Найстарший брат мого батька Григорій був у Січових Стрільцях. Коли повернувся, то організував підпілля ОУН у своєму селі Ялина, в Суховолі, в Старому Селі.
У 1939 р., коли прийшли до нас більшовики, кожен день проводили обшуки. Пам'ятаю, як вивозили село Милків. Це було перед Йорданом, був сильний мороз. їхали через наше село, бо іншої дороги не було. Картина була страшною. Дітей везли в бочках, бо селяни були бідними й не було в що цих дітей ні взути, ні одягнути. Ми тільки дивилися через вікно, бо хто виходив на вулицю, арештовували. Після цього розпочалися арешти в нашому селі. Я була ще малою, мала десять років, але пам'ятаю, як арештували наших сусідів Скибу Степана, Процайла Дмитра. Моя мама та бабця сушили сухарі, бо теж боялися, що нас вивезуть до Сибіру. Якби не розпочалася війна в 1941 р., то наше село теж би вивезли.
У 1941 р. я та багато моїх подруг, а також двоюрідна сестра Ганна поступили вчитися в торгову школу до м. Ярослава. Там і розпочалася моя політична зрілість. Пам'ятаю, мої подруги Слава Ярош та Надя Бик організували юнацьку ОУН. Крайовим провідником юнацтва ОУН був Всеволод Лемеха. Це був час, коли майже всі юначки та юнаки голосилися йти в східні групи на східноукраїнські землі.
Пам'ятаю, що кожного ранку перед заняттями в школі ми парами йшли до церкви. Потім на подвір'ї школи співали «Боже, Великий, Єдиний» та «Ще не вмерла Україна». Це було надзвичайне національне піднесення.
В Ярославі діяли польські комуністичні організації та почалися вбивства нашої інтелігенції. Вбили зубного лікаря в його кабінеті, професора гімназії та багато інших.
У 1943 р. восени ми були змушені покинути Ярослав, бо наближалися більшовики. Приїхавши до села, ми ще підлітками включилися в боротьбу з окупантами. Було створено Сухо-Вільський кущ із 200 осіб. Провідник мав псевдо «Чкалий». У мене було псевдо «Ластівка», допомагала мені моя двоюрідна сестра Ганна, псевдо «Зірка».
Які завдання давали нам наші наставники, ми все виконували. Надзвичайна була конспірація. Військову підготовку проводив брат мого тата Гарасимович Григорій, псевдо «Козак», його брат Костянтин, псевдо «Білий», був у кущі і брат мого діда Гарасимович Микола. У Сухо-Волі було організовано курси медбратів і медсестер. Курси проводив молодий хірург із Любачева, псевдо «Вітер».
Поскільки більшовики наступали, а німці відступали, був наказ проводу будувати в наших лісах криївки. Був 1944 р., німці не маючи, що їсти робили рейди по селах, відбирали худобу. Наші партизани нападали на них, відбирали пограбоване та віддавали селянам.
Навесні прийшли більшовики й почалися арешти. Забрали мене, мою двоюрідну сестру Ганусю та її брата Ярослава. Дві неділі ми сиділи в тюрмі в Любачеві. Потім нас із сестрою відпустили, а брата забрали на передову на фронт. Тоді вже довелося йти в підпілля. В 1944 р. відбувся великий бій із більшовиками під селом Коровиця. Загинув, зокрема, Гарасимович Теодор, псевдо не пам'ятаю.
У квітні 1945 р. був великий бій за Сухо-Вільським лісом біля Нової Греблі. Було поранено в руку Гарасимовича Костянтина, псевдо «Білий», але він виніс із бою поранених своїх друзів до села Полянки, а пізніше їх перенесли в криївки, де був лазарет. У цьому бою було вбито п'ятьох наших хлопців.
У тому ж 1945 р. більшовики разом із поляками спалили село Ялина. Поляки дуже знущалися з нас, українців. Не можу не згадати про стриянку Ксеню, жінку стрийка Григорія (див. фото).
Її зловили прямо в хаті, дуже мучили, а тоді сказали копати могилу. Кат ударив її прикладом із гвинтівки, загорнули її живою. Дівчинка, яку Гарасимовичі вдочерили, в цей час сховалася, але вона все це бачила. Коли кати пішли, вона відкопала стриянку, яка була ще живою.
До 1945 р. ми цілий час були разом із сестрою «Зіркою». Потім нас розлучили. Її направив провід ближче до Сяну в село Дібче, а мене в околиці Перемишля. Моя наставниця псевдо «Ксеня» очолювала в проводі наше жіноцтво. Я була її зв'язковою. Пам'ятаю випадок, коли мене післали на завдання в м. Радимно, щоб вистежити дівчину, яка була в УПА та одночасно працювала в КГБ. Поскільки вона мене не знала, то я могла сміливіше за нею простежити, що я й зробила.
Наш штаб був у Сосниці, й коли нас попередили, що нас вистежили, то ми вночі забрали друкарські машинки, пошту та поїхали в інше безпечніше місце. Дорогою мало не потрапили до рук більшовиків, які поверталися з Німеччини, але наші хлопці, які нас супроводжували, повернули підводи в бік і так ми врятувалися, хоча мене було легко поранено в ногу.
Вже, будучи депортованою, я цікавилася, як склалася доля моєї наставниці «Ксені». Мені розказали, що вона загинула разом із чоловіком там, на наших теренах. Його було тяжко поранено і в неї не було виходу Вона застрілила чоловіка, а потім себе.
Минули роки, але ніколи не забудуться страшні часи моєї молодості.
Джерело. опубліковано 19 серп. 2012 р., 22:11 Степан Гринчишин Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004. Вокспопулі.
Немає коментарів:
Дописати коментар