Нараз двері нашої камери отворились, і в них появилися з револьверами в руках сам начальник тюрми при Лонцького, прізвища якого не знаю, і 3 сторожі-енкаведисти. Начальник крикнув до нас: «Ложісь» і став стріляти негайно по нас усіх, а за ним і згадані енкаведисти. Один з них, здається, спочатку не стріляв, бо начальник крикнув до нього: «Стрєляй с... сіноф, чево стоїш?» Я впав відрухово один з перших на долівку, на мене повалились тіла моїх постріляних товаришів. Деякі з них не погинули відразу; але ще мучились; більшість пострілена кількома кулями, померла на місці.
Потім начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер на партері і постріляли людей так само, як у нас. Я не був навіть ранений і не стратив ні на хвилину притомности: я обмазав собі все лице кров'ю, що спливала з голови постріленого тов. Маркуся, який упав на мене і, вже вмираючи, мазав мене сам власною кров'ю, аби я міг урятуватись. За якийсь час енкаведисти вернулися знову до нас і віддали ще кілька стрілів до тих нещасних, що рухалися або давали ознаки життя. Потім – все затихло.
За якої пів години я дуже обережно піднявся і розглянувся по коридорі й сумежних камерах: всюди там лежали помасакровані тіла в'язнів, цілі їх стоси, а нікого з енкаведистів не було. Я пробував сховатися спершу на горі, на стриху, але там було замкнено. Тоді я, ввесь окривавлений, але цілий, перебіг одним махом подвір'я і сховався в густих кущах, що ростуть там від вул. Томіцького. Я пробував спуститись на ту вулицю, але по ній ходила весь час сторожа з енкаведистів і я чекав до ночі.
Вночі я також не міг з тих кущів утекти, бо коли тільки обережно виглянув на вулицю, все бачив сторожу. Зрештою я чув і її кроки. Тої пам'ятної для мене ночі бачив я з кущів також, як енкаведисти закопували помасакровані тіла у спеціяльно на ту ціль викопаній ними могилі зараз при вході до тюрми від вул. Лонцького, попри сам мур в'язниці. Деяких, що ще, видно, давали ознаки життя, добивали.
В кущах пересидів я у смертельній тривозі цілу ніч. Я трохи обчистився від крови та обмив лице землею і власною сечею. Була може 4 година рано, як сторожа (пост) пішла на подвір'я: я скористав з тої хвилини, скочив на ринву сусіднього дому, спустився по ній бистро на діл і пішов криваючи попід доми (я звихнув ногу) до недалекого помешкання свого знайомого.
Так я урятувався чудом – один на кілька сот людей – від певної смерти.
Сам я – голова читальні «Просвіти» і працював також в інших установах свого села. Мене знає багато людей в Жовківщині. Як прийду трохи більше до себе, опишу сам докладно свій побут у тюрмі і всі останні страшні переживання».
Хто ще згинув у тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького?
Наш співрозмовець, селянин з Жовківщини, подав нам прізвища постріляних в'язнів з його камери, що їх тіла лежали на ньому або поруч нього. Це згаданий вже
1) Маркусь, родом зі Самбора, що був шофером у Львові;
2) Василь Климчук, господар з Поздимира, пов. Сокаль;
3) Михальчук, інтелігент з Мервич, пов. Львів;
4) Юрко Брей і 5) його товариш – оба селяни з Вороцова, пов. Львів (товариш Брея був низького росту, лице кругле з веснянками);
6) селянський хлопець Гнатович, літ коло 20, з села Парипси, одинак; був сторожем у банку в Немирові;
7) робітник (технік) з ЕКО при вул. Потоцького, 56, якого привели з війська і він погиб у військовому однострою червоноармійця. Літ мав к. 30, був середнього росту, доволі грубий, здоровий, чорнявий.Селянин з Жовківщини, що чудом спасся від смерти з тюрми при вул. Сапіги-Лонцького, оповідає: «Я сидів уже три місяці в тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького, в келії на II поверсі. Всіх нас було там в останньому часі 8, самі українці: селяни, робітники й інтелігенти. В понеділок, 23 червня ц. р., біля 6-ї год. пополудні, приказали нам негайно зійти вниз з речами. Я і мої товариші з камери опинились у келії в партері, де всіх нас було точно 20 (в'язні з трьох горішніх камер). Також до інших камер у партері стягнули всіх в'язнів з обох горішніх поверхів.
Нараз двері нашої камери отворились, і в них появилися з револьверами в руках сам начальник тюрми при Лонцького, прізвища якого не знаю, і 3 сторожі-енкаведисти. Начальник крикнув до нас: «Ложісь» і став стріляти негайно по нас усіх, а за ним і згадані енкаведисти. Один з них, здається, спочатку не стріляв, бо начальник крикнув до нього: «Стрєляй с... сіноф, чево стоїш?» Я впав відрухово один з перших на долівку, на мене повалились тіла моїх постріляних товаришів. Деякі з них не погинули відразу; але ще мучились; більшість пострілена кількома кулями, померла на місці.
Потім начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер на партері і постріляли людей так само, як у нас. Я не був навіть ранений і не стратив ні на хвилину притомности: я обмазав собі все лице кров'ю, що спливала з голови постріленого тов. Маркуся, який упав на мене і, вже вмираючи, мазав мене сам власною кров'ю, аби я міг урятуватись. За якийсь час енкаведисти вернулися знову до нас і віддали ще кілька стрілів до тих нещасних, що рухалися або давали ознаки життя. Потім – все затихло.
За якої пів години я дуже обережно піднявся і розглянувся по коридорі й сумежних камерах: всюди там лежали помасакровані тіла в'язнів, цілі їх стоси, а нікого з енкаведистів не було. Я пробував сховатися спершу на горі, на стриху, але там було замкнено. Тоді я, ввесь окривавлений, але цілий, перебіг одним махом подвір'я і сховався в густих кущах, що ростуть там від вул. Томіцького. Я пробував спуститись на ту вулицю, але по ній ходила весь час сторожа з енкаведистів і я чекав до ночі.
Вночі я також не міг з тих кущів утекти, бо коли тільки обережно виглянув на вулицю, все бачив сторожу. Зрештою я чув і її кроки. Тої пам'ятної для мене ночі бачив я з кущів також, як енкаведисти закопували помасакровані тіла у спеціяльно на ту ціль викопаній ними могилі зараз при вході до тюрми від вул. Лонцького, попри сам мур в'язниці. Деяких, що ще, видно, давали ознаки життя, добивали.
В кущах пересидів я у смертельній тривозі цілу ніч. Я трохи обчистився від крови та обмив лице землею і власною сечею. Була може 4 година рано, як сторожа (пост) пішла на подвір'я: я скористав з тої хвилини, скочив на ринву сусіднього дому, спустився по ній бистро на діл і пішов криваючи попід доми (я звихнув ногу) до недалекого помешкання свого знайомого.
Так я урятувався чудом – один на кілька сот людей – від певної смерти.
Сам я – голова читальні «Просвіти» і працював також в інших установах свого села. Мене знає багато людей в Жовківщині. Як прийду трохи більше до себе, опишу сам докладно свій побут у тюрмі і всі останні страшні переживання».
Хто ще згинув у тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького?
Наш співрозмовець, селянин з Жовківщини, подав нам прізвища постріляних в'язнів з його камери, що їх тіла лежали на ньому або поруч нього. Це згаданий вже
1) Маркусь, родом зі Самбора, що був шофером у Львові;
2) Василь Климчук, господар з Поздимира, пов. Сокаль;
3) Михальчук, інтелігент з Мервич, пов. Львів;
4) Юрко Брей і 5) його товариш – оба селяни з Вороцова, пов. Львів (товариш Брея був низького росту, лице кругле з веснянками);
6) селянський хлопець Гнатович, літ коло 20, з села Парипси, одинак; був сторожем у банку в Немирові;
7) робітник (технік) з ЕКО при вул. Потоцького, 56, якого привели з війська і він погиб у військовому однострою червоноармійця. Літ мав к. 30, був середнього росту, доволі грубий, здоровий, чорнявий.
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD
Немає коментарів:
Дописати коментар