Мендрунь Богдан Романович (отець Василь) нар. 7 квітня 1946 у смт Велика Березовиця Тернопільської обл. Навчався в Львівській консерваторії, закінчив підпільну Духовну семінарію Чину св. Василія Великого. Душпастир і регент у Крехівському монастирі св. Миколая.
Поет, прозаїк. Автор поетич. зб. «Побійна гора» (1988), «Дари всепітої любові» (1999), «Світися долі» (2000), «Римські сонети» (2001), «Серце мами» (2002), «Друзі Декалогу» (2007), «Нетонучий ковчег» (2010), «У молитві і піснях» (2013), «Катехитичні сокровинки» (І, 2015; ІІ, 2016; ІІІ, 2018), «Я лиш Божий олівець» (2018); для дітей «Святе джерельце» (2006), «Дивні діла Господні» (2009), «Блаженні» (2017); прози в 3-х томах «Молитовні роздуми» (2015; 2017); альбомів пісень «У неділю дзвони грають», «Колискова для сестрички» (обидві – 2002), «Мамо, Ви – дарунок неба», «Душі несхитні Ісусові милі» (обидві – 2004), «Вічне в любові» (2008), «Серце підношу і руки» (2008), «Йосафата», «Тебе, Спасителю, вітаєм» (обидві – 2011), «Пісню слави заспіваймо», «Коляди» (обидві – 2012), «Сім слів Христа» (Кантата), «Блаженні» (для дітей; обидві – 2016), «Ті, що дарують нам ласку» (2018).
Нагороджений медаллю НСПУ «Почесна відзнака» (2016).
Чл. НСПУ з 2002.
******
Ієромонах Василь Мендрунь - непересічна особа. Господь обдарував його багатьма талантами і провадив у нелегкий для Церкви час. Отець Василь дякує Богові і з радістю Йому служить, кожного дня навчаючись чомусь новому.
Про покликання до богопосвяченого життя, творчі здобутки та досвід посвяти Богові розмовляємо з о. Василем Мендрунем, ЧСВВ – вислуженим Протоігуменом, Магістром новиків, членом національної спілки письменників України, проповідником та регентом парафіяльного хору у Крехові.
Коли Ви вперше зустрілися з отцями Василіянами?
Перша зустріч з отцем василіянином відбулася, коли я був ще цілком малий, у моєму родинному селі Березовиця Велика на Тернопільщині. То був о. Матей Шипітка. Я тоді мав десь 10 років. Пам’ятаю, що не хотів йти до Сповіді та втік у кукурудзу, де, очевидно, мене і знайшли. Коли згодом це розповідав своєму першому Протоігумену о. Пахомію Борису, то він сказав, що вже знає, де тепер кандидатів шукати. А згодом, коли я переїхав до Львова у 1958 році на навчання й постійне проживання, то вже ближче познайомився з багатьма василіянами, адже дехто з них заходив до нас відправляти Службу Божу. Були також Редемптористи, особливо часто заходив о. Богдан Репетило, надзвичайно добра і свята людина, який сказав моїм цьоцям, що в мене є покликання. Але я більше тягнувся до василіян.
Які б ви назвали головні особливості ченця-василіянина?
В час підпілля УГКЦ всі були однакові, кожен робив те, що міг; не було поділу на якусь конкретну працю. Але знаємо з історії, що редемптористи, наприклад, є місійним згромадженням, а василіяни мають потрійну харизиму: виховання молоді, місійна діяльність і видавнича справа. Ми вийшли з підпілля, щоб це все відновляти, але спочатку треба було повертати монастирі. А потім крок за кроком була потреба займатися тими харизмами, до яких наш Чин є покликаний. І донині це робимо, можливо ще не в повній мірі, але стараємось це робити, бо Церква бачить нас саме в тій справі.
Бути магістром – це велика відповідальність, щоб добре підготувати новика до подальшого монашого життя та допомогти йому краще розпізнати своє покликання. Щоб ви порадили молодим хлопцям та дівчатам, які думають про монаше життя, але з різних причин мають сумніви, щоб прийняти конкретне рішення?
Сьогодні є таке популярне слово – криза покликань, а точніше криза відповідей. Бог кличе дуже багатьох, а ось відповідей від багатьох немає – бояться йти. Щиро скажу тим, хто має хоч найменший поклик: йдіть відважно. Вже святий Альфонс говорив, що навіть якщо б диявол тобі сказав йти до монастиря, то маєш його послухатися і йти. Звичайно, що диявол цього не скаже, хіба тій особі, яка не має жодного покликання, щоб вона йшла, бо там буде добре. В тому випадку зрозуміло, що його слухати не треба. А навіть, якби хтось прийшов з чистої цікавості, але все совісно виконував, слухав настоятелів тощо, то Бог, напевно, дасть покликання. Натомість той, хто прийшов з добрим покликанням до монастиря, а не хоче працювати, молитися, то втратить це покликання і мусить повернутись додому.
Я був магістром дві каденції. Очевидно це вимагало багато праці. Натомість я скажу можливо парадоксальну річ: не так важко виховувати інших, як виховувати себе. Бо якщо не буде особистого прикладу своїм життям, працею, молитвою, терпеливістю, то даремні слова! Покликані перш за все дивляться на особистий приклад отця магістра. Тому зі мною завжди були слова Христа, який покликав учнів, щоб з ним були (пор. Мк. 3,14). А тому, мабуть, найважча праця для магістра – це бути весь час з новиками і кандидатами.
Коли я став магістром, а це був 1996 рік, то налічувалося 90 новиків і кандидатів, але Бог допоміг, щоб я дав собі раду. Більше того, то для мене нині велика радість, що 80 колишніх моїх новиків стали священиками, а дехто залишився братами. Неймовірно радію, бо ніколи не думав, що така велика кількість стане священиками і дуже гарно будуть працювати. Я вже не кажу про тих, які мають наукові ступені, я від них багато вчуся, зрештою, вчуся деколи і від кандидатів та новиків, бо це люди молоді, освічені, рухливі та ініціативні.
Коли Ви написали свій перший вірш?
Багато людей навіть не знають, що мають талант. Я знаю одне: якщо тобі щось поручають, хоч раніше цього в житті не робив – починай, не бійся, Бог тобі допоможе. Таким чином, можна стати чудовим організатором, будівничим або вихователем, а навіть письменником. Щодо поезії та прози, то почав я дуже пізно – у 50 років. Хоч у мене невеликі починання були ще у дитинстві. Коли я став магістром, то мав ідею створити літературну студію. Я зустрів тоді п. Петра Шкраб’юка, поета, літературознавця й історика, й попросив його приїжджати до Крехова і займатися з братами. Серед них був і я, думаю: спробую. Саме з тієї літературної студії я навчився відчувати красу поезії. Розпочав писати у той час, коли лежав хворий, і ці початкові віршування лягли в основу моєї першої поетичної збірки «Побійна гора». Отже, хочу ще раз наголосити: не треба боятись щось починати.
Бог дав мені також доброго товариша-композитора п. Мирона Дацка, з яким мені вдалося видати 13 альбомів пісень. Маю також 12 поетичних і три прозових книги. Планів є багато, але наскільки мені вдасться їх зреалізувати – не знаю. Що зможу – те зроблю. У цьому контексті хочу подякувати, що Бог дав мені можливість познайомитися з художником Федором Лукавим, який, завдяки своєму таланту, гарно проілюстрував мої книги.
Служити Богові у період переслідування Церкви є надзвичайно важко. Що додавало Вам наснаги у цій непростій боротьбі з системою?
Мені пощастило, що виховувався у релігійній родині. Хоч батько швидко помер, але мама довго жила і була надзвичайно практикуючою християнкою: я не пам’ятаю, щоб вона колись опустила Службу Божу, вервицю або іншу молитву. У мене є ще в родині двоє священиків, а мамині дві цьоці були сестрами згромадження Сестер Служебниць НДМ, які мене у Львові й виховували. Оскільки я з ними жив і також спілкувався з василіянами, то всі ці особи були для мене особистим прикладом, а також моїм катехизмом та церквою.
У нас завжди були в домі Святі Тайни. Від Сестер Служебниць я перейняв велику набожність до Пресвятої Богородиці. Одного разу вони довідалися, що біля православної церкви є фігура Богородиці, яку хочуть викинути, і секретно забрали її до свого дому. Тепер вона стоїть на цвинтарі у Малехові, де сестри й поховані. В той час не було стільки книг, як це є сьогодні. Був тільки Катехизм, «Наслідування Христа» Томи Кемпійського та дві книги розважань на цілий літургійний рік. Було ще й декілька інших книг. Оце в мене були на той час такі вчителі.
Я вам щиро скажу, що витривати у монашому покликанні в той час було дуже складно. Тоді не було ані спокійного життя, ані такого виховання, як зараз. Неодноразово проводились різні перевірки та обшуки КГБ, треба було ховатися, працювати на роботі, з навчання виганяли. Тоді тим, хто нас переслідував, було легко вичислити, хто є хто. Але Бог нас беріг.
Іще дещо про життя василіян. Зауважив я цікаву річ, що у час підпілля Церкви ніколи не бачив жодного сумного обличчя. Навпаки, всі були повні енергії й запалу, у ченців була присутня велика свідомість того, що вони служать Богові. У цьому нам допомагали культ Євхаристії, Серця Христового та набоженство до Богородиці. Всі отці, яких я знав, завжди були повні оптимізму, любили також пожартувати. Правда, дуже рідко хтось з них розказував за свої переживання у в’язницях та засланнях, але шкода, бо багато знали. Говорять, що гріх заразливий, але добрий приклад ще більш заразливий. Розповім при цій нагоді цікавий випадок, про який мені розповідав колишній протоігумен о. Дам’ян Богун. Одного нашого старенького священика, який мав 80 років, засудили ще на 25 років в’язниці і дали йому в суді останнє слово. Тоді він промовив: «Дякую шановним суддям, що мені продовжили життя ще на 25 років, бо я вже збирався вмирати».
Ви стали Протоігуменом у 1987 році. Яка тоді панувала атмосфера?
До виходу з підпілля про моє призначення мало хто знав. Думаю, що і КГБ не знало, адже більше афішувався о. Дам’ян Богун, який мене оберігав, кажучи: «Ще встигнете посидіти в тюрмі». Після виходу з підпілля треба було вже приймати конкретні рішення, хоч я не мав відповідного досвіду й освіти, натомість мав дуже добрих священиків і братів. Тоді вдалося зробити багато таких речей, які б не наважився зробити сьогодні. При тій нагоді хочу подякувати Господу Богу за ласку, що міг за 6 років відкрити 10 нових місійних станиць (Покотилівка, Званівка, Херсон, Луцьк, Володимир-Волинський, Бар, Кам’янець-Подільський, Вільнюс, Брюховичі, храм св. Андрія у Львові), а також хочу відзначити заслугу о. Теодозія Янківа у відновленні новіціяту, а також відновлення монастирів у Крехові і Львові та будівництві монастиря у Києві.
У той час померло багато отців і братів, нових було мало, інші ж виїхали на навчання. Наприклад, ми мали у Львові два храми: монастир св. Онуфрія та церкву св. Андрія, а для їх обслуги у нас було лише 5 священиків. Пригадую, що у Великий піст я приходив сповідати вдосвіта і повертався опівночі. Але Бог нам допоміг й сьогодні маємо укомплектовані монастирі, діє новіціат і семінарія, а це цілком інше життя.
Дивлячись крізь призму досвіду, як вважаєте, яке завдання сьогодні належить монашеству в Церкві?
Не можу говорити за всіх, скажу лише за василіян. Думаю – це місії. У мене була мрія і частково вона здійснилася – це власна семінарія, а при ній завершується величава церква. Але також мрію, щоб у багатьох місцях відкрилися невеличкі монастирі без церков, де було б декілька священиків, які б займалися у єпархіях виключно місіями і реколекціями. Це дуже потрібно. Хоч така діяльність існує, але цього ще замало. Сьогодні кожен владика, напевно, дав би на це своє благословення, адже це є великою допомогою для самих священиків на парафіях. Ця діяльність стосується якраз найперше Великої України, бо там потрібно докласти найбільше праці. Це повинно бути на серці усім ченцям нашої Провінції. Люди повинні побачити, почути, відчути смак Божого слова і Бог тоді буде щедро благословляти. Це праця, яка потрібна для цілої Церкви.
Вже вийшло друком три видання ваших «Молитовних роздумів», які приносять чимало користі вірним та духовенству. Як виникла ідея формувати такі науки?
Дуже просто. Там є записані всі ті хресні дороги, які я проваджу з 1997 року у Крехові, Гошеві, Львові та деякий час проводив у Лаврові. Я мав усе це написане, лишень відредагував і видав. Мав також багато джерел, бо я завжди використовував те, що вчить Католицька Церква. Зараз видано 60 молитовних роздумів. Вони більше розраховані на людей і містять катехитичні правди. Для пароха це може бути дуже доброю основою для проповідей і катехизацій. Ці молитовні роздуми є також на дисках у форматі аудіо, які побували у багатьох місцях. І, якби наші ієромонахи виявили бажання написати також схожі роздуми, вірю, що змогли б це зробити набагато краще за мене.
Хороше звучання хору на Божественній Літургії дає особливу атмосферу молитви. З іншого боку існує небезпека перетворити молитву на концерт. Що варто пам’ятати церковному співцеві або хористу, щоб своїм талантом добре славити Бога?
Хор потрібний, хоч тут є одне «але». Є прекрасні хорові твори наших митців і закордонних, але люди повинні також співати. У деяких частинах Літургії хор повинен вивчати та співати щось нове, щоб мати особистий розвиток ,бо люди, очевидно, не можуть всього знати. Проте, коли від початку і до кінця хор співає незнайомі речі, то Літургія перетворюється на концерт. Спів хору приємно слухати, але у Літургії повинна брати участь уся церква, до чого заохочує ІІ Ватиканський Собор.
Щиро дякую за цікаву розмову!
Розмовляв бр. Яків Шумило, ЧСВВ
Джерело.https://osbm.in.ua/news/interview/bagato-lyudei-navit-ne-znayut-shcho-mayut-talant-o-vasyl-mendrun-chsvv/
