******
Сьогоднішня Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених у минулі століття, зокрема, революцією 1917-1921 років. Тому нинішні історики й краєзнавці особливо пильно приглядаються до тих подій. Пропонуємо розмову з відомою дослідницею минулого своєї малої батьківщини, – села Злинка, що на Маловисківщині, – лауреаткою обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова, вчителькою комунального закладу «Злинський ліцей» і директоркою місцевого історико-краєзнавчого музею Ольгою Головановою.– Минає рівно сто років відтоді, як у Злинці відбулося знамените на всю Україну повстання, котре залишило по собі крилатий вислів, мовляв, якби Глодоси, – сусіднє село нинішнього Новоукраїнського району, –
допомогли, то… Пані Ольго, а що діялося у Злинці починаючи з лютого 1917 року, тобто від повалення самодержавства, і аж до тих пам’ятних і водночас страшних подій 1920 року, коли Глодоси недопомогли?
– Власне, революційні події 1917 року злинчани сприйняли досить пасивно.Їх більше турбувало питання війни, що тривала з 1914 року. Чекали своїх рідних з фронтів. Як і повсюду, в тодішній Україні, влада у Злинці карколомно змінювалася. Село переходило з рук в руки. Денікінці, махновці, більшовики, німці, петлюрівці… Втім, на відміну від інших «визволителів», місцеві жителі доволі лояльно ставилися до представників Української Народної Республіки.
– Очевидно не останню роль у цьому відіграли жителі сусідніх Глодос?
– Так. У своїй грунтовній розвідці про події столітньої давнини в Злинці, яку ми написали разом з кропивницьким істориком Юрієм Митрофаненком, для третьої книги «Роки боротьби…», саме на це звертаю увагу. Зокрема йдеться про уродженців Глодос Фотія Мелешка, Василя Недайкашу, Семена Могилу та інших активних учасників Української революції, котрі мали реальний вплив на події в Злинці.
– Але давайте повернемося до квітневих подій 1920 року. Здається, що на той час у Злинці вже остаточно запанували більшовики?
– У лютому 1920 року у Злинку прийшли війська Червоної армії, розпочався "червоний" терор. Більшовики проводили політику грабунків та насилля. Вони забирали корів, зерно, фураж, заарештовували тих, хто чинив опір. Того року в рахунок продрозкладки населення здало 5845 пудів зерна, 231 голову худоби, 214 пудів картоплі. Надмірні побори обурювали селян. Серед населення наростало невдоволення радянською владою. До нас дійшло чимало неймовірних розповідей про те, як моїм односельцям на Великдень, 16 квітня 1920 року, урвався терпець від більшовицької політики «воєнного комунізму», і, зокрема, так званої «продовольчої розкладки», й злинчани вигнали черговий більшовицький продзагін за село… Здавалося, що найповніше про ті легендарні події я розповіла в книзі «Злинка: від витоків до сьогодення». Але останнім часом вдалося знайти документи, котрі дають можливість по новому зрозуміти ті події й зміст отієї сакраментальної фрази, «якби Глодоси помогли, то Злинка б республікою стала». Бо ж відомо, що багаті й густонаселені села об’єднуватися. Злинка й Глодоси теж досі не раз допомогали одне одному. Тож злинчани, розуміючи, що діло цим не закінчиться, попросили глодосців про допомогу. Тим часом, зайняли оборону.
Виглядаючи ворога - більшовицького війська, розклали догори зубцями десятки борон вздовж околиці, притрусили їх травою, озброїлися (згодом було вилучено тільки гвинтівок близько п’яти тисяч) і стали чекати. 17 квітня з боку Хмельового до Злинки підійшли частини більшовицької 14-ї кінної армії, яка на той час розташовувалася під Уманню. Військові ніяк не очікували, що селяни їх так "зустрінуть". З Помічної прийшов бронепоїзд з солдатами: стріляли здалеку, остерігаючись, щоб не відрізали їм шлях назад. Після його відступу, злинчани спалили міст у селі зі схожою назвою Кам’яний Міст. Зав’язався запеклий бій, з флангів строчили кулемети, вдарили шрапнеллю гармати (у селі було дві гармати, відвойовані взимку у денікінців). Коні червоних, наступаючи на гострі зуби борін, від куль почали падати, а військові лютувати. Зрозуміло, що перевага була на боці більшовиків Вони прорвали оборону і вдерлися до села. За таку непокору й зухвалість злинчани дорого поплатилися. Червона кіннота (близько п’яти тисяч) безжально і жорстоко рубала усіх, не зупиняючись навіть перед дітьми та жінками. Кров лилася рікою, село перетворилося на суцільний смолоскип. Горіли відразу дві вулиці (520 дворів) й Покровська дерев’яна церква. Найжахливіше видовище спостерігали вражені злинчани, коли із моторошним стогоном, схожим на плач, падали із дзвіниці у вогонь дзвони...
Жінки і старики, які не брали участі у повстанні, схопивши хліб-сіль, побігли на колінах простии прощення у більшовицького командування аби ті припинили проливати кров невинного населення. Тільки після цього більшовики лель угомонилися…Так, залізом і кров’ю, встановлювалася радянська влада.
– Наразі існує не одна версія щодо збройного повстання злинчан. І все ж, чому не допомогло сусіднє село, що славилося своїми повстанцями? У Вашій книзі є доволі романтичне пояснення: «у Глодосах саме було весілля, на якому гуляло майже все село. Поки вони на вози посідали та поїхали, то у Злинці вже військову перевагу здобули будьонівці».
- Завдяки спогадам відомого учасника Української революції уродженця Глодос Фотія Мелешка «Глодоси в часі національної революції» глибше зрозуміла причини тієї недопомоги. «Злинка, - писав Мелешко, -
складається з двох частин: половина українці, а половина – москалі. Проти українців злинські москалі ніколи не виступали.
Доказом цього може бути хоча б те, що, коли ранньою весною проходили тут перевтомлені частини Зимового походу, злинчани не тільки їх не зачепили, а ще й помогли їм як українцям чим могли. …Большевики перемогли злинчан тільки на третій день Великодніх Свят. Спалено тоді в Злинці… говорили, чотириста дворів. Після цієї трагедії мені довелося говорити із злинчанами, але вони ще самі не знали своїх втрат, блукали гуртами по степу, і до свого рідного попелища й наблизитися боялись. Скоро ж нам було не до злинчан, самі Глодоси запалали в вогні та крові». Далі, Фотій Мелешко дискутує з тими, хто вважав, що «козацтво було зацікавлене, щоби канапи якнайбільше сварились і бились між собою… спочатку обіцяли допомогу злинчанам, а пізніше не виступили».
І пояснює, що «в цьому випадку вже бились не кацапи з кацапами, а населення України з московськими окупантами. Тут окупанти нищили не кацапське добро, а добро населення України. У мене і моїх близьких товаришів була добра воля допомогти злинчанам (він навіть пише, що раніше особисто підбурював їх проти більшовиків – авт.), але таких глодосян знайшлося б тоді може 10-20. Глодоси вже були втомлені довгою боротьбою. Постійні загальні невдачі, – не з вини глодосян, – зневірили їх. Та нам вже і зброї бракувало. З Глодос раніше виходили загартовані й на місці озброєні частини, а назад повертались поодинокі люди, без зброї, обшарпані, часто хорі й ранені. Бувші завзяті козаки та старшини хотіли трохи пожити мирним життям. Однак, спокою нам не давали… зараз же по Великодню 1920 року мусили вхопитись за зрою…».
Черговий раз, візьму на себе сміливість сказати, що вислів «кабы Гладосы памагли, Злынка б рыспубликай стала!» (так він звучить на місцевій говірці) – досі лишається серед словесних довгожителів. Бо йдеться у ньому не лише про столітнє минуле двох поважних сусідніх сіл серединної України. У ньому закладено й щось значно вагоміше. Мова йде про те, що загарбники завжди завойовували нас поодинці. І їм би ніколи цього не зробити, коли б ми діяли гуртом. Ось у чому живучість цього вислову.
Джерело
https://rk.kr.ua/stolittja-tomu-na-kirovogradschini-vidbulasja-neordinarna-istorichna-podija-foto
*******
Бойовий дух злинчан став складовою ментальності його нащадків. Церкву, на якій було встановлено кулемет (більшовики зруйнували її в 30-х рр. ХХ ст.) селяни відбудували. На місці тієї, що згоріла під час повстання встановили пам'ятний хрест.
Троє злинчан віддали життя в новітній російсько-українській війні за незалежність та соборність України.
Нині в Злинці багато одноосібників, а в 2015 року відбились від рейдерів.
На Паску 1920 року згоріло село Злинка, але не волелюбний дух зличан.
Немає коментарів:
Дописати коментар