Їй було близько 80 років... а московити засудили її на 25 років.

Матещук (Грицина) Ірина (Орися) Андріївна, народилася 22 січня 1929 р., в м. Олеську Львівської області, українка, греко-католичка, безпартійна, студентка, заарештована у вересні 1947 р., звільнена у 1955 р. (Фото: сайт Територія терору)

Народилась я в сім'ї свідомих, працьовитих, заможних сільських трударів, які, крім великого господарства, вели в селі активну громадсько-політичну роботу. Батько мій, Андрій Грицина, відомий в окрузі господар, часто обирався головою «Просвіти». Мати, Броніслава Косинська, походила із стародавнього шляхетського роду Косинських. Вона була прекрасним організатором різних вечорів, фестин, забав. 

З нагоди свят вміла краще від інших накрити святковий стіл і т. д. Постійно її обирали головною господинею в хаті-читальні, була членом «Союзу українок». 

У сім'ї поруч зі мною росли два мої брати – Роман і Ростислав, які, як лицарі, всюди супроводжували мене.

Від старшого брата Романа я отримала перші знання з історії України, дізналась про мужню, самовіддану боротьбу наших національних героїв. (Він, будучи учасником національно-визвольної боротьби, в 1945 р. загинув в районі Перемишлян. Йому йшов тоді 21 рік...).

Першою моєю вчителькою в дошкільному віці була юна і прекрасна п. Євгенія Новаківська. (Нині всесвітньовідома директор славного пансіону для старших ім. Ів. Франка в Торонто вельмишановна п. Єв. Пастернак). 

На все життя я також зберегла світлий образ п. А. Дозорської – вчительки початкових класів Одеської середньої школи, де я тоді навчалась. 

Крім рідних і близьких мені людей, великий вплив на формування мого світогляду і національної свідомості мала Влодзя Турчиняк – моя старша, неповторна товаришка. Вона організувала і очолила в Олеську молодіжне товариство «Січ». З почуттям гордості я завжди згадую своїх земляків-олещан – Беднарських, Мандюків, Денещуків, Лабінських та ін., щирих мені людей, в колі яких минуло дитинство.

У 1939 р. наша сім'я переїхала на постійне проживання до Львова. І надалі усе моє життя пов'язане з цим містом, з будинком № 24 по вул. М. Зерова. Тут застала мене війна, і пройшли перші післявоєнні роки. Тут я була вперше заарештована. А було це у вересні 1947 року. 

По всій Галичині йшли масові арешти. Одних кидали в тюрми, інших вивозили в Сибір. У кожну сім'ю прийшло горе, біль і сльози. Та повстанці не здавались. Бійці УПА відчайдушно боролись за віру і правду, за волю рідного краю, захищали, як могли, свій народ від фашистсько-більшовицьких окупантів. Кожний з них, вмираючи, співав «Ще не вмерла Україна», промовляв останні слова: «Слава Україні!». Народ бачив в них своїх захисників. Люди творили про них легенди, пісні та різні оповіді. Не залишились в стороні і ми, 16-17-літні юнаки і дівчата.

«Так, нездоланні, вперті ми,

бо ж патріоти ми землі своєї»,

- це рядки із одного мого вірша того часу.

«Герої безсмертні!

З дороги сволота,

покидьки суспільства,

чужинці лихі...»

– писала я в іншому. Деякі мої віршики лягли в основу пісень. Наприклад, стала широко відома пісня про молодого бійця УПА «На узліссі якраз вечоріло», яку я присвятила Ярославу Вернюку, своєму земляку. Ця пісня закінчується такими словами:

«Я живий, та пощад не благаю,

Бо за волю і смерть не страшна.

Через вас, окупантів, вмираю,

Та за мене помститься земля».

Ці мої вірші підхоплювала молодь, яка об'єднувалась у Спілки української молоді, або створювала молодіжні угрупування при ОУН. Всі ми знали напам'ять десять заповідей українського націоналіста, клялися, що здобудемо Українську державу, або загинемо в боротьбі за неї. Та скоро почалися масові арешти юних ОУН-івців. У числі перших були заарештовані учениці львівських середніх шкіл Люба Пальчевська, Нуся Бойко, Люба Басараб, Орися Поліщук та багато інших моїх товаришок. Така ж доля не минула і мене.

У перших числах вересня 1947 р., повернувшись із занять, я застала дома жахливу картину: у всіх кімнатах усе було перевернуто вверх дном, книги, фотографії, усі мої особисті речі валялися на підлозі; біля печі – гора попелу, а в деяких місцях – зірваний паркет. Посеред хати і всього цього хаосу стояла скам'яніла мама. Побачивши мене, вона залементувала і в розпачі крізь сльози закричала: «Ой, дитино моя, краще б ти не верталася додому, краще б ти загинула по дорозі, аніж мають оці кати взяти тебе на муки!». «Замовчи!» – різко обірвав її незнайомець у військовому. Тільки зараз я помітила трьох військових і одного цивільного, які, як мені здалось, з незадоволеним виразом на обличчі порпались у моїх речах і тихо між собою про щось перешіптувалися. Вони зі злістю кидали все на підлогу, топтали, рвали, вперто щось шукали.

І тут я мимоволі згадала, що на днях забігала до мене Галя, моя найближча товаришка, яка, поспішаючи, витягнула з сумочки згорток якихось паперів і з тривожними нотками в голосі, зі сльозами на очах просила-благала переховати усе це в себе дома. «Орисю люба, я зараз у страшній небезпеці, – говорила вона, – У мене в хаті енкаведисти збираються зробити обшук. Про це по секрету сказали мені наші люди. Коли б ці речі знайшли в моїй хаті, мене чекає тюрма, а може навіть розстріл. Ти – поза підозрінням, тобі нічого не загрожує. Я через день-два прийду за тими паперами сама, а зараз ти можеш з ними познайомитися. Я тобі повністю довіряю». Поцілувавши мене, вона швидко кинулася до дверей, а опинившись на вулиці, ще довго махала мені рукою. Я захоплено дивилася на свою товаришку крізь вікно. «Ось яка вона, ця Галя-підпільниця», – з гордістю про неї подумала я. І тут же оглянула кімнату, де можна було б надійно сховати ці важливі папери.

Перед тим, як заховати, я розгорнула пакет і взяла звідти кілька листків, кинула на них оком і оторопіла. Що це?! Якісь нісенітниці... Ось список людей, які за наказом проводу ОУН і УПА повинні бути знищені. В списку значились імена відомих у Львові вчених, письменників, лікарів, художників. А далі заклики до всіх мешканців Львова «боротися, бойкотувати Радянську владу і її прислужників, не посилати дітей до комуністичної школи» і т. д. Окремий листок починався закликом: «Бийте кожного, хто не українець!»

Я зрозуміла, що тільки дурень або провокатор може писати подібні «листівки». Всі вже знали про різні підступні, провокаційні методи більшовиків, працівників МГБ. Я розгубилась, не могла зрозуміти, звідки у моєї товаришки взялися оці явно провокаційні матеріали. «Бідна Галя, по своїй, напевно, необізнаності попалась «на гачок». Треба їй негайно про це сказати, попередити і виручити. Все це я зроблю при зустрічі ще сьогодні, а зараз усе це негайно треба знищити, спалити». І я тут же, не довго думаючи, ввесь цей жмут паперів кинула у пічку. На моїх очах увесь цей згорток охопило полум'я.

«Нехай собі їх тепер шукають, – подумала я. – Галя, видно, все-таки попала у біду, і якось чекісти дізналися про ці папери. А я її врятувала – це головне». І я, притулившись до одвірка, спокійно спостерігала за всім, що відбувалося в кімнаті. Я бачила, як працівники МГБ рукавами гімнастерок витирали піт із своїх червоних облич, а потім, як по команді, всі сіли на стареньку канапу, пружини якої прогнулись до самої підлоги. Один з них, старший за чином і за віком, різко зі скрекотом притягнув стіл, і розклавши якісь папери, чинно заглибився в писанину. А потім, дивлячись кудись в сторону і потираючи свій довгий ніс, гугнявим голосом сказав: «Вот что, мамаша, согласно ордера – твоя дочь арестована и пойдет с нами, а тебе вручаю копию протокола обыска». В протоколі було сказано, що «при обыске было изъято»: фотографії, записні книжки, паспорт та ін. документи, що «жалоб на неправильности, допущенные при обыске и на исчезновение предметов нет». Власноручно підписались вкінці – співробітники УМГБ Лодигін і Сухорцев. На цьому вся процедура обшуку була закінчена. Мене вивели з дому. Слідом за мною вибігла мати, сусіди, господиня дому п. Ю. Скодова. Емгебисти суворо наказали їм повернутися. Інакше, мовляв, «они пойдут следом» за арештованою. До мене ще довго доносився розпачливий крик матері.

Йшла я знайомими вулицями Львова, мимо рідної школи... У школі мене любили. Я ніколи не залишалася байдужою до кривди і болю іншого, завжди вставала на захист скривдженого, намагалась встановити правду і справедливість. Захоплювалась музикою, спортом, поезією, сама писала вірші. Всі знали про те, яку високу оцінку моїм першим літературним спробам дав М. Рильський.

У класі усі з гордістю називали мене своєю «поеткою». Часто шкільні товариші сперечались між собою і навіть «воювали» за право сісти біля мене. Тадей Бардило, Славко Вац, Микола Стародуб, Славко Городник, Володимир Саламаха та інші вірні мої друзі завжди були поруч і завжди були готові захистити мене від будь-яких неприємностей. «Де Ви, мої лицарі вірні...» – подумала я.

По дорозі зупинялись чужі люди. Багато з них знали, куди мене ведуть, і нишком витирали сльози. І раптом назустріч «біологічка», вчителька моя. Вона кинулась до мене, своєї учениці. Її грубо відштовхнули.

Я не бачила і не знала, що саме в цей час два учні молодших класів, перейшовши на другу сторону вулиці, непомітно супроводжували мене аж на вокзал, а потім тим же приміським поїздом, яким везли мене, доїхали аж до Брюхович, де скинули мене. Про це вони тут же повідомили моїх батьків. На другий день мати поїхала слідом за мною, але на протязі двох тижнів до кого б вона не зверталась, у відповідь чула одні і ті ж слова: «Такой у нас нет. Такая у нас не числится».

У мами моєї виникали найстрашніші думки. (Ще жила свіжа пам'ять про мученицьку смерть сотні тисяч ні в чому не винних людей у совєтських тюрмах – катівнях).

У Брюховичах я опинилась у так званому «Ізоляторі попереднього слідства», який був відгороджений від цілого світу високим парканом і густим колючим дротом. Того ж дня мене викликали на допит. «Говори, какие у тебя связи с бандитами. Какой у тебя псевдоним. Как ты передавала в лес свои стихи, листовки, в которых призывала убивать честных советских людей! Говори, сволочь!» – такі і подібні запитання повторювались десятки разів...

До кабінету долітали страшні, божевільні крики, несамовиті зойки людей. Я кинула на присутніх презирливий, осудливий погляд. Чиясь цупка рука схопила мене за волосся, підняла вверх і з усієї сили кинула на підлогу, усі копали, як м'яч, моє худе тіло і воно літало з одного кутка в інший. А далі хтось бив мене табуреткою, промовляючи: «Вот тебе, бандитка, самостийна Украйна, вот тебе твоє УПА».

Отямилась в якомусь підвалі. Було темно і тихо. Намагалась підвестись – не змогла, перекинулась на бік і тут же спіткнулась об мертвих, закостенілих людей. «Це трупарня, – подумала я, – і мене тут вже, напевно, ніхто бити не буде». Скільки діб я провела в цьому підземеллі, важко сказати. Я була в якомусь забутті, байдужа до всього, що оточувало мене, і була впевнена, що з тієї трупарні вже ніколи не вийду живою. І скоро буду лежати поруч з тими закостенілими трупами. «Хто вони? – питала я вголос. – Чи світ коли-небудь дізнається про них? Навколо була мертва тиша. Та раптом забрязкали замки і засови, двері голосно заскрипіли і відкрились. Наді мною роздалась команда: «Кто живой, поднимайсь!»

Піднятись я не могла. Двоє наглядачів схопили мене за руки і поволокли коридором у кімнату. Там за столом у цивільному ввесь в орденах сидів старший чоловік. Побачивши мене, він зі сумними нотками у голосі, неначе співчуваючи, промовив: «Вот видишь, ты сама виновата. Если бы ты сказала правду и назвала, как мы тебя просили, своих сообщников-бандитов, не выглядела бы так, не стала бы калекой. Но мы не изверги и отпускаем тебя домой. Ты можешь идти». І тут сталося чудо. Насилу тамуючи біль, тримаючись стінки, повільно пересуваючи ноги, я попрямувала до дверей. Але мене зупинили. Сказали сісти. Та сісти на стілець я не могла. Переді мною на столі розкидали якісь папери. Я, не читаючи, їх підписала. Добратись до проїзної дороги допомогла мені якась жінка, їхня прислужниця, товста, непривітна. А там чекала моя мама. Вона цілими днями сиділа на узбіччі дороги і не спускала очей з цього страшного будинку, який місцеві люди оминали десятою дорогою. В народі ходили про цей «Ізолятор» страшні, неймовірні, різні недобрі чутки... Дістались ми додому аж вночі якоюсь попутною машиною.

На другий день запросили батьки лікаря, який, оглянувши мене, виявив перелом кістки нижньої частини хребта. «Що ж, будемо сподіватись, що це не приведе до каліцтва», – сказав він. Його слова підтвердились. Хоча хребець куприка не зрісся, і досі стирчать дві його половинки, але я цього не відчуваю. Сила молодості тоді перемогла. Поступово гострий біль притухав, крововиливи зникали, вернулась легкість у рухах. І кожний, хто спостерігав як я легко виконую складні фізкультурні вправи, не повірив би, що недавно довелось мені пережити... (До речі, після суду, будучи в Києві на пересилці, я випадково дізналась, що в тюрму-катівню у Брюховичах несподівано нагрянула якась висока комісія і багатьох чекістів-садистів притягнула до відповідальності).

Після повернення із Брюхович у мене залишилась якась тривога. Я постійно чекала нового арешту. Минув рік. Настав вересень 1948 р. Навколо, як і тоді, владно господарювала львівська золота осінь. Природа неначе виправдовувалась за всі знущання, біль і сльози – щедро дарувала людям тепло, світле проміння. «Яка краса! Чому ж мені так тривожно на душі?» – подумала я, відкриваючи навстіж зранку вікно. Останнім часом я відчувала і бачила, що мене постійно переслідують якісь невідомі люди. А з самого ранку забігла моя товаришка Галя. Заглянула в книжкову шафу, відібрала кілька книжок, забрала деякі свої речі. На прощання поцілувала. Я за звичкою підійшла до вікна, як завжди помахати товаришці рукою. І тут раптово згадались мені сумні події минулого року. Був такий же світлий ранок... Я злякалась своїх спогадів. Якесь дуже недобре передчуття опанувало мене. Перед очима вперто стояло обличчя Галі. Її великі голубі гарні очі раптом, як і рік тому, змінились – стали холодно-крижаними. Вони неначе ховались у тіні довгих вій і уникали зустрічного мого погляду.

Для дальшого аналізу поведінки своєї товаришки у мене не було часу. Я спішила на заняття в університет. Я завжди поспішала. «Ти, Орисю, не ходиш, а літаєш» – часто знайомі говорили мені. На руці у мене виблискував золотий з коштовними камінцями годинник. Цю сімейну реліквію вручила мені декілька днів тому мати. «Годинник цей – єдине багатство в нашій сім'ї. Бережи його, – сказала мати. – Півстоліття тому його подарував мені твій дідусь – шляхтич Антін Косинський. Цей годинник передавався з покоління в покоління. Це родинний наш талісман, який може відвернути біду, оберегти від горя. А мені приснився дуже недобрий сон, то ж нехай цей талісман остереже тебе від усякої напасті та біди»...

Я від радості по-дитячому плескала в долоні: «Боже, яке чудо! Яка розкіш!» Цілуючи матір, щиро дякувала їй за подарунок. І зараз, глянувши на годинник, відразу ж заспокоїлась. Це ж мій талісман! Усі мої тривоги і хвилювання десь зникли, розвіялись. Я поспішила в університет, де чекали мене друзі, різні поточні новини, а також розповіді про трагічні події останнього часу: про нові масові арешти, примусові виселення в Сибір, про відчайдушну боротьбу бійців УПА, про окремі епізоди та випадки із їхнього життя.

До університету з нинішньої вулиці М. Зерова я завжди йшла пішки – мимо костела Єлизавети, біля церкви св. Юра повертала в парк Івана Франкаа і збігала вниз. На теперішній вулиці С. Бандери, пропускаючи трамвай, я на мить зупинилась. І тут же два кремезних чоловіки в цивільному схопили мене за руки і штовхнули в легкову машину. «Победа», заричавши, зірвалась з місця. «Хто ви?! Що вам від мене потрібно?» – вириваючись з рук, кричала я. Та скоро побачила, що шофер крутнув руль вправо, а через декілька хвилин запищали гальма, і машина зупинилась на вул. Дзержинського (нині вул. Д. Вітовського) перед управлінням МГБ.

«Охоронці» повели мене сходами вверх. На кожному поверсі стояли вартові, одягнені у форму внутрішніх військ. Опинившись в одному із кабінетів, побачила за столом у кітелі, з медалями на грудях середніх літ чоловіка. Крізь окуляри дивились на мене холодно-байдужі трохи випуклі очі. Мені у вічі кинулось його жовте, нездорове, неначе вилите з воску лице і біломармурові з короткими, неначе обрізаними пальцями руки.

«Ну что, снова попалась пташечка в клетку?», – сказав він, задоволено потираючи руки. А далі на протязі майже 2-х годин він монотонним голосом пояснював мені, яким чином я можу «вилетіти» з цієї клітки. По-перше, я повинна, як «на духу» розповісти про все детально: про свої зв'язки з націоналістами з ОУН і УПА, про допомогу тим «бандитам» і взагалі про всю свою антирадянську діяльність. І все це треба викласти письмово на папері, який лежить переді мною на столі. По-друге, надалі мені треба буде допомагати органам МГБ викривати «бандитів», тих «ворогів народу», інакше я опинюся там, де «живуть білі ведмеді». Я слухала мовчки та в очах моїх було здивування і нерозуміння. А слідчий все говорив, говорив, одне і теж, одне і теж...

Я втомилась, перестала його слухати, заглибилась у свої невеселі думки. Слідчий це помітив, розізлився. Різко підвівся із-за столу і, розгинаючи спину, підійшов до мене, схопив рукою моє підборіддя. Під його пальцями захрустіли кості. Нахилившись до обличчя, він повільно, по складах сказав: «Я вижу, ты меня не желаешь слушать. Ничего, куколка. Скоро потухнет твоя краса ненаглядная.

 

Сгорбишься, сгниешь, милая, состаришься, пропадешь в тюрме, стерва» Я відхилилась, з усіх сил намагалась відірвати цю цупку грубу руку, але його пальці, як залізні обценьки, ще сильніше стискали моє лице. В очах потемніло. Здавалось, ще хвилина і я не витримаю цього болю. Напевно і слідчий зрозумів це, повільно розняв свої пальці. Я побачила перед собою справжнього ката з перекривленим лицем садиста. На всі його подальші запитання механічно, байдужим голосом відповідала: «Не знаю, я нічого не знаю...»

Години бігли, минала ніч. Надворі сіріло. Непомітно глянула на свій годинник – 5 година ранку. А слідчий все запитував про бандитів з лісу, кричав бив кулаками по столі, замахувався вдарити, а далі все ж таки схопив мене за рамена підняв вгору і з усієї сили кинув на підлогу. Я знала, що так буде, чекала напружившись. То ж зараз не відчула болю, а як м'яч, відбилась від підлоги і скочила на ноги. (Фізкультурна виправка і набутий досвіду «брюховецькому ізоляторі» дуже пригодились і виручили мене). Слідчий, червоний від злості, з нецензурною лайкою на устах вибіг із кабінету, залишаючи мене одну. Перед, мною на столі лежали папери, папки, документи. Я не піднімалася з місця, сиділа в кріслі приголомшена, безпорадна і сумно дивилась на свій годинник-талісман. Через декілька хвилин слідчий повернувся, а за ним слідом в кабінет ввійшов молодий, з воєнною виправкою чоловік. «Забери с моих глаз эту упрямую девчонку и отведи ее куда следует». Я зловила на собі співчутливий. погляд новоприбулого. «У нього добрі очі», – подумала, – а в слідчого – очі ката, жорстокі і злі, здатні вбити думку і волю людини, породити страх і ненависть. Вони страшні.»

О 6-ій годині зранку мене вивели з управління МГБ. Той, хто мене супроводжував, попередив, що у випадку, коли б я надумала втікати – буде стріляти без попередження. Я здогадалась, що ведуть мене у тюрму, що знаходиться на вул. Сталіна (ця стара тюрма всім відома під назвою «Лонцького»), звідки майже ніхто додому не вертається. Йшла в супроводі наглядача по, вул. Коперніка. В одній із вітрин магазину побачила постать – струнку високу дівчину. В ній впізнала себе, – «Що чекає мене? –- подумала я. – А що робиться зараз у мене вдома? Скільки там зараз сліз і горя! Батько, мати, напевно не сплять, чекають, прислухаються до кожного кроку на вулиці, до кожного стукоту хвіртки». Я кинула оком на годинник. –«Не оберіг мене, мамо, ваш талісман. Що ж буде з ним?» На мить я зупинилась і повернулась в сторону «провожатого». Від несподіванки він підняв на мене дуло револьвера, «не треба, я не збираюсь втікати, у мене до вас всього одна-єдина просьба спокійно промовила я. – На днях мені мати подарувала годинник, ось цей, що на руці. Я дуже вас прошу, поверніть його моїм батькам. Я знаю, у вас є свої інструкції, накази, циркуляри різні, але у вас, як і в мене, є батьки Вони, одні, єдині. Пожалійте їх. Цей годинник – це наша сімейна пам’ятка, дорога нам реліквія. Поверніть її батькам».

Товариш довго думав, мовчав, а коли в ранкових сутінках появились сірі стіни тюрми, сказав: «Ладно. Давай адрес». Я щиро подякувала. Опісля не раз намагалась згадати обличчя цього молодого працівника МГБ, але запам’яталися мені тільки його очі – добрі, чимось стривожені, загадкові. А через рік, в концтаборі (Заполяр'я, Мінлаг, м. Інта, Комі АРСР) в першому лист, який я одержала, мати писала: «Після того, як ти раптово пропала... Скільки сліз ми з батьком за ніч виплакали тоді! На другий день зранку до нас додому прийшов молодий незнайомець і, не представившись, дав нам годинник. Я подумала, що тебе вже нема, і почала сильно плакати, кричати: «Вбили!» Але він сказав, що ти жива, знаходишся в тюрмі на Лонцького під слідством. Мені стало трохи легше. Слава Богу, що ти жива. Нами не журися. Я чула, що те чорне царство не буде довго панувати... Бог милосердний, доню, він зглянеться над тобою... У святих книгах написано...» А далі все було закреслено, затерто, замазано хімічним фіолетовим олівцем. Та я добре знала, що там було написано. Про це мені говорили старі люди, мій дідусь Іван та й тато (найрідніша мені людина) розказували, що прийде колись на землю страшний суд і встануть перед ним усі мучителі нашого народу, які, захопивши нашу землю, плюндрували її, грабували, зневажали наші звичаї, кидали невинних людей у тюрми, катували їх там, мучили, вбивали, а інших вивозили в далекі, чужі оселі, морили голодом... За все це їх чекає страшна кара. Та ще страшніша кара чекає тих, які стали на шлях зради рідного народу і допомагають завойовникам, різним пришельцям-лукавим вершити їх чорні справи. Якщо не схаменуться ці нелюди, їх чекає страшний суд, страшна Божа кара...

Епізод з годинником залишив у мене добрий слід на все життя, переконав мене в тому, що справжня людина в найскладнішій ситуації, не залежно від інструкцій, наказу, посади і чину, залишається людиною. І ніхто не зможе, не має права свої підлі вчинки, а тим більше злочини, скидати з себе за рахунок «сили обставин», «наказів з верху», «вимог часу» і т. д. І якщо людина своєчасно не висповідається перед Богом і своєю совістю, не покається перед людьми за свої негідні вчинки, понесе відповідальність за них, буде покарана. Та цей висновок я зробила для себе значно пізніше, а тепер, коли переді мною, 18-літньою дівчиною, відкрились двері найстарішої і найстрашнішої тюрми, я про це не думала. Опинилася у підвальному приміщенні в глухій камері. Мої легені вмить заповнились важким, задушливим повітрям. Спочатку я навіть подумала, що це душегубка. Але тут же до мене підійшла висока, кремезна в міліцейській формі жінка, про яку в народі кажуть – «мужик, а не баба». Вона не сказавши ні слова, почала грубо здирати з мене одяг – спідничку, блузку, нижню білизну. Все кидала на підлогу і, ніби ненароком, ставала на це ногами і відкидала ними усю мою одежу в інший кінець камери. Я стояла перед нею зовсім гола і намагалась якось прикрити руками своє тіло. Наглядачка (як потім я дізналась в тюрмі, в'язні називали її Бабою Ягою) голосно командувала: «Сесть! Встать! Сесть! Встать!» І так на протязі довшого часу, поки у мене не закрутилась голова.

Мені зробилось погано, і я, безсильна, впала на цемент. Прийшовши до пам'яті, побачила над собою лице Баби Яги. Вона була незадоволена. Їй, видно, справляло приємність управляти моїм дівочим, гнучким тілом. Як не дивно, але потім за ввесь час мого перебування в цій тюрмі, саме ця Баба Яга, яка навівала на всіх страх, до мене чомусь ставилась досить поблажливо. Наприклад, іноді під час перевірки вона заставала мене заспаною. А за це ж – карцер! Та вона вдавала, що не бачить цього. І я часто, сидячи, як всі на підлозі, підбирала ноги до підборіддя і, охопивши їх руками, могла в такій позі непомітно від пильного ока наглядача трошки поспати. Після постійних і довгих нічних допитів такий сон був для мене єдиним порятунком.

Подруги по камері завжди одна одну страхували – тісним колом сідали навколо кожної, котра поверталась ледве живою після чергового нічного допиту, заслоняли товаришку від «очка» в дверях, давали можливість хоч трошки їй поспати і запастися силою на наступну безсонну ніч. Наглядачі дуже скоро розгадали цю хитрість і протягом дня декілька разів несподівано «налітали» – відкривали раптово камерні двері, вривались в камеру і «ловили» злочинця на гарячому, тобто того, хто був напівсонним, забирали у карцер. Особливо вміло і часто практикувала це Баба Яга. Раніше під час її чергування ніхто, бувало, не відважиться навіть стоячи зажмурити очі. Всі помітили, що з Бабою Ягою щось робилось, вона неначе переродилась, різко змінила своє ставлення до в'язнів. Вона неодноразово заставала мене сонною і ніколи не карала.

А як одного разу вона налила всім нам подвійну порцію баланди (і це тоді, коли ми були на режимному голодному пайку!), здивуванню нашому не було меж. І тут же всі ми вирішили «перехрестити» нашу Бабу Ягу і назвати її панею Ядзею. Ці голодні, биті, замучені допитами жінки ніколи не губили своєї гідності, не втрачали почуття гумору і оптимізму і, головне, – людської доброти. Мені з ними було легко і добре. «Які вони прекрасні!» – в захопленні думала про них.

І все ж таки ми ніяк не могли зрозуміти, чому зла Баба Яга раптом зробилася такою доброю. Звідки було знати нам тоді, що іноді і в катів ворушиться серце, наступає відлига в їх зачерствілих крижаних душах при зустрічі з юними, зовсім безвинними «злочинцями». Та більшість тюремних охоронців залишили про себе недобру пам'ять. Держиморда, Золоті Зуби та ін. охоронці внутрішньотюремного порядку жорстоко і безкарно знущались над беззахисними в'язнями. Часто в стінах тюрми було чути несамовиті, повні розпачу і болю крики людей.

Після обшуку Баба Яга повела мене через якісь лабіринти сходами наверх, опісля – в кінець довгого коридору, по двох сторонах якого виділялись залізні двері з вмонтованими в них замками і заґратованими очками-віконцями. Баба Яга показала черговому якийсь папірець і, взявши від нього ключ, відкрила камеру № 59. Тут довелось пробути мені «під слідством» 6 місяців. Тут вперше я зустріла своїх друзів по нещастю. Всі вони лежали покотом на підлозі, впритул одна до одної. В кутку біля дверей стояла «параша», біля якої також лежали люди. Над ними усіма неначе навис туманний заслін, ввесь наповнений гнилими відходами, людським потом і кров'ю. Я розгубилась, не знала, що мені далі робити. Зробити крок вперед не могла – всюди лежали люди. І раптом, побачивши мене, усі, як по команді, підняли голови. Їхні обличчя, як у покійників, були схожі між собою – жовто-білі, неначе вилиті з воску, і тільки очі у кожної були різні. Вони з цікавістю розглядали мене, новеньку. «Ой, Боже милосердний, що ж то робиться на тому світі! Вже ті москалі прокляті зовсім здуріли! Ви тільки подивіться, люди, яку дитину до нас кинули! Нас, дорослих, знищили, тепер добрались до дітей наших. І нема на них погибелі...» – мовив чийсь захриплий голос.

З усіх боків мене оточили. Кожний намагався стати ближче, щоб вдихнути запах волі, який ввірвався в камеру разом зі мною. Для них я була, як видіння з іншого світу, про який вони вже перестали навіть мріяти. Більшість з них знаходилася під слідством вже довгі-довгі місяці. Кожній хотілось одержати хоч якусь вістку з волі, з того відірваного світу, від якого відгороджувала їх тюремна стіна, хотілось конче щось дізнатись, почути таке, що дало б їм надію. З усіх боків посипались запитання: «Як там на волі? Чи ще воюють наші хлопці? Чи знають вони, як тут над нами знущаються? Але нічого, ми все витерпимо, нехай тільки вони не здаються, а тримаються міцно. Краще смерть на полі бою, аніж таке животіння...»

В їх словах було стільки невимовного болю, і все ж таки жевріла надія одержати якусь інформацію, почути хоч маленьку новину, яка б торкалася їхньої долі. Всім цікаво було дізнатися, на якому рівні зараз ведеться боротьба з більшовицькими окупантами, чи поповнюються ряди загиблих воїнів УПА. Я розгублено дивилась на тих, як мені здалося, з тамтого світу жінок і мовчала. А вони, оточивши мене колом, не відпускали, не ворушились, дивились мені прямо у вічі, уважно слідкували за кожним моїм рухом і вперто чекали, коли «новенька» заговорить. На їх блідих обличчях блищали очі, повні надії і відчаю. Мені згадався ізолятор – будинок попереднього слідства у Брюховичах...

«Що сказати їм? Чим потішити, як розрадити тих нещасних?» І раптом – грюкіт в двері і крик наглядача: «Подъем!». Усі заметушились, почали швидко з підлоги піднімати свої манатки і займати чергу до «параші».

Так почався перший день мого тюремного життя... Чи могла я тоді знати, що ця і подібні їй тюремні камери, а далі – пересильні пункти, холодні бараки концтаборів ГУЛАГу стануть для мене на довго другою домівкою.

Мої подруги по нещастю виявились незвичайними людьми. Марія Макогін, Соня Гамарник, Марія Ткач, Дарця Колодій-Дембровська, Текля Хміль, Оля Масюк, Меланя Куревець, Катруся Боса, Стефа Гавришків, а ще – Міля, Параня, Рузя, Нуся, пані Оля, мама Ірина, бабця Юстина... І ще... І ще о як їх багато! Старших, молодих і зовсім юних, чудових жінок-українок! Скільки горя і мук випало на їхню долю... О, скільки неймовірно жахливих історій я дізналася тут! Розповідь кожної про останні події на волі, про свавілля, беззаконня і насильство представників совєтської влади, про масові арешти, вбивства – це жива своєрідна повість про страхітливі, криваві злочини вірних слуг «вождя народів», який «по-батьківськи» потопив у крові мільйони ні в чому не винних людей – своїх же співвітчизників, стер з лиця землі цілі народи. Кожна з тих розповідей – це обвинувальний акт проти зачманілих від крові маніяків які впевнено крокували вперед через трупи до «вершин комунізму», трощили, ламали і нищили все світле та мудре на своїм шляху, не відаючи, що дорога ця веде їх у чорну безодню.

Усі мої співв'язні перебували під слідством, тому знаходились в камері посиленого режиму і відповідно одержували набагато меншу пайку Всіх переслідувало постійне відчуття голоду. Та все ж таки кожного дня всі відламували по крихітці від своєї пайки хліба для тих, в кого явно проявлялись перші ознаки дистрофії чи анемії. Часто така «громадська пайка» діставалась і мені хоч я вперто відмовлялась і завжди підтримувала інших, слабших за себе. Старші жінки ставились до мене, як до рідної дочки (в камері на той час я була наймолодшою), у всіх я викликала жаль і щире співчуття. Іноді мені здавалось, що вони готові піти за мене на самопожертву, згідні прийняти на себе всю мою «вину», понести за це «суровую меру наказания», щоб тільки оберегти мене від побоїв та нічних до краю виснажливих допитів. Я з вдячністю дивилась на цих худих, голодних, битих, беззахисних, але нескорених жінок і щиро захоплювалась ними. «Скільки в них благородства, мужності, доброти!» – думала я і була вдячна долі за те, що я у к р а ї н к а. А після кожної спільної молитви, дивлячись на ці змарнілі, скорботні постаті, про себе шептала: «Боже і Ти Матір Божа, допоможіть їм і спасіть їх».

Багато сумних, трагічних історій я дізналася від них. Ось Пазя, родом із-під Бродів, молода, красива, чорнява молодиця. Чоловік її, взятий в 1944 р до Червоної Армії, тут же загинув на «лінії фронту». (До речі, всіх українців, а із Західної України особливо, посилали на передній край війни, і вони масово гинули або пропадали безвісті).

Серед ночі вдерлись до неї в хату незнайомці у військовій формі, тільки на голові у них були шапки-мазепинки з тризубцями посередині. Попросили щоб їх нагодувала. «Прошу, чим хата багата», – відповіла і поклала на стіл скибку чорного хліба та слоїк молока. Скривились вони, не захотіли їсти вимагали горілки, м'яса. Заглядали у всі закутки, щось шукали, перевертали речі. А на другий день двоє емгебистів зв'язали її руки, кинули на фіру і повезли дорогою крізь село в район до Бродів, в тюрму. І там під час першого допиту вона впізнала в особі слідчого одного із своїх нічних гостей. Спочатку вона здивувалась, не повірила своїм очам, але скоро ніяких сумнівів не залишилось. Він же, слідчий, став її свідком по справі «пособництва бандитам».

«По цій справі мені все ясно», – на мить відірвавши погляд від паперів, тихо пробурмотів він. А далі при допомозі кулаків і нагайки він домагався від Пазі нового визнання. Вона повинна «чистосердечно» признатися, яких ще бандитів годувала, кого з них приймала до ліжка і т. д. «Ми тобі не сподобались, ти нам відмовила, не хотіла з нами провести ніч, то ж зараз скажеш, з ким милувалась, коли чоловік твій воював на фронті. Нам усе відомо, навіть ім'я бандита, з котрим ти лягала до ліжка, але ми добрі, хочемо, щоб усе було по-людськи, щоб ти сама про все розповіла. Інакше...»

«Ви прекрасно знаєте, – перервала Пазя його мову, – що ніяких бандитів, крім вас, я в очі не бачила». Слідчий різко піднявся, вдарив Пазю з розмаху нагайкою. «Молчать, падло!» – заверещав. Допит продовжувався... Раптом слідчий, подивившись на годинник, чомусь дуже заметушився, схопив якісь папери, силою виштовхнув Пазю із кабінету, посадив її у свій «бобик» і в супроводі 2-х міліціонерів повіз її по київському шосе в напрямку до Львова. Та в Ожидівському лісі несподівано на них напали «бійці» УПА. Їх було небагато – 5-7 чол. Бій був короткий, дуже гучний. Стріляли з автоматів, в крові валялися «мертві» міліціонери, а її слідчий «попався в полон». Коротше, «свої з лісу» перемогли, слідчому-чекісту зв'язали руки і, проклинаючи його останніми словами («аби його шляк трафив, того москаля проклятого» і т. п.) поволокли до лісу. Пазя йшла поруч. Через дуже короткий час всі вони опинились в криївці. «Так близько біля дороги?» – здивовано подумала Пазя. У криївці чекав їх «старший» – «представник із крайового проводу». Кремезний, високий, з козацькими вусами чоловік, одягнений у радянську військову форму, але з синьо-жовтою пов'язкою на рукаві і тризубцем на шапці. Весь був він обвішаний гранатами, пістолетами, через плече – перекинутий карабін.

Перегортаючи папери, він дивився зверху на Пазю і монотонним голосом говорив: «Я дістав наказ від проводу вирвати тебе із рук більшовиків, але з матеріалів слідства, які тільки що дістались мені від цього ось емгебиста, я дізнався, що ти жінка червоноармійця. Це міняє всю справу. Ми, ризикуючи життям, рятували тебе, вирвали із рук чекістів, а ти виявляється... Така оказія... Не знаю, що мені робити. За тебе мусить хтось із наших хлопців поручитися... Ти мусиш мені зараз сказати, кого ти знаєш і хто міг би за тебе заступитись. Інакше ти знаєш, ми жартувати не вміємо і пустимо тебе в «расход» разом з тим ось, що поруч з тобою, московським недобитком. В наших лісах москалі зараз не показуються – ми їх всіх викурили. Тому не бійся, ти зможеш легко пройти в ті криївки, де знаходяться твої знайомі хлопці з УПА. Вони скажуть за тебе слово, і все буде добре. Інакше добра не жди».

Пазя слухала і уважно розглядала обличчя «представника із проводу». Чимось він їй дуже нагадував одного з тих, кого вночі у своїй рідній хаті пригощала хлібом і молоком. Один з них виявився слідчим, а цей... Хто він? «Напевно – подумала Пазя, – цей займає якусь вищу посаду в МГБ». І вголос сказала: «На жаль, я нікого не знала, хто міг би за мене заступитись. Я нікого не знаю, і даремно ви влаштували цей спектакль».

«Молчать, дура!» – заверещав не своїм голосом старший і тут же дав наказ «всипати цій дурепі добрих двадцять п'ять». Може після того до неї, мовляв, повернеться пам'ять, і вона згадає, кого годувала, кого приймала вдома і до кого ходила в ліс на побачення та зв'язок. Пазю били, копали, топтали ногами, піднімали за коси вгору і кидали нею об землю. Вона двічі тратила свідомість, а коли приходила до пам'яті – плювала їм в лице, називала більшовицькими катами, проклинала їх і їхніх дітей. Напівживу, побиту до крові, Пазю доставили до Львова і кинули у 59 камеру тюрми на Лонцького.

Подібну історію розповіла і Рузя, і Гануся, і Марійка... Їх також з рук МГБ виривали «свої», починалась перестрілка, валялись трупи у крові, а їх водили по лісу і вимагали знайти знайомих хлопців-партизан, які б заручились за них. А потім раптово нападали енкаведисти і хапали «бандитів». Під час таких провокаційних акцій, організованих працівниками МГБ, людям доводилось бути свідками страшних злочинів. Під маскою бійців УПА емгебисти в кожному районі і селі нищили кращих людей – вчителів, лікарів, студентів і навіть школярів (в більшості – відмінників). Розправлялись з цілими сім'ями тих, хто приймав активну участь у громадському житті чи в національно-визвольній боротьбі. Іноді з «крайового проводу» поступали неймовірні «накази». І тільки згодом люди якось дізнавались, що писали їх працівники МГБ у своїх кабінетах. Наприклад, одній із підпільниць – бійцеві УПА – було наказано вбити рідних батьків. Вона наказ виконала. Як потім виявилось, цей «наказ» був даний працівником органів МГБ, їх сексотом, який обманним шляхом ввійшов до складу проводу. Дівчина покінчила життя самогубством. Бо ж споконвіку справжнім українцям властиве почуття доброзичливості, гуманізму, без чого не можна було б вважатись справжнім патріотом.

Всі ці розповіді жінок і спогади про ізолятор у Брюховичах відкрили мені цілу систему фашистсько-більшовицького свавілля і терору, в основі яких були покладені розроблені ними методи брехні і провокацій. На очах у всіх жорстоко розправлялись з місцевим населенням, творились небувалі досі дикі злочини. Проте подібні історії вже нікого в камері не дивували. Багато із присутніх пройшли крізь це Дантове пекло, крізь вогонь сталінського терору, зазнавши різних провокацій і нелюдських знущань. І все ж таки серед них траплялись особливі історії.

У камері в куточку майже нерухомо сиділа мовчки уже не молода, але красива жінка. Це була пані Оля. Вона з ніким не розмовляла. І все ж таки одного разу вона розповіла про себе. Всі дізнались, що пані Оля – мати 3 дітей, що чоловіка її вбили під час облави в бою, а її схопили і по дорозі, коли везли в район, її відбили «свої». Хоч як вони не маскувались під бійців УПА, вона впізнала серед них стрибків-хлопців із сусідніх сіл, які, спочатку ставши сексотами, згодом відкрито працювали в органах МВД. Деяких з них вона знала і бачила їх при «служебном исполнении» під час облав. І зараз, завівши її у лісові хащі, вони намагались над нею поглумитись. Встановили чергу. Вона кидалась на них, як загнана вовчиця, відбивалась, кусала і була неприступна. Нікому з тих «молодчиків», не вдалось утримати її. Тоді вони, викручуючи їй руки і ноги, зірвали одежу, прив'язали до дерева, били нагайками де попало. Всі були вони в якомусь божевільному екстазі, їх діями керувала якась незрозуміла, неприродна жадоба людських мук і страждання. Немічна, беззахисна жінка мужньо відбивалась від цієї ватаги садистів і думками звернулась за допомогою до Бога... І сталося чудо.

Несподівано до них прискочив на коні начальник районної міліції. Екзекуція перервалась... Одержано вістку, що сюди наближаються бандерівські загони. Треба поспішати... Опинившись в камері, вона довго приходила до пам'яті. Тільки через місяць її вперше покликали до слідчого, якому вона тут же з обуренням розповіла про цей нелюдський напад червоних стрибків-нелюдів. Слідчий з задоволенням смакував її розповідь, посміхався, а в кінці спокійно сказав: «Брось, старуха, не смеши людей, никому этих сказок не рассказывай. Захотелось тебе вспомнить свою молодость. Кому ты нужна. У нас своих девок хватает».

Важкий біль охопив жінку. Від ненависті і люті вона, здавалось, тратить розум. І тут же, як скажена, зірвалась з крісла, вчепилась руками за горло слідчого і не своїм голосом закричала: «Кати, бузувіри, нелюди прокляті, доки будете знущатися над нами!? Я проклинаю вас!!» Почувши крик, в кабінет влетіло декілька постових, відірвали жінку від слідчого, кинули її на підлогу, били ногами, жбурляли нею з кутка в кут, піднімали на ноги, а потім знову і знову били, копали, топтали, поки вона не втратила свідомості. А коли спам'яталась, намацала біля себе мокрі стіни, на цементі – свіжі калюжі крові, біля якої нишпорили миші. – «Хто тут?» – запитала. Навколо було тихо, сиро, холодно, як у гробі. «Мене тут заточили, напевно, навіки», – подумала. В думках вона прощалась зі своїми дітьми, згадала останні хвилини життя свого чоловіка-воїна УПА, який, вмираючи, сказав їй: «Бережи дітей. Вони потрібні будуть Україні». Зараз шкодувала, що не вмерла разом з ним.

Через деякий час її ледве живу кинули у слідчу камеру і тут пояснили, що була вона у «камінному мішку», звідки майже ніхто не виходить живим. Кожний з нас намагався приділити їй максимум уваги. Та вона все дивилась кудись відсутнім поглядом, на запитання не відповідала, до нікого не відзивалась, від їжі відмовлялась. «Велике горе пережила... Справжня страждальниця», – з сумом між собою шептались жінки. Мені було її особливо шкода. Я дивилась на її гарне, шляхетне лице, а одного разу сіла поруч з нею, заглянула в глибокі сумні очі і тихо їй сказала: «Ви, пані Олю, така гарна, якась незвичайна, з вас можна було б малювати святу ікону». Жінка здригнулась, здивовано глянула на мене і раптом голосно заплакала-заридала: «Ой, дитино моя, у мене таких як ти, залишилось троє сиріт. Вони не знають, як загинув їх батько. Що з ними? Яка їх чекає доля?..» Я мовчки витирала сльози, які потоком лилися з її очей. З того часу до пані Олі неначе почало вертатись життя. На слідство її більше не викликали, а засудило ОСО – 25 років позбавлення волі. Ще багато подібних та інших страшних історій я почула тут.

Все те, що оточувало мене раніше, кудись відійшло в сторону, зникло з мого життя. Я жила життям камери. Тут вперше відчула і зрозуміла справжній біль народу, його прагнення свободи, правди і добра, одержала перші уроки мужності і доброти, навчилась розрізняти фальш від щирої правди. Тут я також вперше зустрілась безпосередньо з провокаторами і сексотами.

Одного разу серед ночі в камеру до нас кинули молоду дівчину. Її обличчя, волосся, руки були в крові, а на тілі, яке виглядало із-під подертого вбрання, – синяки і червоні крововиливи. Вона впала під дверима неначе непритомна. Всі зірвались на ноги, підбігли, схилились над нею, дехто заплакав. Я тут же в долонях піднесла для неї воду і намагалась влити їй в рот, але вода розхлюпувалась по обличчю і – о, Боже, що це? – вона змила всі ці синяки і сліди «крові», цівкою потекла фарба – синя, червона, фіолетова.

Тут же роздався стукіт із сусідньої камери – азбука морзе – точка, тире, точка... Сусіди по камері попереджували: «До вас кинули провокаторку. Будьте обережні! Не вірте в побої. Це – грим, маскування. Будьте уважні!» Раптом новенька зірвалась на ноги. Всі оторопіли, відсторонились. А вона витирала фарбу з лиця і ногами з усіх сил гримала в двері. Чиєсь пильне око через віконце в дверях постійно наглядало за цією сценою. Скоро двері відкрились, і «новенька», як обшпарена, вискочила в коридор. Всіх та подія приголомшила, насторожила. Так я вперше своїми очима побачила справжню провокаторку.

Потім я їх бачила часто – із синяками і без них, мовчазних і балакучих, «борців», «патріотів» і різних «героїв». Були і такі, які представлялись «зв'язковими» самого полководця УПА Романа Шухевича-Чупринки та багато інших підставних осіб-сексотів. В тюрмі всі знали про ці підступні, провокаторські дії емгебистів, і тому в камері був закон – про справу не говорити нікому і з ніким не ділитись своїми потаємними думками. Всі пам'ятали шосту заповідь Декалога: «Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба».

Ми знали, що в кожній камері є «підкидьок-донощик». І все ж таки я ніяк не могла повірити своїм камерним подругам, що ще на волі, до мого арешту хтось із сексотів був закріплений за мною, пильно стежив і про все інформував своїх «патронів» із МГБ. І це могла бути, мовляв, одна із найближчих моїх товаришок. Ні, я в це повірити не могла, бо була переконана, що немає в світі більшого і страшнішого злочину, аніж фальш, обман, лицемірство і підступна зрада. Навіть Ісус Христос простив повію і розп'ятих на хресті розбійників, але безжалісно гнав геть із храму фальшивих, дволиких фарисеїв. Всі погодились з тим, що сексоти, які доносять ворогові на своїх товаришів, торгують і продають довір'я друзів, це – іуди, найбільші злочинці і за це їм ніколи не буде прощення. Краще муки і смерть, аніж легке життя запроданця! Всі ми були готові йти на муки, прийняти від своїх катів найстрашнішу кару, але твердо знали, що нікого не видамо, не зрадимо своїх друзів по боротьбі. Часто після молитви всі гуртом повторювали дев'яту заповідь українського націоналіста: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни».

Кожен раз, ідучи на допит, я чекала, що мене будуть бити, катувати, як це було у Брюховичах. І я дивувалась, чому ці нічні допити не супроводжуються фізичною розправою. Своє здивування я часто висловлювала вголос у камері. Мене запитали: – «А як виглядає твій слідчий?» – «Кремезний, високий, усе лице подзьобане – сліди від віспи. До мене говорить тільки по-українськи». – «Та це ж Галушка!– вигукнув хтось. – Ну і повезло тобі, дівчино. В його відділі майже нікого не б'ють. Ось Федоров, Горохов – це кати». «Я ж досі нічого Галушці не сказала, – вголос міркувала я. – Як же, на якій підставі, за що будуть судити мене?»

«Нічого... Усі матеріали-доноси на тебе, напевно, вже давно готові, зібрано у папці і їх досить, щоб засудити тебе, як і всіх, на 25». У Брюховичах слідство моє тривало дуже коротко – всього три рази викликали на допит, а потім – підвал. А тут, на Лонцького, воно тягнеться вже півроку. І кожного разу одне і те ж: «Говори! Скажеш про свої зв'язки з бандою в лісі, розкажеш про своїх товаришів-спільників ОУН краще тобі буде. Не скажеш – нарікай на себе сама. Ми і так все знаємо, але даємо тобі шанс...» У відповідь вперто відповідала: «Не знаю, я нічого і нікого не знаю. Ніяких зв'язків з лісом у мене не було». У хід з боку слідчого йшли страшні погрози, усяка нецензурщина. І так 150 ночей підряд, довгих, безсонних ночей...

Із сусідніх кімнат долітали дикі вигуки слідчих і страшні, повні розпачу і болю крики, стогін і плач в'язнів. Мені часом здавалось, що серце моє не витримає, розірветься від цього жалю і болю, від злості і ненависті до тих нелюдів-катів, які називали себе (яке глузування!) правоохоронцями. Іноді мені здавалось, що краще було б перенести ще раз страшне пекло, крізь яке я пройшла в Брюховичах, аніж оце повільне словесне катування. Я уважніше почала прислухатись до слів слідчого. Мені хотілось знати, що все ж таки йому відомо про мене. І тут я помітила, що він відтворює і посилається на ті факти, про які знали мої найближчі товаришки – Галька Онищенко і Галька Сеньків. Слідчий не називав їх прізвищ, ніколи про них не згадував і не питав. Поступово по ходу слідства я догадалась, що ці дві Галі, яким я вірила і завжди була з ними щира, працюють на МГБ. В той час, коли я і майже вся передова молодь Львова опинились в тюрмі, вони жили на волі легко і весело. Часто міняли школу. Танці, забави, студентські вечори... Вони ніколи не знали, що таке «баланда» і «параша», що таке концтабір і номер на спині... (До речі, після повернення я мала з ними відверту розмову на цю тему. Вони зрозуміли свою вину, і я їм усе простила).

На початку 1949 р. мою справу Галушка передав новому слідчому. Згідно з моїм описом, співкамерниці сказали, що це, напевно, Патриковець. Я дуже дивувалась, як, яким чином ці люди, відгороджені від світу залізними ґратами і недоступними тюремними мурами, про все і всіх знають. Це, до речі, на все життя залишилось для мене загадкою. Колись, впевнена, поіменно будуть названі жертви тоталітарних режимів і світ дізнається про ті жахливі злочини, які творились «совершенно секретно» у Львові на Лонцького і не тільки тут...

На початку березня 1949 р. слідчий поклав переді мною грубу сіру папку, на якій жирним шрифтом було написано: «Уголовное дело». Я дивилась на неї і думала. «Як буде звучати «уголовник» жіночого роду?» В українській мові відповідного слова я не знайшла.

22 березня 1949 р. зранку мене попередили: «Приготовиться с вещами на выход». Ніяких речей у мене не було. Мої товаришки заметушились, забігали навколо мене. Вони звідкись знали (вони все знали!), що мене викликають на суд. Марія Макогін віддала мені свій светер, Стефа Гавришків із Золочівщини (вона з чоловіком опинилась в тюрмі як тільки повернулась із Франції, де працювала після вивезення їх в Німеччину на примусові роботи) відірвала рукав від своєї «заграничної» екстра-блузки і зав'язала моє волосся, хтось натягнув на мене спортивні штани. Я стояла розгублено в колі тих незвичайних, рідних, дорогих мені людей, а в очах були сльози – сльози вдячності і любові до тих безправних, забутих всіма людей, закинутих на муки в цю страшну тюрму тільки за те, що не хотіли стати рабами на власній, рідній землі і, як могли, захищали цю землю, відстоювали свою віру і гідність, своє право бути вільними. Мимоволі у мене народжувались рядки:

«Даремно у тюрмах нам кості дробили,

в підвалах гноїли, на розстріл вели...»

Всі обнімали, цілували мене і плакали. І раптом хтось сказав: «Годі! Вистачить тих ніжностей! Чули, який вірш нам Орися прочитала? Так, ми повинні бути на зло ворогові мужніми, сильними, непохитними. Орися серед нас наймолодша. Знаємо, її ще ніхто не цілував. Це нічого. Прийде час, і ми забавимось на її весіллі. А зараз ми її гарно приберемо і на дорогу заспіваємо свою партизанську»... Залунала пісня. Але тут же відчинились двері, і мене вивели в коридор, а далі сходами вниз.

На тюремному дворі чекав мене «чорний ворон» з великим написом на кузові: «Хліб». Мотор загуркотів, машина рушила, і я через маленьку шпаринку вперше за півроку побачила вулиці рідного Львова. Була рання весна, танув сніг, світило сонце, люди кудись спішили... Поруч зі мною сиділи чотири конвоїри з автоматами в руках.

На засідання суду не довелось довго чекати. Судив мене Військовий трибунал в/МВД Львівської області. За столом сиділи 3-є військових, над їх головами висів портрет Дзержинського. Я намагалась побачити їхні обличчя, але перед ними лежала гора папок, і вони, заховавшись за ними, рились в якихось паперах. Раптом, не піднімаючи голови, хтось з них сказав: «Фамилия, имя, отчество». Я назвалась. І вони далі всі занурились у папери. Кинувши оком в зал, я побачила свого вчителя історії. Це був Надточій Антін Петрович. Він працював директором СШ № 3, де я раніше вчилась. Цей старий комуніст, як і кожний адміністратор, завжди був чимось заклопотаний, трохи розсіяний, але добрий чоловік. Одного разу під час виборів хтось із наших юних «партизан» наклеїв непомітно йому на спину листівку і він так ходив по школі, між виборцями, поки не попався на очі «охоронцям порядку!» Яка тут почалася катавасія! Директора викликали декілька разів в МГБ і, видно, зобов'язали його виявити в школі осередок ОУН, бо на всіх нас він дивився завжди з великим підозрінням, називав націоналістами. Більш активно виявляти «контру» підштовхував його завуч цієї школи, парторг Дзюбенко – партійний фанатик – сталініст. Ми старались не попадати йому на очі. У цьому відношенні завжди заступався, оберігав нас вчитель української мови і літератури – Довгань Гліб Іванович.

«Свидетель, – враз роздалося в залі, – что вы можете сказать о подсудимой?» А. Надточій повільно піднявся, натягнув на очі окуляри і щось про себе тихо пробурмотів. –«Громче! Не слышно!» – «Та я кажу, –продовжував вчитель, – що це якась помилка, якесь непорозуміння. Ірина Грицина, вона ж Орися не може бути «подсудимой». Це краща учениця, гордість нашої школи. Її не можна судити...». «Говорите по существу», – його грубо перебили. «Я ж і кажу по суті, – вперто продовжував А. Надточій. – Орися пише вірші. У неї талант, і це відзначив сам М. Рильський. За що ж можна судити цю дівчину...». «Молчать, старый болван! – закричав не своїм голосом один із суддів, стукнув кулаком об стіл. І раптом цей тихий, заляканий вчитель неначе переродився. Випрямився, затиснув кулаки, підійшов до «засідателей» і голосно, чітко сказав: «Так, ви мене оболванили, та зараз я все зрозумів. Моя учениця не винна. Це ви – злочинці, фашисти, справжня контра! Вас стріляти треба'» Він схопився за серце і сів поруч зі мною на лавку підсудних. До нас з усіх боків налетіли конвоїри. І коли мене виводили із залу, я почула слова: «Убрать и этого сумасшедшего!»

Військовим трибуналом я була засуджена на 25 років позбавлення волі з утриманням у концтаборі ГУЛАГу суворого режиму, і було мені тоді лише 19 літ... Строк покарання мене не здивував і не злякав. Мені було жаль вчителя – єдиного мого «свідка». А ще більше мені шкода було моїх батьків: «Рідні мої, любі, дорогі, що буде з вами?»

Після суду всіх відвозили у «Бригідки». Одержавши найбільший термін колишн, досить стримані в'язні з Лонцького, тут ставали більш розв'язані відверті. Ще більше неймовірних історій я дізналась тут. Особливо цікавими були оповіді старших жінок.

Одного разу після суду у нашу камеру ввійшла добре мені знайома із Лонцької тюрми бабця Юстина. Було їй близько 80 років, а засудили її як і всіх нас, на 25 років. «Ось бачите, бабцю, – хтось жартував, – ви казали, що совіти – це нелюди, післанці сатани, і ви через них збиралися вмирати, а вони, ці совіти, пожаліли вас і щедро подарували вам ще аж 25 років життя». Всі засміялись. «Ой смійтеся, мої діти, смійтеся на здоров’я. Мені дали 25, але, повірте, комуняки скоріше сконають, і прийде на нашу вільну землю велика радість і щастя. Тільки за цю волю і щастя треба боротись, а коли ви її здобудете – пам'ятайте! треба жити правдою, добром, любов’ю, інакше знову повернеться зло, і тоді знову запанує царство сатани».

У цих простих словах – уся мудрість цілих філософських трактатів, наукових робіт і висновків про те, що тільки свобода, правда, справедливість і любов зможуть принести людям справжнє щастя і добро, здатні подолати назавжди цю злочинну фашистсько-більшовицьку імперію зла, побудовану на кістках співвітчизників і перетворену в суцільний ГУЛАГ...

На боротьбу проти комуністичного рабства, проти цього великого зла, за віру і правду, за волю своєї Батьківщини піднялися мільйони чесних мужніх людей. Вони пройшли крізь терор і репресії та залишилися людьми. Кожен із них заслуговує на окрему повість...

Опубліковано 5 лист 2012 р. Степан Гринчишин Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №321.