архівні дані фонду Товариства «Просвіта» ЦДІАУ у Львові) він став заступником голови. Згодом, потай від поляків, почалося будівництво читальні.
Цікава також історія храму архистратига Михаїла у селі Полоничі. Старий храм, за словами старожилів, згорів у 1895 році, натомість сучасне приміщення церкви було подароване полоничанам із села Новосілки, у котрій ще правив Маркіян Шашкевич.
Активна діяльність отця Береста одразу ж викликала реакцію польських кіл. “Найбільше шкодив мені,- пише отець у своїх записках,- війт і писар”.
Потім почалися реальні погрози розправи у випадку продовження активної національної і релігійної діяльності. А поліцай із сусіднього Задвір’я прямо сказав полякам: можете робити із ним, що захочете, я нічого не буду ані бачити, ані чути. Та о. Роман не тільки не злякався усіляких погроз, котрі лунали на його адресу, а ще й відповідав, що той хто хоче із ним поквитатись може зустріти його на вузькій стежині, котра веде від залізничної станції с. Задвір’я до Полонич.
Коли врешті у селі постала читальня, то заходами священика з’явилась у ній чимала бібліотека, а також невеличкий театр, де місцева молодь брала участь у п’єсах відомих українських драматургів.
Не бракувало також отцю Роману Бересту недоброзичливців й серед своїх. Намагались звинувачувати отця у справі зі збором коштів на фонд “Просвіти” чи то ще якихось, на їх розсуд, огріхах.
Як прийшли “перші совіти” то в селі спочатку стали з’являтись червоні агітатори, що збаламучуючи народ, на всі тони розмальовували яке чудове життя у Країні Рад. З’явивися і в Полоничах такий. Зібрав людей під “Просвітою” й став розповідати казочки. Каже, все у нас є, нічого не бракує, промисловість працює на вищому рівні. Народ, що уже трохи знав яке то щасливе життя там, за Збручом, підсміюючись собі у кулак, почав задавати цьому лектору каверзні запитання. От, один дотепник й питає: а холєра є увас теж вас? Той, вочевидь, не схопивши суть галичанського словечка й іронії, тут же, із запопадливістю, у тон попередній промові, став відповідатм: .є! є!, мовляв, у нас все є! Чим викликав шалений регіт юрби.
Голова та секретар новосформованої ради, котрі ще і раніш були у неприязних стосунках із священиком, одразу ж поставили його поза законом. Так почалося нове гоніння та нашу церкву й зокрема на священика Береста. Сама ж доля не помилувала й кривдників отця.
Переїхавши до Полонич о. Роман продовжував свої стосунки із підпільною Організацією українських націоналістів. Й у такому ж дусі виховував дітей. Згодом, це гроно, виплекано ним, стало клітиною ОУН в селі й геройськи у 1944 – 49 роках полягло на полі слави. Цього було досить аби поквитатися із незламним священиком. І як наслідок арешт. Будучи вже ув’язненим, він продовжував виконувати свою духовну місію. Надаючи усю необхідну допомогу своїм співкамерникам.
На волі залишилась родина отця – дружина Ірина, вишукана красуня із теж інтелігентної відомої львівської родини, котра не погребувала піти вслід за своїм чоловіком по віддалених і занедбаних галицьких селах, та трьої їхніх дітей – син і двоє дочок. Згодом і їх спіткала доля виселенців та скитальців по необятних просторах великої імперії.
Отець Роман – Мар’ян Берест проходив у т.зв. “Процесі 59 –тьох”, де окрім нього серед засуджених був і, зокрема, Дмитро Клячківський, уродженець Збаража, пізніше славний керівник УПА на Волині.
Вирок був однозначний – розстріл. У квітні 1941 року, коли засуджених везли на розстріл, отцеві вдалося кинути клаптик паперу на вулицю, котрого вітер заніс на чиєсь обійстя. Там було написано: «Нас п’ятдесять, їдемо на смерть, священик Берест». (Остання інформація, на жаль не пригадую видання, опублікована Ігорем Калинцем або ж Юліаном Редьком).
Так закінчилося земне життя одного із багатьох українських священиків, та й не тільки священиків, а кожного свідомого свого чину громадянина, здатного, у міру власних переконань та сили духу, до кінця пронести свій нелегкий хрест, випити чашу терпінь, не скривившись, навіть коли було дуже гірко й нестерпно. Таким, хто перетривав до кінця, приготовлено у небі вінець. Такі спонукають нас бути незламними й мудрими, своїми прикладами заохочують до наслідування тих розпочатих ними діл, котрі вимагають продовження, навіть якщо прийдеться для цього віддати усе своє життя.
На початку дев’яностих отця Романа – Мар’яна Береста реабілітовано. Хоча останків його не виявлено й досі, родині повернуто окуляри священика та частину приватного архіву.
Джерело
https://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/38228-otec-roman-berest-yidemo-na-smert.html
Немає коментарів:
Дописати коментар