Народився у селянській родині. Освіта — початкова.
Член ОУН від 1939 р. Стрілець боївки СБ Бродівського повітового проводу ОУН (1943-08.1944), комендант боївки СБ Пониковицького районного проводу ОУН (08.1944-02.1947), керівник Ражнівського кущового (02.1947-02.1948), Заболотцівського районного (03.1948 — весна 1952), Бродівського надрайонного (весна 1952) проводів ОУН.
Загинув внаслідок зради, наскочивши на засідку, влаштовану оперативною групою МДБ. Старший вістун (?), булавний (31.08.1948) УПА.
Джерело інформації Вікіпедія.
*****
Олекса Сітка народився у 1921 році в сім`ї селян-хліборобів Дмитра Сітки та Катерини на хуторі Липник, що біля села Ражнів Бродівського району. У час Першої світової війни Дмитро Сітка служив в австрійській армії, воював в Альпах, де в блокаді його підрозділ переніс великий голод. Старша сестра Олекси – Ксенія (це наша мама) народилася у 1913 році. Пізніше народилися ще брат Василь у 1924 році та сестра Марія – у 1929 році. Батько тримав добру господарку. Діти росли і з малих років привчались до праці. Ксенія добре вчилася в школі і була здібна до навчання, але змушена була покинути початкову школу, бо в хаті вже було двоє малих хлопчиків і дуже багато роботи.
Олекса після сільської школи вчився на кравця. Він був високий, сильний, виглядав мужнім і вродливим парубком. Мав приємний і дуже гарний голос, співав у церковному хорі. По словах рідних, друзів і односельчан, які його добре знали, був дуже розумний, розсудливий і завжди врівноважений.
Батьки глибоко в серці пережили буремні події під час війни, коли кроїлася карта Європи, коли була завойована та втрачена українська державність, і виховували всіх дітей в християнській вірі та глибокому патріотичному дусі. В їх хаті крім святих образів були портрети Шевченка і Коновальця. Олекса і Василь переймаються політичним життям громадськості. Беруть участь у молодіжних патріотичних організаціях. Серед ровесників йдуть першими.
У 1939 році помирає їх мама Катерина і вся домашня праця лягає на трьох дітей та їх батька. Ксенія на той час вже вийшла заміж за Івана Пастуха (1911р.н.) і проживала з ним на хуторі Велин, що в 5-ти кілометрах від Липника.
Сповнені ідеєю відновлення державності, ще при Польщі, наш тато Іван Пастух і Олекса вступають в ОУН. Тоді відстоюють права українців в умовах шовіністичної польської політики, ведуть боротьбу з тими поляками, котрі вороже ставились до всього українського.
Коли почалась Друга світова війна і прийшли перші москалі, в село до школи прислали молодих дівчат-вчителів зі східної України. Дехто з недовірою, підозрою, а часом і з відвертою неприязню ставився до них. Олекса якимось своїм відчуттям зрозумів, що вони не вороги (вони ж українці) і коли хтось з патріотів був стосовно них неправий, ставав на захист вчительок. Ці дівчата побачивши рівень культури у наших селах, не тільки не змогли проводити більшовицької пропаганди, якої від них очікували, а навпаки, в оточенні ідейного піднесення наших хлопців і дівчат, одна з них стає українською патріоткою. Бачення Олекси було оцінено і з його думкою рахуються та поважають.
Побачивши антиукраїнську сутність нових «визволителів» наш тато, під псевдо «Гонта», і Олекса, під псевдо «Підкова», разом з хлопцями села Ражніва та прилеглих хуторів включаються в активну підпільну боротьбу з новими ворогами України. Почались перші більшовицькі арешти. По згадках нашої мами Марко Мацепа, Ілько Сітка і Василь Глущак сиділи в Бригідках (тюрмі) у Львові, а потім були вивезені в Сибір. Були вивезені також в Сибір Іван Дубас, сім’я (батьки з двома сестрами і братом) Левка Ковальчука – псевдо «Буревій», Штонь з дружиною – батьки Атанаса, який також перебував у підпіллі.
У 1941 році більшовики арештовують Олексу «Підкову», його товариша Василя Шманду, Івана Пастуха, Василя Мандича, Ражнівського священика отця Лесюка і ще двох чоловік та тримають їх у Бродівській тюрмі. За декілька днів до війни, оточений ворогами, гине Атанас, але встигає перед смертю спалити всі документи, які були при ньому. Його дівчина – вчителька зі східної України, не знаючи цього та боячись, що її викриють по фотографії, яку вона подарувала Атанасу, і боячись тортур, накладає на себе руки. Їх обох поховали в одній могилі. З в’язнями Бродівської тюрми вороги не встигли розправитись, бо підходили німці і більшовики поспішно втекли, забравши всі ключі. Тюрма була щільно закрита, вирватись не було можливості і тоді хтось з арештованих запропонував вибратись через димар, так і зробили. Після війни отець Лесюк, що користувався великою повагою і любов’ю парафіян, відмовився зректися греко-католицької віри і за це був засуджений.
При німцях гестапо також вишукує за хлопцями українського підпілля, але так якось все складалось, що хтось завчасно давав їм знати і вони встигали сховатись. Одного разу прийшли німці в хату і, не заставши нікого з чоловіків, пішли у комору. Там все поперевертали і навіть повисипали зерно з засіків, але не знайшовши нікого, пішли геть.
Проти українців знову піднімають голову польські шовіністи. Від рук поляків гине молодий, не маючи ще 20-ти років, патріот, перший товариш «Підкови» Василь Шманда. Назрівають нові великі конфлікти. Молоді чоловіки і хлопці організовують вартові чергування, щоб випередити польські напади. Але серед простих польських селян були й такі, що жили дружньо з українцями. Наш тато не міряв всіх під одну мірку та переконував надто гарячих утримуватися від безрозбірних розправ і помсти проти тих, які не робили нам ніякої шкоди. Він намагався спрямовувати боротьбу тільки проти справжніх ворогів.
У навколишніх лісах в той час були російські партизани. Вони грабували у населення все, що можна було забрати з продуктів, одежі і взуття, а також з птиці і худоби. Німців, які квартирували в селі, цей грабіж селян не хвилював. Щоб захистити своє село та хутори від нападників, сільські хлопці організовуються і ведуть з ними вже збройну боротьбу. Доводиться їм боротись також і проти утисків німців. У боротьбу вступає і ще зовсім молодий брат Олекси – Василь, псевдо «Касьян». Незважаючи на юний вік він був дуже відважний, запальний, вимогливий, строгий до оточуючих, але добрий і готовий завжди допомогти. Біля могили в с. Ражнів хлопці складають присягу: «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї!».
Зв’язкова з с. Вовковатиця (так вона про себе сказала, але не хоче щоб її називати) зберегла деякі фотографії і тепер віддала їх мені. Вона розказала, що знала добре «Касьяна» і завжди поважала його за мужність, строгість і доброту. Одного разу німці по якійсь причині забрали з Вовковатиці в заручники багато чоловіків і мали з ними розправитись. Односельці вирішили через цю зв’язкову звернутись за допомогою до хлопців з Липника. Прийшла вона в хату, де жив «Підкова», у хаті було дуже багато хлопців, викликала «Касьяна» і все йому розказала. Через пару хвилин «Касьян» порадившись з «Підковою», сів на ровер і поїхав в село Соколівку. Вона не знає, чи з німцями велись якісь переговори, чи була проведена якась акція, але всі чоловіки незабаром повернулись додому.
У ряди борців включається все більше і більше хлопців, чоловіків і дівчат. В селі Ражнів проводили їх вишкіл провідники, які квартирували в Липнику, жили і у хаті «Підкови», серед них був і сотник УПА Ткаченко. Пізніше він, зі слів селян, загинув від НКВД у лісі за Ражнівом під селом Гутиськом і там похований.
З поверненням більшовики розгортають жорстоку, запеклу війну проти повстанців. Вдаються до всіляких провокацій, з допомогою хитрощів засилають у підпілля своїх інформаторів. Знаходяться і зрадники. Повстанцям необхідно все це враховувати, щоб не допускати помилок. «Підкова» в будь якій складній ситуації до тонкощів розбирався у суперечливих фактах і вмів знаходити істину, щоб прийняти тільки справедливі рішення. Не боявся брати на себе відповідальність. Керувався політичними і правовими засадами Організації Українських Націоналістів. У небезпечних ситуаціях проявляв велику відвагу і рішучість. Через все це він у всіх користувався великою повагою і авторитетом. Друзі його любили, а вороги боялись.
Наш хутір Велин у лісах, і тато часто приходив додому з хлопцями вечеряти. Кожного разу, беручи кріса в руки і відходячи, прощався з нами, бо не знав чи ще повернеться. Мама казала до нього: «Іване, не кидай нас, з тобою майже всі хлопці нежонаті, а в тебе діти». Тато відповідав: «У мене в руках є зброя і я хочу, щоб мої діти росли і жили в Незалежній Самостійній Україні». Мама, сама вихована в патріотичному дусі, не могла йому перечити. У серпні 1945 року наш тато загинув. Я була зовсім мала, але добре пам’ятаю, як в цю ніч мало хто спав, чути було як строчили кулемети і рвались гранати, небо палало від ракет. А ранком нам повідомили, що вбито і нашого тата. Це було близько 6 км. від нашого хутора. Тіла позвозили на цвинтар в селі Руда-Брідська. Я з мамою прибігли туди і побачили шість вбитих повстанців. Всі були роздягнуті та роззуті, тільки в нижній білизні. Крім тата серед них був Лев Вінярчук – псевдо «Калина» з Мамчурів (в той час вже був одружений і жив у Руді-Брідській), а інших я не знала. Вночі їх поховали в одній могилі. Пізніше в цій могилі були ще поховані Павло Зубань з Руди-Брідської і Василь Швайка – псевдо «Ромко» з Переліска. З того часу мама, в небезпеці вивезення в Сибір, була змушена переховуватись і ми не завжди ночували вдома. Бабця, татова мама, казала до мами: «Ти з дітьми йди з дому, а я вже стара, то не буду ходити по чужих людях і лісах».
Олекса Мандич з Ражніва, псевдо «Довбуш» (вишкіл проходив у Карпатах), мав дівчину в с .Чехи (зараз Лугове). Там у 1945 році місцеві комсомольці його вислідили і вбили. Тіло завезли в Заболотці. Родичі таємно викрали його і поховали на цвинтарі в Ражневі. Наші хлопці розшукали вбивцю і відповідно покарали його.
Левка Ковальчука «Буревія» і Михайла Божинського «Романа» забирає з собою на інший терен вищий провідник «Гроза» і їх подальша доля нам була невідома.
Продовжувати боротьбу повстанцям приходилось у надзвичайно важких умовах, особливо взимку. Від тривалого перебування в лісах, переховування у сирих криївках «Касьян» захворів на запалення легенів. Через неможливість серйозного лікування хвороба переростає в туберкульоз, який також доводиться переносити на ногах. Коли йому було вже дуже погано, то лежав в однієї жінки (прізвища її я не знаю, тільки знаю, що в неї був малолітній син) на хуторі під с. Дуб’є. Трохи підлікувавшись «Касьян» знову включається в боротьбу з окупантом.
У 1946 році батька «Підкови» і його молодшу сестру Марію хотіли вивезти в Сибір. На власному возі їх привезли у м. Броди, але з допомогою хитрощів, винахідливості та ризику вдається спочатку Марії, а слідом за нею і батькові з Бродів втекти. Їх хату у Липнику розбирають і перевозять в с. Заболотці, а господарку розкрадають. Від тоді батько «Підкови» змушений також переховуватись по людях, а Марія йде в підпілля. Вона проходить курси медичної допомоги, надає її при необхідності повстанцям та працює зв’язковою під псевдо «Діана».
Одного разу в селі, де перебували «Підкова», «Касьян» та інші повстанці, була і «Діана». Несподівано на село наскочили облавники, повстанцям треба було конче вийти з оточення. «Діані» порадили залишитись у когось в хаті і видати себе за свою, а вони самі негайно відійдуть. «Діана» стала перечити, що вона піде з ними. Тоді «Касьян» строго і рішуче сказав: «Ти розумієш, що коли нам не пощастить вибратись, кожен із нас стріляє в себе, а на тебе в нікого із нас не підніметься рука». З того часу «Діана» знала, що накази необхідно виконувати.
У 1946 році «Діану» при виконанні зв’язку зловили облавники, завезли її в м. Лопатин. При обшуку нічого підозрілого не знайшли. Тоді вони не знали, що це сестра «Підкови» і взагалі, хто вона така. Їй знову приходиться вдаватись до хитрощів. Вона сказала, що є сиротою, а в Лопатин йшла шукати роботу, та так переконливо, що енкаведист повірив і сказав що пристроїть її на фабрику в Лопатині. «Діана» ніби зраділа, погодилась, але сказала, що їй треба забрати свої речі і прийде. Їй повірили і на один день відпустили.
У селі Голосковичі спіймали зв’язкову «Підкови» Євгенію Гаврилюк (родом із Велина). Її мучать, б’ють, вимагають, щоб розказала все про «Підкову», його зв’язки, місця перебування. Коли кати зробили для себе коротку перерву і повиходили на подвір’я, а двері за собою не закрили, Євгенія побачила навпроти дверей криницю. Вона дуже боялась, що не видержить всіх тортур і щоби про щось не проговоритись миттєво приймає рішення, вибігає на двір і кидається у криницю. Енкаведисти витягають її, довго виливають (викачують) з неї воду і побиту й покалічену під охороною везуть у лікарню. З важкого стану її підліковують і ще хвору засуджують та відправляють у тюрму Караганди. Після звільнення на ношах привозять її до старенької мами у м. Броди. Довго її лікували і навіть у Львові в медінституті. Євгенія Гаврилюк зараз проживає в Бродах одинока, старенька, немічна, погано бачить і з серцевими приступами.
За три дні до трагічної події «Підкова» зайшов у Ражніві до однієї родички, попросив хліба, сказав що йому треба на дорогу, має йти далеко в гори. Вона запитала чи він іде сам. Він відповів, що має там зустрітись з одним чоловіком, хоча не зовсім йому довіряє. А «Левада» вже повідомив НКВД і, коли вони вже були під Голубицею, «Підкова», очевидно, явно помітив у поведінці «Левади» щось підозріле. Він відійшов у бік до потічка попити води, а «Левада», щоб не загубити свій шанс у спіймані «Підкови», стріляє йому в ногу. Облавники оточують «Підкову» з усіх сторін. Він відстрілюється від них з автомата, але набої закінчуються, а вороги все ближче. Їх багато, тому він був змушений пістолетом зробити постріл собі в голову. Це було 16 травня 1952 року. Про цю подію багато розказують по-різному.
Джерело інформації Вокспопулі.
(автори: Брев’як Стефанія і Пастух Богдан)
Немає коментарів:
Дописати коментар