1 січня 1924р. народився Юрій Коновалець - громадський діяч, син Євгена Коновальця (засновника УВО та ОУН) та Ольги з родини Федак.

Євген Коновалець із сином Юрком.

На світлині : Юрій в скавтському однострої , близько 1938 / 1939 рр.

Юрій Коновалець: «Я працю й невдачі, всі злидні й недолю, прийму як завдання Великої Гри».

Коновалець Юрій (1 січня 1924, Берлін, Німеччина — 19 грудня 1958, похований на кладовищі Кампо Верано, Рим, Італія ) — громадський діяч, син Євгена Коновальця (засновника УВО та ОУН) та Ольги з родини Федак.

Жив з батьками у Німеччині, Литві 

(отримав литовське громадянство разом з батьком 1929), Женеві (Швейцарія, 1930 - 1936), Римі (будинок на вулиці Люнґотевере Флямініо, 74, Італія, 1936 - 1958).

Однокласник (сидів за одною партою) сина посла Литви в Італії Вальдемараса Черняцкіса — Альгірдаса. Належав до Пласту, був гуртковим й активно пластував.

Пл.сен. Ольга Кузьмович, Гр у своїй книжці «Про це і те» писала:

«Влітку 1930 р., коли я звичайно перебувала у родинному домі Федаків у Ворохті, прийшла радісна несподіванка.

До нас приїхав Юрко «полковниченко», як називав його дідусь. Під фальшивим прізвищем і опікою посла Мілени Рудницької дістався він щасливо з Женеви до Ворохти, щоб перебути якийсь час з незнаною йому досі родиною. Передав мені маленьку карточку , писану дрібним рівним письмом:

«Ольчику , вважай на Юрка — Г ». Горда з цієї відповідальности, я весь час пильно «вважала» на Юрка.

Пригадую, як після трагічного 23 травня 1938 р. тоді 14 - річний хлопчина став немов через ніч дорослим, глибоко пережившим смерть батька і перебрав місце його в опіці над матір'ю. Важко уявити собі більш тонкі і близькі стосунки , що були між мамою і сином , які були залишені долею у чужому непривітному морі у важких воєнних роках. Юрко не лише опікувався мамою з безмежною любов'ю, але старався її , як батько і родина, оберегти від усіх небезпек і потрясінь життя . Навіть у своїх останніх , сповнених жахливого болю, місяцях, перед смертю, він приховув від неї свою частинну сліпоту та безнадійний стан недуги — рідкісний рак , якого був свідомий.

Тета Оля знала про його невиліковну недугу і мовчала перед ним . Юрко перед виходом до бюра залишав біля дверей її кімнати піднос з приготованим сніданком і карточку з кількома теплими словами. Вона на безсоння, пізнього вечора писала Юркові надобраніч кілька слів і залишала біля дверей його кімнати».

1978 весь архів, який зберігався 20 років , після родинної наради був, нажаль , знищений його родичами.

Джерело. https://voliasc.blogspot.com/2016/06/blog-post_29.html?m=1

Автор.

Мілена Волянська.

31 грудня 1950р. у бою з московитами в селі Верхня Рожанка Сколівського р-ну. загинули бойовик Григорій Шкіринець "Петрусь" підпільник (26 роківі) та господарка хати-криївки Фенна Здинячин (42 роки).

Дата фото: 31.03.2015р. с.В.Рожанка

Автор: Ігор Чудійович.

*****

За іншими даними подія мала місце 31 грудня 1951р. 

30 грудня 1950р. у с. Кропивник Долинського р-ну. у бою з московитами загинув Василь Дик - підпільник ОУН.

Село Кропивник.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

29 грудня 1950р. біля с. Унів у бою з московитами загинули Петро Салій "Веселий" кущовий с. Погребиська, Максим Зембицький "Іванко" кущовий та ще один підпільник.

Фото 5 жовтня 2014р. у селі Унів відзначали 70-річчя переможного бою упівського куреня “Сіроманці” над московськими окупантами. Участь у заході чисельно взяли місцеві мешканці, упівці та товариство пошуку жертв війни “Память”.

*****

"Захоплення опергрупою МДБ криївки ОУН у лісі біля села Унів Поморянського Львівської області (загинули три бойовика, в т.ч. кущпровідник ОУН - Унів Максим Зембицький - Іванко і кущпровідник ОУН - Погребиська Петро Салій-Веселий)"

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

29 грудня 1950р. у с. Рудники у бою з московитами загинули підпільники Степан Петрів "Залізняк" кур'єр Львівського крайпроводу та Андрій Іщак "Крим".

*****

13 вересня 2021р. у бою з московитами на Луганщині загинув старший солдат Дем’ян Данилів. 

Ім’я полеглого військового назвала пресслужба Львівської обласної ради. Армієць був родом із Львівщини.

Перебував на посаді командира механізованого відділення.

Данилів служив у 17-му окремому мотопіхотному батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

Дем’ян народився 12 серпня 1997 року в селі Рудники Стрийського району.

Вічна пам'ять героям....

27 грудня 1921р. у Львові народився Ріпецький Модест Теодозійович "Горислав" лікар куреня командира "Рена", надрайонний референт СБ Лемківщини, співзасновник видавництва "Літопис УПА" та Благодійного громадського фонду ім. В. Макар, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко».

Лікар УПА Модест Ріпецький (Горислав), Австрія, жовтень 1947 р. Одягнений в німецький авіаційний мундир.

****

Для збільшення натисніть на зображення.

Модест Ріпецький сидить третій зліва. Словаччина 1947.

*****

Народився 27 грудня 1921 в місті Львові в сім'ї судді Теодозія Ріпецького та Кароліни (з дому Фріц).

Навчався у Рідній Школі імені Тараса Шевченка, а згодом у філії Академічної Гімназії у Львові. З 1940 по 1944 навчався у медичному інституті у Львові.

В УПА:

У 1944 вступив до Української Повстанської Армії під псевдом «Горислав». До 1945 виконував функцію лікаря в курені УПА під командою Василя Мізерного («Рена»). Згодом став одним із організаторів вишкільного табору у Буковому Берді.

Був учасником бойових дій відділу УПА біля села Лавочне, містечка Перегінськ, під Сторонною на Дрогобиччині, у Струбовиськах на Лемківщині. Певний час перебував у складі сотні Володимира Щигельського («Бурлаки»).

Командував загоном УПА на східних теренах Ряшівського воєводства. У вересні 1947 з рейдуючими відділами пробився до Німеччини.

Надрайонний керівник СБ Лемківщини 1945-1947 роках. У 1947–1950-х роках командував Відділом безпеки Полевої Жандармерії УПА, який діяв при штабі Рейдуючої Частини УПА.

Одружився 12 червня 1949 року на Боднаренко Марії, медсестрі УПА, а згодом районному референту УЧХ УПА у надрайоні “Бескид” (Перемиська округа ОУН) на псевдо «Оксана».

На еміграції:

У Німеччині завершив навчання на медика в Ерлянгені і в березні 1957 року, разом з дружиною, переїхав до США. Провадив лікарську практику в Чикаго (штат Іллінойс). Окрім лікарської практики, брав участь в американських і українських професійних організаціях. З 1973 року Модест Ріпецький працював також у видавництві «Літопис УПА». "Літопис УПА", редагував 23 та 32 томи: «Медична опіка в УПА», був фундатором 23 тому літопису УПА.

Помер 28 червня 2004 у Чикаго.

Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.

27 (або 26) грудня 2021р. виповнюється 426р. з дня народження Богдана Хмельницького.

«Він поводився так, неначе був монархом суверенної держави, й розвинув широку дипломатичну акцію на міжнародному полі для зміцнення свого становища»

Д. Дорошенко

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595–1657) – визначний український політичний і державний діяч, полководець, гетьман України (1648– 1657). Засновник Української Козацької держави.

Народився майбутній гетьман України у родині українського шляхтича Михайла Хмельницького. Початкову освіту здобув у школах Чигирина та Києва. Згодом продовжив навчання в єзуїтському колегіумі у Львові. Опанував польську та латинську мови, а з часом ще й турецьку і французьку.

Після 1618 р. Б. Хмельницький розпочав свою службу в складі Чигиринської сотні реєстрового війська. У серпні 1620 р. він разом зі своїм батьком рушив до війська коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, яке готувалося до походу на Молдову. Справжнє бойове хрещення Богдан прийняв у битві з турками під Цецорою. Ця битва завершилася не лише нищівною поразкою для коронного війська, а й загибеллю Богданового батька. Юнак потрапив у полон і так би й cкінчив своє життя на галерах, якби його не викупила мати, обмінявши на когось із родовитих турецьких полонених, захоплених раніше козаками.

Після повернення з полону Богдан брав участь у козацьких походах на татар і турків, у селянсько-козацьких повстаннях під проводом Т. Федоровича та П. Павлюка, а згодом – у козацькому поході під проводом Я. Остряниці та Д. Гуні. Після битви під Кумейками брав участь у козацькій раді під Боровицею як військовий писар Війська Запорозького.

Богдан був професійним вояком, брав участь у багатьох походах і морських експедиціях. На початку 1646 р. він увійшов до складу запорозького посольства до польського короля Владис¬лава IV, який пообіцяв козакам збільшити реєстр та відновити права й вольності козацтва.

«Хмельниччина» середини XVII ст. аж ніяк не була громом з ясного неба. Раз по раз «республіканський» спокій Речі Посполитої порушували шляхетські бунти (конфедерації), а в 1620–1630 рр. серія гучних козацьких повстань пронеслася й українським подніпров’ям. Кожний новий спалах козацької непокори міг перерости у грандіозне повстання.

Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. У середині 1640-х років загострилися відносини Хмельницького з представниками королівської адміністрації, зокрема з чигиринським старостою

О. Конецькольським та підстаростою Д. Чаплинським. Незважаючи на те, що король надав Б. Хмельницькому привілей на право володіння хутором Суботовим, навесні 1647 р. Д. Чаплинський захопив хутір і вигнав звідти родину Б. Хмельницького. Останній упродовж року неодноразово звертався до представників королівської адміністрації про допомогу, але безрезультатно.

Восени 1647 р. Б. Хмельницький розпочав активні переговори щодо організації антипольського повстання, але через донос був заарештований. Завдяки допомозі друзів йому вдалось втекти і разом із сином Тимошем в грудні 1647 р. він вирушив на Запоріжжя. Там на початку лютого 1648 р. його було обрано гетьманом, і розпочалася підготовка до загального повстання проти Польщі.

На початку весни 1648 р. козацька армія під проводом Б. Хмельницького завдала перших нищівних поразок польському війську під Жовтими Водами та під Корсунем. Це був початок тривалої боротьби за визволення, який дістав в історичній літературі назву Національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.

На початковому етапі національно-визвольної боротьби дії козацької армії на чолі з Б. Хмельницьким були вдалими. Козаки розгромили польське військо під Пилявцями (1648), зайняли низку міст на Правобережжі та Галичині (1648), організували облогу Львова і навіть здобули Високий Замок, дістали перемогу у битві під Зборовом (1649), здійснили низку «молдавських» походів на боці союзника козаків – молдавського господаря Василя Лупулу (1650 – 1653), розгромили 25-тисячну польську армію у Батозькій битві (1652) тощо. Навіть невдача під Берестечком (1651) не зупинила Б. Хмельницького.

Однак зміна військово-політичних умов призвела до необхідності шукати нового союзника. Грабіжницька, зрадлива політика кримських ханів та пасивність Туреччини, з одного боку, непримиренність Речі Посполитої щодо Української держави – з другого, примусили Б. Хмельницького укласти 8 січня 1654 р. на раді в Переяславі військово-політичний союз з Московським царством.

Частина українського суспільства, зокрема представники козацької старшини, духовенства та простих козаків не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві. 1656 року російський цар підписав у Вільно мирний договір між Московією та Польщею і фактично зрадив переяславські домовленості. В цих умовах Б. Хмельницький вирішив заручитися підтримкою Трансільванії та Швеції. У жовтні 1657 р. він уклав договір з трансільванським князем Юрієм ІІ Ракоці, який визнав за гетьманом право на «всю Русь до Вісли». Одночасно Б. Хмельницький почав активно налагоджувати дипломатичні відносини зі шведським королем Карлом Х Густавом. Активізувалися й відносини гетьмана з Молдовою, Валахією, Австрією, Бранденбургом.

Створена Богданом Хмельницьким за короткий час і в екстремальних умовах бойових дій козацька держава характеризувалася демократичними принципами організації. Верховна влада в державі належала гетьману, який обирався Військом Запорозьким на козацькій раді в присутності представників інших станів. При гетьманові існував дорадчий орган – Рада Генеральної старшини, яка обговорювала найскладніші питання державного життя та поточні справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з січовим отаманом, яка приймала рішення, що стосувалися Запорізької Січі. Ще одним важливим органом державного самоврядування були полкові ради, які крім вирішення поточних питань полкового життя, обирали полкову старшину та полковника.

За час свого гетьманування Б. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, збирався налагодити карбування власних грошей, встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдавією, Австрією, Швецією, Венецією, Трансільванією, які визнали Україну як суб’єкт міжнародного права.

Водночас він організував ефективну і розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику «про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у Венеції».

Раптова смерть Б. Хмельницького зупинила його величезну діяльність, спрямовану на об’єднання всіх українських земель і зміцнення суверенітету Української держави. У 1657 році Хмельницький тяжко захворів. Перед його смертю на козацькій раді в Чигирині козаки обрали його наступником неповнолітнього сина Юрія. Б. Хмельницький помер 6 серпня 1657 р. у своїй резиденції в Чигирині та був похований в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві.

Джерело https://smila-rada.gov.ua

26 грудня 1898р. на Воронежчині народився Євген Плужник – поет, письменник, громадський діяч, політичний в’язень московії.

26 грудня 1898р. у слободі Кантемирівка на Воронежчині (Українські етнічні землі) народився Євген Плужник – поет, письменник, громадський діяч, політичний в’язень радянської влади.

У родині було восьмеро дітей. Батько Євгена, родом з Полтавщини, хлібороб і небагатий купець, прагнув дати дітям освіту. Євген вчився у Воронежі, Ростові, а закінчив гімназію у 1919 році в Боброві. Невдовзі з родиною переїхав на Полтавщину, у Великі Багачки.

Деякий час у Великих Багачках вчителював, вів театральний гурток, сам грав на сцені. Але душа прагла творчого розвитку.

У 1920 році Плужник переїхав до Києва, де вступив до Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту. Згодом кинув його і пішов учитися до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але і тут проміняв навчання на літературну творчість. До всього, додалися ще й сухоти, які він успадкував від матері. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію, і це наклало відбиток на весь спосіб його фізичного існування: обмежені можливості життєвої активності, щорічні лікувальні поїздки у Крим чи на Кавказ, тривалі періоди загострень і «госпітального лежання».

У 1923 році під псевдонімом Кантемирянин (згадка про місце народження) Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус». Тоді ж, у 1923 році Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників («Аспис»), що об'єднувала тоді всю «непролетарську» літературу Києва. 1924 року Плужник стає членом письменницької групи «Ланка», яка 1926 року перетворюється на «Марс» (майстерня революційного слова). На чолі «Марсу», як і «Ланки», стояли Борис Антоненко-Давидович, Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка. «Марс» вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ. Обидві організації були розгромлені і ліквідовані одночасно 28 січня 1928 року. 

У 1926 році вийшла його перша збірка поезій «Дні». «З перших публікацій Плужник засвітився як поет високої культури, поет філософ, якого віднесли до найвидатніших імпресіоністів ХХ століття. Правда і щирість поставила його понад реальністю кривавого часу», – зауважив літературознавець Євген Сверстюк.

Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік. (фото:http://litakcent.com)

Література стала основним заняттям Євгена Плужника. За життя ще побачили світ друга поетична збірка «Рання осінь», поеми «Галілей» і «Канів», єдиний роман «Недуга», дві п'єси, тритомна «Антологія української поезії», укладена спільно з Василем Атаманюком та Феліксом Якубовським. Плужник ще готував для театру третю п’єсу, писав сценарії для кіностудії, паралельно перекладав твори Гоголя, Толстого, Чехова. Разом з Валер’яном Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, взявся за переклад «Тихого Дону» Шолохова. У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але поет продовжував працювати.

5 грудня 1934 році Євген Плужник за сфабрикованою справою більшовицького «Великого терору» був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова. 28 березня 1935 році він був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув'язненням у спецтаборах.

Утім, для хворого на сухоти Плужника це було рівнозначно смертному вироку. Він помер 2 лютого 1936 року в лазареті Соловецького табору, де до останніх днів писав вірші. Перед смертю попросив води зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру». Поховали його там же, у табірній братській могилі.

«Лірика Плужника позначена глибоким трагізмом і епічною рівновагою, що засвідчила високу духовну силу культури, що не улягає тискові обставин. Про нього писали, як про казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і хотів відкупитися від вовка своєю грою… Вовчі ями позаносило, а музика лунає понад часом», – писав Євген Сверстюк.

У 1948 році за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рівновага». У 1979 році у Мюнхені було перевидано всі збірки разом.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

25 грудня 1921р. у с. Лавочне, Сколівський р-н, Львівська обл. народився Шишканинець Василь Васильович «Бір» - військовий діяч УПА, поручник, ад'ютант курінного «Рена», командир сотні «Ударники-3».

Село Лавочне 

****"

25 грудня 1921 р. у с. Лавочне Сколівського повіту, в сім'ї Василя та Анастасії Шишканинців народився син, якого назвали на честь батька - Василем. Початкову освіту Василь здобував у місцевій школі, згодом продовжив навчання в рільничій школі у Жаб’є нині смт. Верховина Івано - Франківської обл. Після закінчення навчання повернувся додому в Лавочне. Тут Василь стає членом виділу товариства «Просвіта», де бере участь у виставах, організовує фестини. Наприкінці 1930-х рр. стає членом ОУН, де отримує псевдо «Бір».

У 1939 р. Василь Шишканинець вступає до лав новостворених збройних сил Карпатської України – «Карпатської Січі». Він проходить вишкіл і згодом бере участь у боях проти угорських військ. Після поразки Карпатської України «Бір» потрапляє на кілька місяців до в’язниці. З приходом радянської влади в Західну Україну у вересені 1939 р. скориставшись ситуацією Шишканинець перебирається на Лемківщину. Там у невеличкому селі Команча він очолює місцевий поліцейський відділ, а через рік його заарештовує гестапо за приналежність до ОУН. Проте із німецької в’язниці він також організовує втечу.

У другій половині 1944 р. Василь Шишканинець вступає до лав УПА, бере активну участь у формуванні куреня «Лемківщина – Захід», а також стає ад'ютантом курінного «Рена».

20 березня 1945 р. у с. Струбовиська зайшла сотня «Веселого» із частиною куреня «Рена» на чолі з ад’ютантом «Бором», яка була розквартирована у селі. Вже наступного дня з м. Тісна в село відправились два батальйони НКВС, яким допомагали частини Війська Польського та польської поліції. В результаті багатогодинного бою відділи УПА змушені були відступити. Зайнявши село радянська армія за підтримки поляків почали палити село і вбила більше 30 місцевих мешканців. Під час бою втрати особового складу відділів УПА становили близько 15 стрільців, а втрати противників лише вбитими становили 86 осіб, також у бою вбили командира штурмової роти НКВС капітана Головенка.

На початку 1947 «Бір» разом із Степаном Стебельським («Хріном») бере участь у великому бою із дивізією Війська Польського в лісах поблизу сіл Середнє Велике, Луків, Хоцень (зараз Польща). У першій половині лютого 1947 р. сотня Василя Шишканинця «Бора» потрапила у польське оточення. Дочекавшись підкріплення від Степана Стебельського «Хріна», сотня «Бора» не тільки успішно вийшла з оточення, але й завдала значних втрат ворогу. Втрати поляків становили лише вбитими 180 осіб, що в п’ятеро перевищувало втрати упівців!

28 березня 1947 р. сотні «Хріна» і «Стаха» влаштували засідку в селі Яблінки між Балигородом і Тісною. В ході бою було ліквідовано заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського та кількох його охоронців. Вже 1 квітня 1947 р. на місце загибелі прибула військова комісія із загоном прикордонників. Сотня «Хріна» разом із сотнею Василя Шишканинця «Ударники-3» влаштували ще одну засідку під час якої було вбито більше 30 польських солдатів і офіцерів.

Літом 1947 р. з боями відділи «Бора» та «Хріна» разом прорвалися через кордон у районі села Сянки і перейшли на територію УРСР.

28 лютого 1948 р., в лісі поблизу сіл Завадка і Росохач Сколівського району під час облави московитів «Бір» загинув. Талановитому командиру сотні «Ударники-3» було всього 26 років.

У 1991 р. Василя Шишканинця «Бора» разом із стрільцями сотні «Ударники-3» було перепоховано на місцевому цвинтарі у смт. Бориня Турківського району.

Джерело: Локальна Історія літопис УПА Вікіпедія круасани календар УПА на 2021.

24 грудня 1920р. в Одесі народився Караванський Святослав Йосипович - Український мовознавець, дисидент, який за свої переконання відбув 31 рік московитських таборів.

Він відмовився доносити ­– його посадили. За ґратами, у сумнозвісній російській тюрмі «Владимирский централ»​ він записав розповіді свідків розстрілу польських офіцерів у Катині й почав створювати Словник рим української мови. Був у полоні нацистів, 31 рік провів у радянських таборах. Своє довголіття пояснював тим, що від тривалих голодувань, коли «вже лишалися шкіра і кістки, у нього наростало нове тіло». Святослав Караванський (1920–2016) був найстаршим серед правозахисників Гельсінської групи. До останніх днів він писав блоги, у яких застерігав світ від агресії кремля.

Батько Святослава, Йосип Григорович, був доцентом кафедри «Теоретична механіка» Одеського політехнічного інституту, тож після закінчення Одеської середньої школи ‘хлопець вступає до індустріального інституту. Утім, ще в шкільні роки в нього проявляється любов до філології і літературний талант (деякі вірші й оповідання Святослава Караванського навіть публікували в піонерській пресі), тож на початку 1939-го він стає ще й студентом інституту іноземних мов заочної форми навчання.

Література бере гору, але для того, щоб перевестися на філфак, потрібно відслужити в армії. А далі починається війна. У липні 1941-го частина, в якій служив Святослав, потрапляє в Західній Білорусії в оточення. «Після ряду пригод, хвороби, полону, звільнення з полону для праці в селі Мосівці, короткочасного вчителювання в селі Росоша під Проскуровим після праці в ролі перекладача з німецької та на німецьку для цензури Гебіцкомісара у проскурівській газеті «Український голос»… у березні 1942 року повертаюся до Одеси», - напише Караванський у своїй автобіографії.

В Одесі він знайомиться з учасниками похідних груп ОУН, яких до Одеси відрядив Провід, і вступає до їхніх лав. Під псевдо «Бальзак» відкриває українську книгарню «Основа», де починає збиратися одеське підпілля. Гроші від продажу книжок передає на потреби українського театру й гуртка. Потрапляє під пильне око румунських спецслужб і змушений на деякий час виїхати до Румунії.

У липні 1944-го нелегально повертається у Одесу, але на третій день, при спробі встановити зв’язок із колишніми однодумцями, Святослава Караванського заарештовують. Йому обіцяють звільнення і поновлення в університеті, якщо погодиться доносити про настрої студентської молоді, але він відмовляється. Наслідок – звинувачення в «буржуазному націоналізмі» і 25 років позбавлення волі.

Радянське покарання Святослав Караванський відбував у багатьох таборах Півночі та Сходу. Будував залізницю на Печорі, рубав ліс біля Магадану, добував золото на Колимі, прокладав магістраль Тайшет — Лена, шив спецодяг у Мордовії. Після смерті Сталіна, коли табірні умови стали не такими суворими, взявся за літературну працю: пише поезії, віршовані казки, п’єси, перекладає (його навіть беруться друкувати у «Літературній газеті»), починає роботу над «Словником українських рим».

Наприкінці грудня 1960-го Караванський виходить на волю за амністією і повертається до Одеси, де невдовзі одружується із Ніною Строкатою, яка на довгий час стає його вірним другом і палким захисником.

Після таборів знайти інтелектуальну роботу було практично неможливо, тому Караванський закінчує курси механіків ремонту обчислювальних машин і працює слюсарем. Згодом йому вдається влаштуватися перекладачем, а також позаштатним кореспондентом журналу «Україна», організатором передплати «Союздруку», агітуючи читати та передплачувати українську пресу. А ще по інститутах і технікумах організовує збір українських книжок і пересилає їх на Кубань, де вже не було жодної школи з українською мовою викладання, а в бібліотеках не було українських видань.

У 1962 році Святослав Караванський вступає на заочне відділення філологічного факультету Одеського державного університету, береться за переклад роману Шарлотти Бронте «Джейн Ейр», пише фейлетони, працює над книгою «Біографія слів», дописує «Словник українських рим», де зібрано близько 60 тисяч римованих пар.

Його енергії можна було позаздрити. Він звертався до громадських і державних установ з пропозиціями щодо відзначення ювілею Миколи Лисенка, агітує за дублювання всіх фільмів українською мовою та створення при кіностудіях рад глядачів, висуває ідеї щодо поліпшення торгівлі українською книжкою. А паралельно – поширює серед друзів самвидав: передрук праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, роботи академіка Андрія Сахарова, поетичні твори.

Переломним стає 1965 рік, коли виходить «Закон про мову», згідно з яким, основною мовою викладання у вищій школі визначається російська, а в школах викладання українською можливе лише за бажанням батьків. Караванський пише статтю «Про одну політичну помилку» і надсилає лист до прокурора Глуха з проханням притягнути за це до кримінальної відповідальності міністра освіти Даденкова.

Цей лист був зачитаний в ефірі радіостанцій «Голос Америки» і Радіо Свобода». Відповідь не забарилася - 4 вересня 1965 року у квартирі Караванського проходить обшук. Нічого недозволеного знайти не вдалося, але наступного дня Святослав Йосипович розіслав в офіційні організації та в газети категоричний протест проти безпідставного обшуку, а трохи пізніше вручив консулам Польщі та Чехословаччини в Києві листи, де йшлося про «порушення ленінських норм національної політики в Україні» та про арешти серед української інтелігенції в серпні-вересні 1965-го.

Щоб зупинити правдолюбця, радянська система не придумала нічого іншого, як «визнати помилковою» амністію 1960 року і відправити Караванського «досиджувати» невідбуті майже 9 років таборів суворого режиму. Його арештовують прямо на вулиці і без суду й слідства запроторюють до «Володимирського Централу».

Караванський і там продовжує свою боротьбу за права людини. Він знаходить способи передавати інформацію на волю, і вона потрапляє на Захід. Він п’ять разів оголошує голодування, які намагаються перервати штучним годуванням. Він пише клопотання в офіційні організації та представникам громадськості, добиваючись права на побачення з дружиною Ніною Строкатою. У 1967 році пані Ніна у відчаї пише листа Генсеку Брєжнєву, де є фраза, яка згодом облетіла цілий світ: «Оскільки ви за 18 років не можете виправити мого чоловіка, то прошу його розстріляти, а не знущатися з нього».

У «Володимирському Централі» Караванський дізнається про одну із найбільших таємниць КГБ, яку ретельно приховували від світу – розстріл у березні-квітні 1940-го в лісах Катині неподалік Смоленська 15 тисяч польських офіцерів, інтернованих 1939-го під час розділу Польщі між Німеччиною та СРСР. Він записує свідчення в’язня-адвоката Бориса Меньшагіна, який був бургомістром Смоленська за часів окупації і якого німці у квітні 1943-го возили до Катинського лісу на ексгумацію трупів польських офіцерів. Цей компромат на СРСР, на компартію теж потрапляє на Захід…

15 вересня 1969 року Святослава Караванського, просто у в’язниці, повторно заарештовують за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді» і через півроку оголошують вирок: 10 років позбавлення волі з урахуванням ще не відбутого терміну. На суді виступила Ніна Строката й рішуче стала на захист чоловіка та його права говорити й писати все, що він вважає за правду, як того вимагає Декларація прав людини. 6 грудня 1971 року за активну правозахисну діяльність Ніну Строкату теж арештовують і засуджують до чотирьох років таборів. Під час етапування в Мордовію вони опинилися в сусідніх вагонах, розділених гратами…

У лютому 1979 року, в ув’язненні, Святослав Караванський пише заяву на вступ до Української Гельсінської групи. Зрозумівши, що «перевиховати» чи зламати подружжя не вдасться, Ніну і Святослава Караванських в листопаді 1979-го позбавляють радянського громадянства і висилають до США. Це рішення приймалося на рівні президента США та генсека компартії СРСР.

Караванські оселилися в містечку Детройт у штаті Меріленд, працювали на Українському радіо та в газеті «Шлях перемоги». За кордоном Караванський опублікував низку праць з мовознавства, зробивши свій внесок у науку і, за влучним висловом Лариси Масенко, замінивши собою цілі інститути. У спадок на багато поколінь він залишив «Практичний словник синонімів української мови», «Словник українських рим» та «Російсько-український словник складної лексики».

Попри пережите, доля дарувала Святославу Караванському довге життя. У 95 років він мав гострий розум і любив кататися на скутері.

Помер 17 грудня 2016 року від саркоми в лікарні Балтимора й був похований на цвинтарі св. Андрія (штат Нью-Джерсі) поряд з могилою Ніни Строкатої, яка відійшла у вічність 2 серпня 1998 року, на 72-у році життя.

Джерело інформації. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/24/1920-narodyvsya-svyatoslav-karavanskyy-movoznavec-dysydent

23 грудня 1882р. у с. Шоломия або Шоломинь, нині Пустомитівський р-н., Львівська обл. народився Адам Здислав Коцко - діяч студентського руху, борець за Український університет у Львові. Убитий поляками під час студентських виступів 01.07.1910р.

Адам Коцко народився 23 грудня 1882 року в селі Шоломия Бобрецького повіту, тепер Пустомитівський район Львівської області в сім'ї Андрія Коцка і Соломії (Саломеї) з роду Павліковських. Охрестив його аж через три місяці — 25 березня 1883 року греко-католицький священник і парох храму святого пророка Іллі в Шоломиї о. Олександр Радзикевич. При хрищенні отримав подвійне ім'я Адам Здіслав.

Сім'я Коцків у пошуках кращого життя переїхала в Бережани, далі в Бучач, а 1901 року — у Львів. Батько Адама працював у страховому товаристві «Дністер» переписувачем документів, а мати походила з польської родини та була домогосподаркою. Прадід по матері брав участь у Листопадовому повстанні.

Через часті переїзди родини спочатку навчався у Бережанській та Бучацькій гімназіях. Брат був чотарем УГА, служив, зокрема, у 1-й сотні Літунського полку (Дуліби, тепер Стрийський район).

У 1905 році Адам Коцко закінчив Академічну гімназію у Львові. Був членом театрального гуртка, його малярські твори історичної тематики експонувались у приміщеннях Академічної гімназії. 1905 року вступив на правничий факультет Львівського університету. Здійснив багато подорожей по Галичині та Наддніпрянській Україні, розповіді про які вміщував у львівських газетах.

Адам Коцко був членом українського академічного молодіжного товариства «Вільна громада» і товариства робітників «Воля». Побував в Америці разом із заробітчанами, після чого у газеті «Громадський голос» опублікував враження від поїздки.

1906 року поранений у Львівському університеті під час сутички між польськими та українськими студентами. 1907 року через участь у демонстраціях українських студентів, що вимагали створення українського університету, був заарештований. Через голодування звільнений. 

Тіло мертвого Адама Коцка із слідами від кулі на голові.

1 липня 1910 року українцями було заплановане віче, проведенню якого намагались завадити поляки, спорудивши в приміщенні Університету барикади. Їхньою головною метою було перешкодити українським студентам вийти з Університету й таким чином зірвати запланований похід вулицями Львова. Після спорудження поляками барикад почались сутички, під час яких поляки почали використовувати зброю. Перестрілку зупинила поліція, яка прибула через 15 хв. В результаті 28 осіб було поранено.

Адам Коцко був важко поранений у голову польськими шовіністами. Помер через 9 годин на руках у своєї матері.

Василь Мудрий згадує про це віче та вбивство Коцка в своїх спогадах про Український таємний університет у Львові. Він також згадує, що студент Леонтович був важко пораненим в ногу під час сутичок.

Поліція заарештувала 127 українців, у тому числі шістьох дівчат. Зі студентів-поляків не затримали жодного, лише записали їхні домашні адреси після чого відпустили.

Похорони Адама Коцка 4 липня 1910 року вилилися у багатотисячну маніфестацію. Він був похований на Личаківському цвинтарі (поле № 5, поряд могила Аполлона Ничая). Промови біля могили Адама Коцка тривали близько шести годин. Слова прощання над могилою студента промовили Кость Левицький, Михайло Грушевський, Кирило Трильовський, Осип Назарук та Лонгин Цегельський.

З повідомлень української львівської преси

«Сьогодня, в п'ятницю рано, полилась кров на львівському університеті. Багато академіків тяжко і легко поранених. Академік Адам Коцко вбитий бровнінгом. Українська академічна молодіж зібралась сьогодня о год. пів до дев'ятої в ІІІ залі університету, щоби запротестувати проти ігнорованя правительством справи українського університету. Як відомо, при останній бюджетовій дебаті, презес кола польського посол Гломбінський заявив у своїй промові, що польське коло не може згодитись на вилученє існуючих українських катедр на львівському університеті в окреме тіло, котре мало би бути переходовим станом до самостійного українського університету. Австрійське правительство, повинуючись волі кола польського, перестало відтоді конферувати з українською парламентарною репрезентацією, не хотячи тим самим й чути про здійсненє бодай в частині домагань всього українського народу в справі українського університету. Се провокаційне становище правительства і кола польського дало причину до того, що українські посли заявили, що будуть ставити перешкоди в справі креованя італійського правничого факультету у Відні. Се провокаційне становище нинішнього правительства Бінерта-Штірка і кола польського відчуло діймаючо українське студентство. Висловом його обуреня було нинішнє демонстраційне віче на університеті, а епілогом віча — труп і кільканайцять тяжко і легше ранених.

Віче на університеті:

О год. пів до 9 відбуло около 300 українських академіків віче в ІІІ салі університету в цілі запротестованя проти ігноровання і легковаженя міністерством просвіти справи українського університету. Віче відбувалося зовсім спокійно. Коли зближалось воно до кінця і українські академіки хотіли спокійно опустити університет, долетіли до салі вічовиків голоси і крики вшехпольської молодіжи, котра заскочена українським вічем прийшла на університет у невеликій кількості.

Барикади:

Група вшехпольської молодіжи разом з педелями старалась спершу перешкодити вічу. Бачачи, одначе, перевагу чисельну українських академіків, кинулася до будови барикад. На відголос тріску і ломоту лавок та криків вшехполяків кинулась частина української молодіжи, щоби перешкодити в будові барикад.

Стріли револьверові:

Прийшло до бійки на палиці і поліна. Почали падати з обох сторін поліна. Втім, як запевняють найбільше категорично учасники подій академіки тов. Осип Охримович і Ревюк, впали зі сторони вшехпольської молодіжи револьверові стріли.

Труп і ранені:

Страшна хвиля… Академік Адам Коцко, симпатик нашої партії, що стояв на самім переді української молодіжи, поцілений кулею бравнінга повалився на землю. Стрілів впало з обох сторін около 50. Між українською молодіжею ранено кількох тяжко (один в голову, а один в коліно), а кільканадцять легко. Ранено також легко в голову кількох педелів і кількох польських академіків…»

Джерело інформації. Історія України Вікіпедія.

21 грудня 1920р. у с. Мавковичі народився Іван Хома "Богдан" реф. СБ Самбірського районного та Турківського надрайонного проводів, керівник кур'єрської групи ЗП УГВР, заст. голови ВК "Літопису УПА", Лицар Зол. Хреста бойової заслуги.

Народився у сім'ї селян-ремісників. Освіта — неповна середня. Член Юнацтва ОУН із 1938 р., ОУН — з 1940 р. У 1940—1941 рр. перебував на нелегальному становищі.

В роки німецької окупації за дорученням ОУН працював в українській допоміжній поліції у Львові та околиці (1941—1944). У підпіллі з квітня 1944 р. Співробітник організаційно-мобілізаційної референтури Самбірського окружного проводу ОУН (1944), референт СБ Самбірського районного проводу ОУН (02.1945-1948). Влітку 1948 року закінчив курси СБ. Референт СБ Турківського надрайонного проводу ОУН (08.-09.1949). Заступник керівника кур'єрської групи Проводу ОУН в Україні, яка восени 1949 р. доставила підпільну пошту за кордон до ЗП УГВР. Керівник кур'єрської групи ЗП УГВР, яка 31.05.1950 р. десантувалася в Україні з американського літака, успішно доставивши пошту до Проводу ОУН.

У серпні 1950 р. вдруге вирушає з поштою на захід і в жовтні того ж року успішно доставляє її до ЗП УГВР. Втретє готувався до десантування в Україні, навчаючись в американській розвідувальній школі в Західній Німеччині (05.1951-03.1952), звідки відрахований через конфлікт з керівництвом ЗП УГВР. Відтак перебував на еміграції в Західній Німеччині, а з 1954 р. — у США.

Член ОКВ УПА США і Канади, голова Станиці Вояків УПА у Нью-Йорку, голова контрольної комісії ГУ ОКВ УПА, заступник Голови, Голова ОКВ УПА (09.1970-1972), заступник Голови ВК «Літопису УПА» (1973-06.1975). Поручник СБ (?); двічі відзначений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу (20.07.1950, 20.10.1951). 

Помер 27 червня 1975 (54 роки) Нью-Йорк.

26.11.2017 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам'яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у м. Городок Львівської області нагороди передані на зберігання в Городоцький історико-краєзнавчий музей.

Джерело. Літопис УПА та календар УПА на 2020, Вікіпедія.

22 грудня 1950р. у бою з московитами загинув Василь Петровський "Орлик" Калуський райреферент СБ.

м. Калуш 

22 грудня 1950р. у бою з московитами біля с. Княгиничі Рогатинського р-ну. загинули Іван Віленович, Петро Осташ, Йосип Страшко воїни УПА.

Памятний знак на місці загибелі інших воїнів УПА, Івано-Франківська обл., Рогатинський р-н. Княгиничі.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020.

21 грудня 1950р. московити розстріляли Чемерис Ольгу Семенівну "Дніпрова" розвідниця СБ Станіславського окружпроводу, друкарка "Боєслава".

26 червня 1951 року співробітники УМДБ Станіславської (тепер Івано-Франківської) області знищили спогади черкащанки Ольги Чемерис про голодомор 1932-1933 років та інші її міркування щодо українського визвольного руху.

Про це я прочитав в одній із газет, які придбав на вокзалі в Івано-Франківську років 7-8 тому. Змалечку полюбляю читати видання тих міст України, в які, мандруючи, потрапляю. Інколи з них дізнаєшся більше, ніж з наукових розвідок…

От і ця інформація мене заінтригувала. Мене зацікавили два моменти: по-перше, чому спогади черкащанки нищили так далеко від Черкас, а по-друге, я не міг позбутися відчуття, що це прізвище мені знайоме. І то не плодючий письменник Валентин Чемерис, а хтось інший. Та пригадати ніяк не міг. Однак, як це часто буває, спогад виплив сам собою, коли я розповідав дітям товариша про Василицький скарб XIV століття. Вони були саме такого віку, коли цікавляться скарбами. А я про нього знав ще з тих часів, коли працював у Черкаському обласному краєзнавчому музеї.

Як відомо, 5 жовтня 1921 року в селі Василиця за випадкових обставин було знайдено скарб срібних речей, відомий у науковій літературі, як Василицький. Він містився в керамічному горщику: зверху лежали срібні монети, а під ними – срібні каблучки, браслети, застібки та ін. З ним пов’язано багато пригод. Але нині чотири прикраси і 52 монети зі скарбу зберігаються в Національному музеї історії України, а 47 прикрас – у його філії – Музеї історичних коштовностей України.

Василицький монетно-речовий скарб відноситься до найвизначніших пам’яток післямонгольського-ранньолитовського часів з території Черкас. Чому Черкас? Бо село Василиця ще напркінці 1950-х років злилося з селом Дахнівка, а в серпні 1982 року обласне керівництво вирішило з’єднати Дахнівку з Черкасами через територіальну та економічну близькість. Тобто, тепер це мікрорайон Черкас, який, проте, зберігає свою окремішність і унікальність.

Узагалі, Василиця дивовижне місце. Досить лише сказати, що зовсім поряд з Василицею розташоване городище, на якому жили люди ще до появи єгипетських пірамід. А польський історик Едвард Рудіковський, який приїздив сюди всередині XIX століття, на основі інформації, отриманої від місцевих жителів, свідчить, що тут колись була перша козацька січ. Та для мене було важливим те, що я пригадав: Василицький скарб виявили на території садиби місцевої жительки Насті Чемерис під час викопування ями під стовп для воріт… От чому мені було відоме це прізвище.

А в квітні 2015 року в міжнародному інтелектуальному часописі „Україна модерна” я прочитав скорочену версією, як на мене, дещо упередженої статті кандидатки історичних наук і наукової співробітниці Центру досліджень визвольного руху Марти Гавришко „Заборонене кохання: фактичні дружини учасників підпілля ОУН та УПА у 1940-1950-х рр.”. З неї я дізнався, що Ольгу Чемерис-„Дніпрову” викликав до себе як друкарку восени 1945 року член референтури пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН Михайло Дяченко („Гомін”). Тобто, Ольга Чемерис мала псевдо „Дніпрова”. Що цілком логічно, якщо вона народилася у Василиці. Отже, Настя Чемирис могла бути її мамою, або просто родичкою.

Крапки над „і” розставила стаття Івана Драбчука „Доля-недоля Ольги Чемерис” надрукована в реґіональному науково-методичному альманасі „Краєзнавець Прикарпаття” ще 2013 року, який мені пощастило прочитати лише зараз.

Отже, Ольга Чемерис і справді народилася в селі Василиці, що є зараз частиною Черкас, 1925 року. Того ж року народилася і моя мама. Мене вразило, наскільки що вони були схожими: обоє стрункі, симпатичні, ще й із однаковими зачісками, русяві. Моя мама, надзбручанка Марія Ластівка, теж була в ОУН, за що відбула 10 років каторги на півночі Росії. А наддніпрянку Ольгу Чемерис розстріляли в Станіславі 1950 року. Ось витяг з обвинувального акту: „Чемерис Ольгу Семеновну по совокупности совершенных ею преступлений подвергнуть высшей мере уголовного наказания – расстрелу с конфискацией всего имущества. Вещественные доказательства – изъятое у задержанной оружие – сдать на склад артснабжения, антисоветскую литературу уничтожить”.

Вражає цинізм влади: яке могло бути майно в молодої жінки-підпільниці? Хіба що спогади, зокрема про голод 1932-1933 років на Черкащині, брошури та листівки ОУН, окремі з яких написала вона, висловивши свої міркування про визвольний рух. Приміром, такі: „…Я, східнячка, вихована при радянській владі, будучи посвяченою в ідеї українського націоналізму, за короткий час пізнала їх і загинула за них”. Тож комуністична окупаційна влада вбивала не молоду жінку, увесь „злочин” якої полягав у тому, що вона усвідомила себе українкою і боролася за священне право кожної нації мати свою державу. Хоч сама вона нікого в цій боротьбі не вбила. Але злочинна влада боялася її прозріння, боялася, що вона поширюватиме ідеї незалежності України далі. А це смерть для імперії. Тому вбивали не стільки її, скільки майбутнє України. Нищили навіть її спогади про голодомор – ще один кривавий злочин комуністів.

Наша нинішня незалежність – це кров таких от донедавна невідомих борців за волю України. Ми досі згадуємо Павлика Морозова, Зою Космодем’янську і багатьох інших теж, по суті, жертв комуністичної системи. Багато з нас і досі противляться перейменуванню вулиць названих на честь „героїв”, витворених радянською пропагандою, бо не знають героїв справжніх. Чи багато черкащан чули про свою землячку Ольгу Чемерис, котра загинула за Україну не сподіваючись на якісь почесті чи вдячність від влади? Вона пішла на смерть за ідею, котра виявилася незнищенною, на відміну від тюрми народів. І за любов… Каюсь, і я, колишній старший науковий співробітник музею в Черкасах, донедавна не знав про неї.

Перед війною Ольга була звичайною радянською дівчиною. Вона навчалася в Черкаській школі, була комсомолкою. Та от прийшла велика війна. Влада, котра здавалася могутньо-нездоланною, покинула її і мільйони її співвітчизників на поталу ворогу. І поступово стала відкриватися правда про завойовника північного: про Биківню під Києвом, де покоїться до 100 тисяч людей, знищених занесеною на багнетах з Росії комуністичною владою; про Уманську тюрму, в підвалі якої з приходом німців було виявлено понад 800 підданих тортурам і вбитих чекістами в’язнів. З них близько 30 – жінки... Про розстріляних північними окупантами українців у Львові, Луцьку, Вінниці, Дем’яновому Лазі біля Івано-Франківська – місці масових розстрілів в’язнів тюрми НКВД. Про таку ж тюрму в Чорткові... Регіони різні – почерк один. Не дивно, що з приходом німців дехто сподівався на передишку, гуманність нової влади. Марно! Для завойовника автохтони лише раби, матеріал для побудови імперії, а не партнери. Тож тільки за один день – 18 серпня 1941 року гітлерівці розстріляли понад 2800 жителів Тальнівського району. Серед черкащан поширилися моторошні чутки і про табір “Уманська яма”, який став символом звірячої жорстокості гітлерівців. Майже 25 тисяч жителів тієї ж Умані гітлерівці закатували і розстріляли в Сухому Яру та інших місцях. Що помінялося? Та й чи могло щось помінятися для бездержавної нації?

Українці знову гинули і працювали на чужу імперію. Тепер на німецьку. За неповними даними до фашистського рейху було відправлено тільки черкащан понад 30 тисяч. А перед тим їх везли на Соловки, до Сибіру…

Ольга Чемерис працювала в Черкасах чорноробом. За те що самовільно кидала роботу, її двічі заарештовувала та ув’язнювала німецька поліція.

У 1943 році вона з матір’ю опинилася на Станіславщині. Припускаю, що, незважаючи ні на що, тікала від влади радянської, адже працювала в німецькій військовій частині і знала, чим це їй загрожує. Крім того, Україною вже розійшлася інформація про боротьбу ОУН з німцями, яка поставила собі за мету відродження української держави. А Ольга Чемерис не могла не знати і про боротьбу проти російських завойовників повстанців на Черкащині, про відновлену ненадовго українську державу під назвою УНР. Напевне, вона відчувала суголосність боротьби повстанців на Черкащині, в Холодному Яру і на Західній Україні.

Мабуть, саме тому не пішла на Захід з німцями, а залишилася в Україні. В селі Тязів під Станіславом вона познайомилася з Гаврилом Петровським (псевдо Сербин) – керівником ОУН у сусідньому селі Сільці. За його посередництва пішла в підпілля. На початку липня 1944 року референт Служби Безпеки (СБ) Галицького надрайонового проводу ОУН Теодозій Струк (Прометей) з Тисмениці офіційно залучив її до роботи в організації, давши псевдо Дніпрова. Як пропагандист Ольга в підпіллі також використовувала псевда Вікторія і Вогнезора.

У жовтні 1944 року Ольгу Чемерис переводять у СБ Станіславського окружного проводу ОУН, де вона працює розвідницею. Житель Сільця Василь Яремчук у життєписі „Моя Одіссея” згадує: „Оля прекрасно володіла російською мовою, і тому СБ використовувало її напівлегальний стан у роботі”.

Невдовзі Ольга одружується з окружним провідником СБ Артемом (Михайло Нагнибіда). Та 8 грудня той загинув у бою з радянською опергрупою в Сільці. Це був дуже важкий морально період для Ольги Чемирис. Тож на початку 1945 року окружний провід, щоб відволікти її від важких спогадів, направив дівчину на місячні курси пропагандистів. По їх закінченні вона працювала пропагандистом Галицького районного проводу ОУН, виступала на зустрічах з населенням, наголошувала на необхідності створення незалежної Української держави.

Згодом її направили на роботу до Карпатського крайового проводу ОУН. Там у Чорному лісі вона і працювала під безпосереднім керівництвом Михайла Дяченка. Восени 1946 року Ольга захворіла на туберкульоз і потребувала негайного лікування. З дозволу керівництва ОУН Дяченко відправив її до своєї дружини в Рівненську область, де вона перебувала до 1948 року. Коли після лікування поверталася до свого керівника Михайла Дяченка, агенти МДБ через зрадника вийшли на неї у Львові і заарештували. Побоями змусили зізнатися в роботі на ОУН. Та на той час чекістів цікавила не стільки вона, скільки Дяченко. Тож оскільки про її арешт в організації не знали, вони вирішили з допомогою Ольги схилити його до виходу з повинною. В обмін на життя і свободу запропонували їй і далі працювати на ОУН, передавати їм інформацію про керівників підпілля. У дівчини не було вибору. Її доставили в Галицький район, та зустрівшись з Михайлом, вона відразу все йому розповіла. Той зумів переправити Ольгу в Калуський район до підземного бункера. Там вона мала перебути зиму 1948-1949 років.

Але… всі ми люди. Повстанці теж. Між Дяченком і Чемерис спалахнуло кохання. Треба сказати, що Михайло був романтичною натурою, відомим повстанським поетом. Своїй коханій він присвятив поему „Сталь без іржі”. І якось, не витримавши розлуки, надумав навідатися до своєї коханої. Однак потрапив у засідку в рідному селі Боднарові. Відстрілюючись, утік, проте дорогою вивихнув ногу. Зумів дістатися до замаскованої криївки і залишився зимувати з Ольгою. Та ще в лютому 1949 року усе ж повернувся до повстанців. А Ольга влітку того ж року народила від нього доньку. На жаль, за три місяці їхня Іринка померла.

Ольга і далі працювала друкаркою в Дяченка, якого перевели на роботу до Станіславського окружного проводу ОУН. Чекісти, не дочекавшись від неї жодного повідомлення, розпочали на підпільницю полювання. 31 грудня 1949 року її таки заарештували вдруге. На допиті вона заявила, що не могла видати Михайла Дяченка, бо покохала його. Судили її 29 вересня 1950 року, а розстріляли 21 грудня. На той час такому страшному для СРСР ворогу виповнилося 25 років!..

За 40 років сталося те, за що загинула молода черкащанка: Україна здобула Незалежність. 13 жовтня 1994 року в. о. прокурора Івано-Франківської області М. Андріуца відмовив Ользі Чемерис в реабілітації, про що просили її родичі. Вочевидь Україна ще не настільки українська, щоб вшановувати належно борців за її волю.

А Інтернеті я побачив інформацію, про те, що в рідному селі Ольги Чемерис (тоді - ред) було встановлено пам’ятника з написом „Загинула від рук ОУН”. Можу в це повірити. Цинічна лицемірність і брехливість радянської влади не мала меж…

Олександр Вівчарик

Фото з відкритих джерел Інтернету

https://procherk.info/resonance/2-cherkassy-news/91874-cherkaschanka-olga-chemeris-borolasja-za-nezalezhnu-ukrayinu-na-prikarpatti

Календар УПА на 2020р

20 грудня 1921р. у м. Богородчани народився Ярослав Мартинець "Берест" "Кримський" - лікар куреня "Підкарпатський" субреферент пропаганди Станіславського надрайонного проводу, старший вістун УПА.

На свiтлинi: Василь Гулимчук- «Калина», Ярослав Мартинець- «Берест» (у центрi) i Микола Тимкiв-«Муха»

Народився Ярослав Мартинець у мiстечку Богородчани, що за 20 кiлометрiв вiд Станiслава. Молодшими у подружжя Василя i Розалiї Мартинцiв були дочка Марiя (1924 р. н.) I син Антон (1926 р. н.). Навчався Славко у Богородчанськiй школi, яку закiнчив 1936 року. У тому ж роцi вступив у Станiславську українську гiмназiю. Був активним членом Пласту. В 1939 — 1941 роках Я.Мартинець — учень совєтської десятирiчки (9-10 класи) у Станi славi. Разом з Михайло Хмелем- «Всеволодом» очолював тут Юнацтво ОУН. З початком совєтсько-нiмецької вiйни у червнi 1941 року, Ярослав повернувся у Богородчани. За деякими відомостями вiн якийсь час був секретарем української полiцiї у рідному мiстi. Пiдтримував зв’язки з нацiоналiстичним пiдпiллям. Розшукуваний гестапо. У 1942 — 1944 роках — студент медичного факультету Львiвського унiверситету. Активний серед українського студентства. Брав участь в охоронi українських учених вiд боївкарiв польської Армiї Крайової. Завiдував мiською медамбулаторiєю у Богородчанах (серпень-листопад 1944). З кiнця листопада 1944 року — Я.Мартинець лiкар УПА (пiдпiльне псевдо «Берест»). Разом з О.Зеленчуком-«Пастером» проводив медсестринськi курси в лiсi, що неподалiк села Тяпче Долинського району.

Пiзнiше перебував у куренi командира Павла Вацика-«Прута» (1944 —1946). Протягом сiчня-лютого 1945 року лiкував командира «Рiзу-на», пораненого на Рiздво 1945 року. З квiтня по листопад того ж року «Берест» з куренем «Прута» перебував у пропагандивному рейдi УПА по теренах Чехословаччини та Польщi.У 1946 — 1948 роках Я.Мартинець — член Калуського надрайонного проводу ОУН (медичної секцiї). Також лiкар у збройному пiдпiллi (1947-1948). Загинув на свято Стрiтення 15 лютого 1948 року разом з охоронцями — «Калиною» i «Мухою» (родом iз села Завою Калуського району).

Автори статті - допису: Микола КОГУТ, Йосип ГАВРИЛКО.

https://ptaha.info/posts/our-herious/povstanskyi-likar-berest-yaroslav-martynets/

19 грудня 1950р. у бою з московитами біля с. Білявинці Бучацького р-ну. через зраду загинув Іван Кривенький "Захар" надрайонний референт СБ і ще один підпільник.

Іван Кривенький на псевдо "Захар"

*****

Історія хлопців з лісу, як називали українських воїнів з ОУН і УПА в народі часто-густо оповита таємницею. Такими були умови їх роботи. Але ще більш утаємниченими є історії людей, які забезпечували безпеку підпільної організації та армії без держави — УПА. 

Тому подвійно цікаво, коли вдається віднайти крихти інформації, яка стосується життя і діяльності таких людей.

В Бюро досліджень історії спеціальних служб встановили, що Іван Кривенький боровся на невидимому фронті до 1950 року, успішно воюючи проти НКВД-МГБ, збираючи інформацію про їх співробітників, викриваючи ворожу агентуру в лавах підпілля. 

А тими днями, вони разом з товаришем зробили нову криївку в селі Білявинцях, але хтось їх видав і вони обидва потрапили в оточення.

У цьому останньому епізоді героїчного життя повстанця невідомою залишається лише смерть Кривенького, бо інформація суперечлива: за однією із версій він був убитий в бою, а за іншою — сам застрелився, аби не потрапити у полон, коли не зміг з боєм вийти з оточення. 

Як би не було насправді, але з того запеклого бою він не вийшов живим.

Історична довідка:

Майбутній керівник надрайонної СБ ОУН народився у ще незалежній, але вже воюючій Україні 1919 року у селі Жизномир (тепер це у Бучацькому районі Тернопільської області). Під час навчання в школі Іван проявив тяглість до рідної культури й традицій ставши членом таких культурно-освітніх товариств як «Луг» та «Просвіта», котрі активно переслідувались польською окупаційною владою за проукраїнську діяльність. Можливо, саме тут зав'язав перші контакти з ОУН. У юні роки Іван розкрив у собі талант співця, який почав реалізовувати у найближчому хорі. котрий виявився церковним. Але, історія внесла свої корективи, коли розпочалась нова світова війна і стати професійним співцем чи служителем церкви Івану Степановичу не вдалось. 

Тут розпочинається нова сторінка біографії, адже війна спонукала стати до зброї і Іван обрав стати до лав української дивізії «Галичина» і десь на бойовищах здобув бойове поранення. Варто відзначити, що разом з іншими новобранцями присягу Іван складав по-українськи й не Гітлеру, а Україні та Господу Богу.

У кривавих подіях 1944, коли більшовики вдруге окуповували Україну, чудом вийшов з оточення з-під міста Броди, де розгорнувся потужний наступ на Львів і головним завданням Івана було цей наступ стримати так довго, як можна, аби населення встигло втекти.

Після прориву з оточення, повернувся до рідного села і ввійшов в підпілля революційної ОУН де з часом став надрайонним референтом Служби безпеки Бучаччини. Переховувався разом з побратимом Левком Бегерським (на псевдо «Дон»). Вони мали криївки в лісах поблизу сіл Малі Заліщики, Броварі, містечка Золотий Потік і навіть подвір’ї одного дитсадка.

Доля дружина Івана Кривенького — Ірини Михайлівни

Дружина повстанця стала однією з перших, кого радянська влада ховала від людей у божевільнях. 

Не менш цікавою і трагічною виявилась доля вірної помічниці Івана — його дружини Ірини Михайлівни. За допомогу чоловіку її було репресовано, двічі арештовано, вона також пережила нелюдські тортури.

Після другого арешту в 1947 році, більшовики засудили її до 10 років концтаборів. Коли ж Ірина вийшла на волю не одразу повернулася додому через можливі повторні репресії родичів. А ще до неї дійшла звістка, що їх з Іваном донька Маруся, котрій на момент арешту матері було 6 років — померла.

Але тоді Ірина ще не знала правди, що насправді донька в безпеці — її вдочерила зв'язкова чоловіка. Але через чийсь донос зв'язкову викрили, а доньку помістили в дитбудинок.

У 1957 році більшовики її відправили додому, але одразу ж ізолювали в психлікарні. Чи варто уточнювати для чого, якщо й сама Ірина до останнього дня перебування в закладі не могла зрозуміти, що її тримають в психлікарні, а не у звичайній в'язниці, в таких тюремних умовах її там замкнули.

Фактично, дружина повстанця стала однією з перших, кого радянська влада ховала від людей у божевільнях. З нового ув'язнення визволилась чудом і лише завдяки односельцю, котрий дізнався про її місце перебування і домігся звільнення як незаконно утримувану.

Джерело.https://bastion.tv/istoriya-bijciv-nevidimogo-frontu-oun-rivno-70-rokiv-tomu-zaginuv-ivan-krivenkij_n38742

13 грудня 1951р. у бою з московитами біля с. Сваричів загинули: Ярослав - Василь Косарчин «Байрак», «Козак», «7-7», «Вівчар» Український військовик, сотник УПА, командир ТВ-23 «Магура» та Фрайт Володимир Васильович «Батько», «Жар», «Вир» Український військовик, окружний провідник Калуської та Дрогобицької округи ОУН, лицар Бронзового хреста заслуги УПА.

Ярослав-Василь Косарчин народився 15 серпня 1919 року в селі Нагірянці (нині в межах м. Бучача Тернопільської області) у священичій родині. Загинув — 13 грудня 1951р. с. Сваричів, Рожнятівський район, Івано-Франківська область ) — Український військовик, сотник УПА, командир ТВ-23 «Магура» (квітень 1945 — осінь 1949), крайовий провідник ОУН «Карпати» (1949—1951).

Середню освіту здобув у державній польськомовній гімназії Бучачa , яку закінчив у 1937 році. Навчався у Львівському ветеринарному інституті (1939-1941 рр.), на ветеринарному факультеті Львівської медичної академії (1941-1944 рр.).

Працював на посаді організатора-люстратора Бучацького відділення «Українського кооперативного банку» (або «Українбанку») перед Другою світовою війною.

У лавах ОУН та УПА

У 1939 році вступив до ОУН, у 1940—1942 роках очолював студентську референтуру ОУН.

З 1944 року в лавах УПА, до середини липня пройшов вишкіл у старшинській школі «Олені-І», закінчив навчання зі ступенем старшого булавного. Після навчання працював наставником у старшинській школі.

У вересні 1944 року призначений ад'ютантом командира 5-ї Дрогобицької військової округи ВО-5 «Маківка». З весни 1945 року по 1949 рік — командир ТВ-23 «Магура».

Влітку 1946 року, за мужність і героїзм, проявлені у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, УГВР нагородила Ярослава Косарчина Срібним Хрестом бойової заслуги УПА 2-го класу й підвищила до звання сотника.

З 1949 по 1951 рік крайовий провідник ОУН «Карпати».

Загинув Ярослав Косарчин 13 грудня 1951 року поблизу с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області.

Місце поховання невідоме. 4 вересня 1996 р.відкрита й освячена символічна могила на Нагірянському цвинтарі Бучача поряд з могилами інших учасників визвольних змагань.

******

Фрайт Володимир Васильович народився у селянській сім’ї 13 серпня 1911 року у селі Лішня Дрогобицького району Львівської області.

Навчався у Стрийській гімназії, де познайомився і зійшовся з багатьма майбутніми діячами визвольного руху, зокрема, серед його однокласників були Кость Цмоць, Григорій Гасин, Григорій Дулин, Роман Ференц, Дмитро Корінець, Богдан Галайчук, Зиновій Гойсак, Володимир Тимчій, Лев Ребет, Василь Яворів та інші.

Продовжив навчання на агрономічному факультеті Львівської політехніки (закінчив в час німецької окупації). Член ОУН (1930-і). Інструктор Хліборобського вишколу молоді товариства «Сільський господар» у Стрию (1936—1939).

Учасник похідних груп ОУН (1941), провідник Звягельської округи на Житомирщині (08.-09.1941). Редактор осередку пропаганди (1945), референт пропаганди (01.1946-05.1949) Дрогобицького окружного проводу ОУН, в. о. політвиховника Дрогобицького ТВ-24 «Маківка» (І-а пол. 1947).

Керівник Дрогобицького (05.1949 — поч. 08.1950) та Калуського (поч. 08.1950 — 12.1951) окружних проводів ОУН, член ширшого Карпатського крайового проводу ОУН (1949—1951). Застрелився у криївці, не бажаючи здаватись живим.

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2021р. Вікіпедія.

Кархут Василь Володимирович - Український лікар, пластун, фітотерапевт, письменник. Особистий лікар митрополита УГКЦ А. Шептицького. В'язень концтабору "Береза Картузька" та московитських таборів.

Василь Кархут народився 1 липня 1905 року у сім'ї священника УГКЦ, і був небожем актора й режисера Леся Курбаса. Змалечку виявив любов до природи, особливо рослин та тварин. Після закінчення початкової школи в рідному селі в 1913 році починає навчання в Українській приватній гімназії ім. Тараса Шевченка в Городенці, директором якої на той час був відомий письменник, редактор, видавець Антін Крушельницький. За словами пана Василя, саме він прищепив йому любов до рідного слова та літератури. 

Буремні роки Першої світової війни залишили в серці юнака особливий слід, утвердивши його активну громадську та українську позицію – він бачив, як солдати-українці в селі Ясенів-Пільний у листопаді 1917 року вивісили на церкві синьо-жовтий прапор, як третього листопада 1918 року старшокласники гімназії в Городенці на чолі із сотником Іваном Чайкою без пострілу відібрали владу в поляків і встановили владу української держави – ЗУНР. На жаль, його долю не оминули трагічні особисті події – 1919 року від тифу помирає батько. Осиротілим хлопцем і матір’ю заопікувався дядько – адвокат Теодор Михайловський. З його родиною хлопець переїхав до Жовкви на Львівщині, де на Різдвяні свята 1924 року його спіткало друге велике нещастя – раптова смерть матері, цього ж року він з відзнакою закінчує Львівську українську академічну гімназію.

Ще перед цим у 1921році Василь вступає до українського молодіжного товариства «Пласт» і стає його активним членом, згодом нагороджений однією з найвищих пластових нагород «Свастикою заслуги».

Восени 1924 року Василь Кархут вступає на медичний відділ Українського таємного університету у Львові, а після закриття поляками 1925 року студіює медицину в Університеті Яна ІІ Казимира» у Львові, який закінчує 1932 року.

У 1934 року у Львові одружується із студенткою Львівської гімназії, донькою священика УГКЦ Теодозією Кижик, у Крем'янці на Львівщині розпочинає приватну практику. Чи не єдиний лікар-українець з-поміж майже трьох десятків лікарів поляків та євреїв, завдяки прогресивним методам лікування та чуйному ставленню до пацієнтів, з одного боку, здобуває велику популярність та авторитет у мешканців, з іншого – стає об’єктом нападок та інсинуацій своїх так званих колег. Водночас молодий лікар інтенсивно працює і на літературній ниві – широко відома його методична розробка з організації та діяльності пластових відділів «Перша, друга й третя проба пластуна», виходять у світ його книжки для молоді «Гомін з-поза нас» та «Поклик вольних», повість «Вістря в темряві».

У травні 1935-го його заарештовують як небезпечного громадянина, який проживає в прикордонній зоні і ув’язнюють в концтаборі «Береза-Картузька». Завдяки хисту обдарованого обсерватора, дотепного й цікавого оповідача він полегшує долю в’язнів, а також розгадує сни табірним охоронцям, характеризує їхніх дівчат за почерком листів, дає лікарські поради, розповідає цікаві історії, які сам і вигадує. Під тиском прогресивної громадськості Галичини в листопаді Василя Кархута випустили на волю. На початку Другої світової війни він працює лікарем на західному кордоні, референтом народного здоров'я Українського центрального комітету, захищає інтереси біженців із СРСР, певний час з родиною проживає у Перемишлі та Кракові. Тут продовжує писати про життя тварин, зокрема про вовків, перевидає збірку новел «Цупке життя», яку Анна Горбач переклала й видала німецькою, і через 26 років ця книжка увійшла до обов’язкової літератури в німецьких школах. А також вийшла друком повість «Полум’яний вихор».

Потім повертається на Галичину і наприкінці вересня 1941 року гестапо за підозрою в приналежності до ОУН заарештовує Василя Кархута, він перебуває у львівській тюрмі на Лонцького, звідки його, за сприяння відомих та впливових громадян Львова, незабаром відпускають.

Після звільнення з ув'язнення працює завідувачем відділу внутрішніх недуг «Української лічниці» Андрія Шептицького і влітку 1944 року, після захоплення Львова Червоною армією, щоб уникнути арешту, веде напівпідпільний спосіб життя, стає особистим лікарем митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і переховується від переслідувань у митрополичих палатах. По смерті Андрія Шептицького Василь Кархут залишає митрополичі палати й береться за роботу, заради якої не емігрував на Захід, – надає медичну допомогу членам ОУН, бійцям УПА.

Восени 1945 року його арештовують на Тернопільщині і вже 5 серпня 1946 року військово-польовий суд у Києві засудив Василя Кархута до 15 років каторжних робіт та 5 років обмеження у правах з конфіскацією майна. У 1991 році – через 11 років після смерті лікаря – цей вирок було визнано незаконним, а засудженого посмертно реабілітовано.

Після звільнення з ув'язнення у 1955 році Василь Кархут працює лікарем в амбулаторії у селищі Нексикані в Магаданській області. Після доносу його знову було засуджено на 8 років каторжних робіт. Лікар знаходить розраду і в цих непростих умовах – у вільний час вивчає лікарські рослини і продовжує роботу над підготовкою серйозної книги з фітотерапії, яку видасть лише після повернення до України. 

Водночас пише і художні твори. За час перебування на засланні Василь Кархут написав чи не найцікавіше з психологічно-філософського погляду оповідання «Непорозуміння», яке присвятив «мільйонам собак». На жаль, його здоров'я погіршувалося – прогресує астма. Навесні 1964 року виходить на волю, але лише через рік Василю Кархуту вдається повернутися до родини в Коломию. Має проблеми з пропискою та роботою, за сприяння друзів вдається влаштуватися на посаду лікаря-фтизіатра в тубдиспансері селища Заболотів Снятинського району, де працює декілька років. Зростає авторитет Василя Володимировича як фітотерапевта. До цілителя за медичною порадою й допомогою їдуть з усіх куточків Радянського Союзу,1973 року у київському видавництві «Здоров'я» виходить його книжка «Ліки навколо нас». У жовтні цього ж року під тиском спровокованих КДБ обставин він змушений звільнитися з роботи за власним бажанням, повертається до Коломиї, де знову шукає роботу, хворіє і не припиняє творчої праці – виходять у світ друге і третє (виправлені й доповнені) видання книги «Ліки навколо нас». 1980 року автор практично закінчує свою фундаментальну працю «Аптека живої природи», яка побачить світ під назвою «Жива аптека» аж через 12 років після смерті автора.

Василь Кархут помер у Львові 9 жовтня 1980 року, похований у Коломиї, де одна з вулиць названа його іменем.

Джерело інформації.https://galychyna.if.ua/analytic/vasil-karhut-polum-yaniy-vihor-z-nizhnoyu-dusheyu/

Турянський Осип Васильович - псевдо "Іван Думка" Український письменник і літературний критик, поліглот, учитель середніх шкіл Галичини.

Осип Турянський, знаний передусім як автор найкращої української повісті про Першу світову війну, народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів на Радехівщині. Був найстарших серед 11 дітей.

Родина бідувала, але, враховуючи особливі здібності найстаршого сина, таки знайшла можливість віддати Осипа до початкової школи у їхньому селі. Отримавши підтримку вчителів, майбутній письменник продовжив навчання у Львівській українській гімназії. Батько влаштував його на квартиру до колишнього односельчанина Андрія Волошка. Натомість Осип узявся готувати до школи його сина.

Після закінчення гімназії Осип Турянський вступив на філософський факультет Віденського університету. Там він бере активну участь у сту­дентському гуртку української молоді і починає писати прозу. Перші оповідання Турянського побачили світ в альманасі віденських українців “Січ”. Творчість, проте, не заважає науці, і Турянський у 1907 році захищає докторську дисертацію на тему “Голосний “е” в українській мові”.

Після закінчення навчання Осип влаштовується викладачем мови й літератури в Перемишлянську українську гімназію. У Перемишлянах він одружується зі Стефанією Онишкевич, донькою відомого у місті адвоката і депутата Віденського парламенту. Невдовзі у подружжя народжується син Мирослав, який емігрує до США і стане відомим шахістом.

Восени 1914 року Турянського мобілізовують до війська і відправляють на австро-сербський фронт. Там він потрапляє у полон до сербів. Узимку 1915 року разом із іншими 60-ма тисячами австрійських полонених вояків його відправлено етапом через Албанські гори. Етап був неймовірно важкий – вижила тільки чверть бранців. Дивом врятувався і Осип Турянський, якого вже були зарахували до смертельно замерзлих і лише в останню мить лікар побачив у нього ознаки життя. Ця жорстока пригода ляже в основу знаменитої повісті «Поза межами болю», яку багато критиків не лише в Україні вважають одним з кращих воєнних творів в історії літератури. Твір був написаний у 1917 році на острові Ельба, де Турянський утримувався в таборі інтернованих.

У 1918 році, після краху Австро-Угорської імперії, письменник виїхав до Відня. Викладав у тамтешньому університеті. У Відні вийшла друком «Поза межами болю» і був написаний філософський памфлет «Дума пралісу», що побачить світ 1922 року.

У 1923 році Турянський повертається в Галичину. Бере участь в організації видавництва “Журавлі” у Рогатині, працює у приватних українських та польських навчальних закладах Яворова, Дрогобича, Рогатина. Востанні роки життя працював у польській школі у Львові.

Паралельно продовжує писати та займається художнім перекладом, виступає з літературною критикою.

1933 року в серії “Українська бібліотека” був опублікований останній роман Турянського – “Син землі”. Того ж року, 28 березня, він помер після важкої хвороби.

Поховали письменника на Личаківському цвинтарі. За радянських часів «ідеологічно неправильного» письменника було піддано забуттю. З часом загубилася і його могила. З ініціативи письменника Романа Федоріва львівські студенти знайшли й упорядкували її лише у 1987 році.

На честь письменника у Львові названо вулицю.

Джерело.http://www.kray.org.ua/1021/postati/osip-turyanskiy-zhittya-poza-mezhami-bol/